Івано-франківська письменниця, літературознавиця, докторка філологічних наук, професорка Прикарпатського (ред. зараз іде процес заміни на «Карпатський») національного університету імені Василя Стефаника, авторка романів, поетичних збірок і численних наукових праць Ольга Деркачова в інтерв’ю «Галці» розповіла про стан сучасної української літератури, силу слова у воєнний час і дала поради молодим авторам.
Читайте також: "Сповідь на вервиці": франківська поетеса Ольга Деркачова презентувала свою другу збірку (ФОТО)
– З чого почалася ваша літературна карʼєра? Як ви почали писати?
– Напевно, з того часу, як навчилася писати.
Тоді, звісно, я не думала про літературну кар’єру, я навіть не знала, що це так називається. Але сам процес складання слів у речення мене зачаровував. Спочатку це були просто відтворені фрази, а потім прийшло усвідомлення: я можу написати речення, яке ніхто до мене не писав. І ця думка мені страшенно сподобалася.
Проте я не завжди була певна, що хочу стати письменницею. Був час, коли писалося, був час, коли не писалося. Але десь глибоко всередині завжди жила ця ідея. Я читала біографії письменників, намагалася зрозуміти, як вони приходили до літератури. І те, що я усвідомила — в кожного свій шлях. Не буває двох однакових історій.
У школі я писала вірші, пробувала фантастику, детективи. Писала про машину часу й порятунок світу, а також про вбивство в школі, яке розслідували учні. Те, що читала, те й пробувала створювати сама.
Перші надруковані твори з’явилися в газеті “Калуський нафтохімік”. Я родом із Калуша, і це була наша міська газета. Я добре пам’ятаю відчуття, коли вперше побачила своє надруковане слово. Це не просто запис у зошиті, не текст, що лежить у шухляді. Це щось, що можуть прочитати абсолютно незнайомі люди.
І, знаєте, це відчуття схоже на те, коли ти тримаєш у руках свою книгу. У мене вже 30 книг, але кожна з них — це очікування, хвилювання, дивне відчуття нереальності: “Це справді я написала?”.
Я не скажу, що пишу заради цього відчуття, але воно важливе. Як і момент, коли ставиш останню крапку в рукописі. Це солодка втома, яку ні з чим не порівняєш. Радість від того, що вдалося, що вийшло саме так, як ти уявляла. І, напевно, це одне з тих відчуттів, через які я пишу далі.
– Ми вже перегорнули сторінку 2024 року. Як він минув у вас в творчому плані?
– Якщо говорити про творчість, то рік видався не найгіршим. Вийшли дві мої книжки — дві поетичні збірки: “Сповідь на вервиці” та “Вони знають щось більше за нас”. Було кілька презентацій, а за одну з цих збірок — “Вони знають щось більше за нас” — я отримала Всеукраїнську літературну премію імені Данила Кононенка.
Але чи це достатній критерій для оцінки року як творчо вдалого? Не знаю. Для мене творчий рік — це не лише вихід книжок, а й сам процес письма. Наскільки писалося, чи писалося взагалі.
Писалося. Можливо, не так легко і швидко, як хотілося б, але писалося. Це були і вірші, і оповідання, і наукові статті. Проте загалом цей рік, як і попередній, пройшов у тривозі й очікуванні. Чоловік воює, і я вже третій рік чекаю на його повернення.
– Як повномасштабне вторгнення вплинуло на ваш творчий процес?
– Дуже вплинуло. У перші місяці я взагалі нічого не писала. Абсолютно. Єдине, що було — це співпраця з журналістами, якісь коментарі, але творчості як такої не було. Потім почали з’являтися колективні збірки авторів, тих, хто мав що сказати. А я, чесно кажучи, певний час “виїжджала” на тому, що у мене вже були написані раніше твори. Бо війна ж почалася не у 2022-му, а у 2014-му, і в мене вже тоді було чимало поезій та оповідань про війну.
А писати нове… Я навіть не намагалася. Напевно, десь пів року взагалі не бралася за перо. В той час хтось із колег навпаки — сідав, писав, втягувався. Але я не відчувала такої внутрішньої потреби. Чому? Напевно, тому що приходило відчуття безсилля.
Адже в нас уже є література, яка засуджує війну, є мистецтво, яке кричить, що війна — це зло. Ми маємо історичну пам’ять, маємо досвід, і все одно це не зупинило нової війни. А коли переживаєш це особисто, коли твої друзі в окупації, коли люди гинуть від ракетних ударів, коли твої знайомі зникають безвісти, і ти все це знаєш, але не можеш нічого змінити… У такі моменти здається, що мистецтво безсиле. Що все, що ти робив, не принесло жодної користі.
А ще було відчуття, що те, чого я навчалася все життя, під час війни виявилося непотрібним. Я не вмію стріляти, не вмію водити машину, не вмію надавати першу медичну допомогу. І це лякало. Але потім прийшло розуміння: якщо бракує якихось знань — їх можна здобути. Записатися на курси домедичної допомоги, навчитися чомусь корисному. І водночас я зрозуміла: якщо моє слово все ще чують, якщо на нього реагують, значить, його потрібно говорити. Не тільки в інтерв’ю, не тільки в соцмережах, а й художньо осмислювати. І так, поволі, я повернулася до писання.
Ще один важливий момент — я почала співати в церковному хорі. До того ніколи ніде не співала, і цей досвід став для мене абсолютно новим і дуже важливим. Він теж повернув мене до творчості.
– Як ваш особистий досвід впливає на творчість? Чи згадуєте у віршах те, що вас хвилює?
– Безумовно. Мені здається, що якщо митець живе в Україні, то навіть коли він, здавалося б, не пише про війну, він усе одно пише про війну. Так само й ті, хто був змушений виїхати з окупованих територій чи за кордон. Вони можуть не писати про свій дім прямо, але цей дім усе одно незримо присутній у їхніх текстах, тому що це частина них самих.
Навіть якщо читаєш твір, у якому немає прямих згадок про війну, ти все одно відчуваєш її присутність — у смутку, в напрузі, в тих нотках, які диктує час.
Війна формує нашу оптику, визначає, що і як ми пишемо. Навіть коли пишеш про природу, про щось світле — усвідомлюєш, наскільки це все крихке, наскільки умовне.
І ще один важливий момент: зараз з’являється багато творів, присвячених війні. Так, вони різного рівня, але це необхідно. Бо якщо ми не будемо говорити про цю війну, то говоритиме окупант. І він розкаже її так, як вигідно йому, у спосіб, неприйнятний для нас. Тому ми мусимо заповнити цей літературний і мистецький простір своєю правдою, своєю історією. Бо це не просто наша трагедія — це наша пам’ять, яку ми маємо зберегти.
Про плани
– Чи є у вас зараз літературне натхнення? Які плани на 2025 рік?
– Жодних планів.
– Тобто поки нічого конкретного?
– Ні, ці роки навчили ставитися до життя по-іншому: як буде, так буде. Але водночас я впевнена, що все відбувається так, як має бути.
Твори пишуться, література твориться — і це вже добре. А коли буде нова книжка — у 2025-му чи у 2026-му році — покаже час. Бо все приходить тоді, коли має прийти. Напевно, зараз багато хто мислить так само. Адже ми насправді не знаємо, чи прокинемося завтра, що буде до вечора, що буде з нами і нашими близькими.
Але попри все, ми навчилися з цим жити. Навчилися давати раду. Навчилися усміхатися, творити, працювати навіть у цих обставинах.
Планів немає жодних. І це стосується не тільки творчості, а й усього іншого.
Я є тут і зараз, і намагаюся прожити цей день якісно та повноцінно. Максимум роботи, якщо є натхнення — максимум творчості. Усе, що можна зробити сьогодні, треба зробити сьогодні, не відкладаючи на завтра.
Планується хіба що розклад студентських пар.
– Як щодо великої прози? Чи маєте якісь задуми для роману?
– Ні, поки що зовсім нічого. Навіть жодної ідеї чи задуму. Бо, знаєте, буває таке, що якийсь сюжет приходить у голову, і ти розумієш: ну, вірш із цього точно не вийде, оповідання теж не буде. Тоді думаєш: от би добре було роман! Але наразі немає навіть такої відкладеної ідеї, яку можна було б розвинути у великий прозовий твір.
Роман – для мене це жанр, який вимагає внутрішнього спокою. А його зараз, на жаль, немає. Тому пишу вірші, пишу малу прозу. Бо мала проза — це емоційний згусток: виписав — і крапка. А роман — це не лише емоція, це і спокій, і раціональність. Думаю, коли я буду до цього внутрішньо готова, тоді прийдуть і сюжети, і ідеї самі знайдуть мене.
Зараз я більше працюю над оповіданнями та ще однією збіркою поезії. Це ті напрямки, які мене нині найбільше захоплюють.
Про літературу під час війни
– Звідки ви берете натхнення на написання творів?
– Всюди. Творчість є в усьому: у камінчику, у зламаній гілці, у троянді, яка одна-єдина залишилася на газоні. Це можуть бути уривки випадкових розмов, які почуєш на вулиці, і з них вже може народитися нова історія. Це може бути музика, живопис, театр.
Іноді натхнення приходить несподівано. Наприклад, я якось проходила повз ринок на вулиці Короля Данила, і там продавали яблука. Запах цих яблук викликав у мене ідею оповідання “Повидло з яблук”, яке згодом стало назвою збірки.
Щось тебе надихає, а щось вражає так, що не дає спокою, поки ти про нього не розкажеш світові.
В Ізюмі мене, наприклад, найбільше вразила одна річ: скульптурна композиція “Солом’яний бичок”, яка була прострелена наскрізь. У той момент я зрозуміла, що окупанти розстрілюють не просто будинки — вони розстрілюють нашу казку. Так народилося есе “Розстріляна казка українського народу”.
Вражають і людські історії. Одна моя знайома виїжджала з Херсона, і єдине, що вона взяла з собою, — це “Кобзар”. Він передавався у її родині з покоління в покоління. І вона вивозила його з надією продовжити цю традицію. Згодом з’явився вірш, в якому є рядки про це.
Але це не просто документування реальності. Це осмислення, це трансформація досвіду у щось нове. Часто те, що змусило мене написати твір, у ньому самому не з’являється напряму. Але саме ця подія чи емоція стає поштовхом, щоб сісти за комп’ютер і створити нову історію.
– Поїздка до чоловіка на фронт вас «надихнула», якщо можна так сказати, на написання нових творів?
– Я не думаю, що війна надихає.
Війна не може бути джерелом натхнення. Вона вражає, болить, залишає слід у свідомості, змушує замислитися. Не дає дихати. Але не надихає.
Війна руйнує. І це не просто зруйновані будинки — це знищені чиїсь історії. Чиясь сім’я, чиясь любов, чиясь дитяча кімната, чиясь остання розмова перед тим, як світ обвалився. І ось ти їдеш і бачиш ці руїни, а за ними сідає сонце. І воно не просто сідає — воно, здається, кривавиться об уламки, зачіпається за них, тоне в цьому всьому.
Війна — це не час бути байдужим. Якщо ти зараз відвертаєш голову, думаючи, що тебе це не стосується, рано чи пізно вона все одно тебе торкнеться. І добре, якщо не схопить за горло.
Ми не можемо просто прокинутися одного дня в мирі. Не можемо сказати: «Я чекатиму, поки все закінчиться», і сховатися. Ми повинні діяти — кожен у свій спосіб. І разом із цим ми мусимо прийняти, що те, як було, вже ніколи не повернеться.
Буде по-іншому. Я вірю, що буде краще. Але минулого, до якого можна повернутися, більше немає. І триматися за нього — це не вихід.
Ми маємо йти далі. Перемагати. Але важливо не лише перемогти. Важливо втриматися після перемоги, бути достойними цієї перемоги.
І коли ти дивишся на руїни, ти думаєш і про це теж.
Про творчість та Івано-Франківськ
– Чи маєте ви якісь правила у написанні творів? Як проходить ваш творчий день?
– Скоріше, це не про правила, а про звички й комфорт. Найголовніше для мене — не писати, якщо я цього не відчуваю. Навіть якщо ідея зрозуміла, сюжет добре продуманий, але якщо я не прожила це серцем, то краще відкласти й не писати.
Щодо технічного боку — я завжди пишу на комп’ютері. Від руки — практично ніколи. Вірші записую в телефон у спеціальний нотатник, де також зберігаю ідеї, випадкові думки, які можуть перетворитися на оповідання. Але сам текст оповідань завжди створюю на комп’ютері.
Писати можу будь-де й у будь-який час. Для мене неважливо, де саме — головне, щоб була можливість і відповідний стан. Але зазвичай це друга половина дня, вечір або ніч, коли довкола спокійніше. Буває, що процес затягується до третьої чи навіть четвертої ранку — коли текст “йде”, його важко зупинити.
Найкраще пишеться у відпустці, коли не треба кудись поспішати. У будні знайти час складніше: наприклад, є дві години між парами, здається, що це достатньо, але поки налаштуєшся, поки увійдеш у текст, уже треба повертатися до інших справ.
Раніше було важко залишати текст на паузі й повертатися до нього пізніше, зараз я цьому навчилася. Виходить така своєрідна подорож між реальним світом і світом художнього тексту.
– У вас в творчості часто зустрічаються теми самотності та пошуку себе. Як вони виникають, і чи впливає на це війна?
– Я не знаю, чому так складається. Пишу так, як пишеться. Думаю, це пов’язано з моїм характером. Хоч я публічна людина, у великих компаніях, серед мало знайомих людей волію мовчати. Навіть серед близьких можу просто слухати неквапливий плин розмов і почуватися затишно без слів. Таке відчуття, що ти ніби і тут, і не тут.
Писання – це завжди самотність. Щоб створювати текст, треба залишитися сам на сам із ним, із аркушем чи екраном. Навіть якщо ти серед людей, навіть якщо працюєш на природі, в якийсь момент ти повністю поринаєш у цей процес і вже не помічаєш нічого довкола.
Зрештою, ми всі самотні. Ніхто не може відчути нас так, як нам хочеться. Ніхто не проживе нашу історію за нас. Навіть зараз, у час війни, коли, здається, українці відчувають одне одного краще, ніж будь-коли, ця війна все одно глибоко індивідуальна. Кожен її проживає по-своєму. І це теж форма самотності.
У моїх персонажах багато самотності, але вони нею не страждають – вони навчилися з нею співіснувати. Вміння бути наодинці з собою – це важлива якість у нашому шаленому світі. Бо коли ти добре почуваєшся з самим собою, то й у стосунках усе інакше: ти не шукаєш людину як ліки від самотності, ти просто хочеш бути поряд, тому що вам добре разом.
Зрештою, я була єдиною дитиною в сім’ї. Часто залишалася сама, коли батьки були на роботі. Це вплинуло на мене. Якби не література, я, мабуть, ніколи не стала б публічною. Ця публічність прийшла сама – не тому, що я її шукала. Викладання – це інше. Це теж комунікація, але в іншій формі.
Я навчилася приймати самотність. Навчилася з нею жити. Навчилася робити з неї щось нове – тексти, роботу, творчість. Інакше було б важко. Важко було б прийняти те, що поруч часто немає тих, кого хотілося б бачити.
Але є те, що є. І ти знаходиш у цьому опору. Перетворюєш самотність на щось, із чим можна жити. І навіть на щось цінне.
– Чи є у вас в Івано-Франківську місце, яке ви дуже любите? І які місця вражали вас, запамʼятовувалися та врізалися в памʼять і ви їх потім описували в своїх творах?
– Я люблю вуличні кав’ярні. Це для мене більше, ніж просто місце, де можна випити каву. Це можливість спостерігати за містом, за його ритмом, за людьми, які проходять повз. Ти ніби в ньому, але водночас відсторонений, і саме в ці моменти ловляться історії. Тому часто беру ноутбук, сідаю десь на літньому майданчику, і з боку може здаватися, що я просто п’ю каву. Але насправді там, на екрані, народжується оповідання або редагується черговий текст.
Одна з моїх крайніх монографій писалася саме в такому режимі. Я працювала ночами – до третьої, до четвертої ранку. А вранці, коли прокидалася, брала ноутбук і йшла перечитувати те, що написала, десь у затишному місці. Три місяці без інших відволікаючих факторів, тільки текст, тільки робота над монографією. І це дуже класне відчуття – коли ти можеш бути повністю зануреним у те, що приносить тобі задоволення.
Дуже люблю наше міське озеро. Не для бігу – просто для прогулянок або щоб сісти на березі й дивитися на воду. Мене завжди заспокоює цей процес, спостереження за водою, її рухом. А ще небо над озером. Напевно, це якесь особливе відчуття внутрішньої рівноваги, коли ти просто перебуваєш поруч із чимось таким вічним, незмінним.
Люблю і міський парк – він для мене особливий. Є в ньому щось, що дозволяє на хвилинку випасти з міської суєти, переключитися.
Ну і мій балкон. Це ж теж частина Івано-Франківська, правда? Це мій особистий куточок, де можна усамітнитися, перечитувати тексти, або просто сидіти, дивитися на небо і думати про щось важливе або зовсім неважливе. Бо інколи потрібно просто бути, без постійного руху.
– З віршами не було таких казусів, що іде пара, а раптом приходить ідея, і її треба записати, щоб вона не зникла?
– Для цього в мене є телефон, і я одразу записую рядок чи два, щоб зберегти цю емоцію, цей “запах слова”, як казав Хвильовий. Важливо не втратити той стан, у якому з’являється вірш.
Буває так, що навіть коли проводжу пару, цей вірш десь всередині мене існує. Він не відволікає, але коли починається перерва, я швидко сідаю й дописую його, тому що вже встигла його «прожити». Це відчуття, ніби ти просто записуєш те, що тобі диктується.
А записати хоча б кілька слів важливо, щоб потім не забути, про що саме йшла мова. Тому це не є проблемою — головне, зафіксувати цей імпульс, а вже пізніше до нього повернутися й допрацювати.
– Коли приходить оце усвідомлення: “ось, напевно, вже час закінчувати роботу над твором”? Чи ви складаєте план, і після того, як розпишете всі заплановані пункти завершуєте? Чи, можливо, це якось само собою відчувається?
– Якщо говорити про роман, то, звісно, в голові завжди є якийсь сюжет. Він може розгалужуватися, герої можуть повести тебе не туди, куди ти спочатку планувала, але початок і фінал я зазвичай знаю. Поки не знаю, яким він буде, — не можу сісти писати.
Що буде всередині — тут можливі варіанти. Я складаю собі план не покроковий, а радше такий, де зрозуміло, хто з персонажів чим займається, щоб не вийшло так, що він починає роман, скажімо, письменником, а завершує художником, і це не передбачено історією.
Герої мають бути або дуже добре знайомими тобі, або ти маєш писати про них так, ніби вони — це ти сам. Для цього треба вигадати їм біографію, навіть якщо вона не потрапить у текст. Треба знати, що вони пережили до того, як з’явилися в романі, а іноді — навіть що сталося з ними після. Бо на презентаціях часто запитують: “А що було далі?” Це для мене найкраще запитання, бо воно означає, що читач повірив у героїв, вони йому небайдужі, він відчуває їх реальність.
Тож коли підходиш до фіналу, відчуваєш, що роман вже цілісний. Далі ти можеш його чистити, додавати сцени, але внутрішньо вже знаєш, що історія завершена.
З оповіданнями — інакше. Їх пишеш, і раптом приходить відчуття: ось це оповідання — фінальне, воно закриває певний етап, і тепер все, що написано до нього, вже складається у збірку. Тоді починаєш думати, як оповідання розташувати в книжці, яка буде назва, який її загальний настрій.
Це саме стосується і віршів. Не знаю, скільки їх треба написати, щоб зрозуміти: ось тепер це книжка. Це може бути 20, а може бути 100. У мене, наприклад, у телефоні живе збірка віршів. Там уже понад 80 текстів, і формально цього досить для книги. Але я ще не маю відчуття, що це збірка. Ще не дописаний той вірш, після якого почнеться робота над книжкою.
– Чи буває у вас таке, що ви написали вірш, приступили до редагування і повністю його переписали? Чи ви залишаєте його таким яким він прийшов?
– Це стосується не лише поезії, а й прози — будь-якої форми, меншої чи більшої. Для мене редагування — це не переписування. Це може бути заміна слова, зміна речення, уточнення деталі, підсилення акценту. В поезії я можу перевірити ритміку, рими, уникнути повторів.
Але якщо я написала, і воно мені не окей, я не переробляю. Це означає, що цей текст був невдалим, і я просто пишу інший, кращий.
Для мене важлива первинна емоція, відчуття слова. Якщо почати надто «вичищати» й відточувати текст, у моєму випадку це стане штучним. Це вже буде не те, що я відчула в момент написання. І мені здається, що така надмірна редактура може зруйнувати довіру читача.
Звісно, є тексти сильніші, є слабші. І це розуміння приходить з часом. Коли переглядаєш свої ранні тексти, бачиш, що дещо варто було б зробити інакше. Але я не маю бажання повертатися й переписувати їх. Вони зафіксували певний період, певну важливу для мене емоцію.
Рання творчість не завжди вибухова. Хтось починає з вибуху, а хтось рухається поступово — і це нормально.
Якщо ж працює редактор чи коректор і радить щось додати чи уточнити — я можу дослухатися. Але це не переписування, це робота з текстом.
– Коли ви перечитуєте свої твори, не виникає думки: “Невже це я написала? Як це сталося?”?
– Це не так, як “вау, як круто я написала”, а швидше інше відчуття. Коли пишеш твір, він твій, але коли він вже завершений, знаходиться в телефоні чи на комп’ютері, він наче вже перестає бути твоїм. Він йде в світ вже тобі не належить.
Іноді, коли чую свою поезію, озвучену кимось, з перших рядків я відчуваю, що вже чула це, і думаю: “Де ж я могла це чути?”. Потім доходить: “А, це ж я це написала!”. І це таке дивне усвідомлення.
Але буває й інше: перечитуючи старі твори, іноді можна здивуватися, адже забув, що писав, і раптом розумієш, як це могло виникнути. Є моменти, коли розумієш, що не проживав те, що написав, але зміг це відчути до того, як воно сталося. Це такі метафізичні відчуття, коли розумієш, що твої твори були важливі не лише для тебе тоді, а й зараз, для читачів. І навіть якщо твій твір був написаний 10 років тому, він і зараз має значення для людей. Це дуже гарне і важливе усвідомлення — розуміти, що твоя робота не втрачає актуальності з часом.
Про викладацьку діяльність
– Ви викладаєте в ПНУ. Розкажіть трохи про викладацьку карʼєру, та як проходять пари.
– Я шалено люблю цю роботу. Не уявляю себе без неї. Як це — без студентів? Як можна жити без цього? Я навіть не називаю це роботою, тільки коли треба серйозно говорити про неї, на інтерв’ю, наприклад. Я зрозуміла це, коли якось мій маленький син сказав: “Мама не ходить на роботу, мама ходить в університет”. І от я задумалася, що насправді я завжди кажу, що я йду в університет, йду на пари, йду до студентів — це не просто “робота”, а щось набагато більше. І з часом я зрозуміла, що це дійсно важливо для мене — робити те, що любиш, і те, що приносить задоволення.
Зрозуміло, що іноді це виснажує, іноді — втомлює, але при цьому дає сили, надихає. Ти не просто вчиш студентів, а й вчишся разом з ними. Весь час спостерігаєш, як змінюються покоління, що для них важливо зараз, і як це змінюється з роками. І це справді дивовижно — кожен курс, кожна група унікальна.
Мені дуже подобається, що студенти зараз такі живі, справжні, без комплексів, впевнені в собі. Десь я заздрю їм, бо в їхньому віці я була менш рішучою. Це неймовірно цікаво спостерігати, як змінюються студенти, їх підходи до навчання, інструменти, які вони використовують.
Але важливо, що я живу цим, не просто спостерігаю, я беру участь у цьому процесі. Це справжнє взаємне навчання, і для мене це найкраще, що може бути, — ділитися з іншими тим, що ти любиш і чим живеш. Часом мені кажуть, що я повинна вибрати: письменництво чи викладання, бо неможливо все робити на високому рівні. Але для мене таке питання не стоїть — і те, і те важливо. Так само важлива наукова діяльність, написання монографій, статей про літературу. Мені добре, коли я працюю над науковими текстами, і це також є невід’ємною частиною моєї діяльності.
Але наприклад, літературна критика, есеїстика, блоги — це не системне явище для мене. Вони з’являються, коли є потреба сказати щось важливе. А ось література, наука і викладання — це моє системне заняття, воно постійне. І поки я можу все це поєднувати, не бачу потреби щось вибирати чи змінювати.
– Коли вам запропонували роботу в університеті, чи не поставало перед вами питання: “Як я буду поєднувати?”. І чи не боялися втратити письменницький запал через те, що будете витрачати час на викладання?
– Ні. Напевно, якби мені запропонували щось таке, що я не дуже хотіла б робити, тоді б я справді задумалася, як це поєднувати. Але я хотіла викладати. Окрім письменництва, ще з дитинства в мене була думка про вчителювання. Мені це завжди подобалося, і тому питання, як суміщати викладання і письмо, для мене не стояло. Я одразу розуміла, що це буде щось, у чому я житиму 24 на 7.
Адже викладання — це не робота з чіткими годинами. Закінчилися пари — це не означає, що день завершився. Немає пар — це не означає вихідний. Є підготовка до лекцій, паперова робота, розробка нових курсів, читання нової літератури. Викладання, як і письменництво, — це постійний процес, і це те, що мене захоплює.
Я розуміла, що це буде ненормований графік. Моїм батькам на початках це було складно пояснити: я вдома, але весь час працюю. Ввечері сиджу за комп’ютером, уранці вдома, але не відриваюся від роботи. Це здавалося дивним, але для мене це органічно.
І головне — я не боялася. Я завжди вірила, що якщо щось піде не так, то можна змінити ситуацію. У більшості випадків, якщо ти відчуваєш, що тобі некомфортно, ти маєш змогу знайти вихід. Інколи ми вигадуємо собі причини, чому не можемо щось змінити, але часто це лише виправдання старух наважитися.
Ти не можеш жити у стані постійного очікування вихідних чи відчуття, що робота — це каторга. Якщо так — це знак, що треба щось змінювати. Але коли ти зайнятий тим, що тебе драйвить, ти завжди знайдеш спосіб усе поєднати.
Страхів щодо викладання в мене не було. Були інші питання: “Чи вдасться? Чи зможу? Чи допишу?” Оце так. Але саме питання “поєднувати чи ні” для мене не стояло. Якщо десь не справляєшся — визначаєш пріоритети і розставляєш акценти так, як потрібно на цьому етапі життя.
Про сучасну українську літературу та авторів
– Як ви оцінюєте стан сучасної української літератури?
– Сучасна українська література мені болить.
Болить тому, що зараз ми переживаємо нове українське “розстріляне відродження”. Вікторія Амеліна дуже влучно це сформулювала. Нас нищать просто за те, що ми українці, за те, що творимо українську культуру, українську науку. Скільки письменників уже загинуло: Вікторія Амеліна, Володимир Вакуленко, Максим Кривцов… І це були люди, які могли ще багато написати, змінити нашу літературу, розширити її горизонти. Але їх більше немає. Росія забрала в нас їхні голоси.
А потім нам будуть дорікати: мовляв, у вас немає того, немає цього в літературі. Так, у нас чогось може не бути. Бо поки інші могли просто творити, ми змушені були боротися за право існувати.
Але водночас наша література жива. Вона розвивається, змінюється, реагує на теперішню війну. Це надзвичайно важливо: з’являються твори про фронт, окупацію, втрату дому, про еміграцію. Література фіксує цей досвід. І ще одна важлива річ — світ нарешті почав нас чути. Український письменник отримав можливість говорити про війну.
Час від часу можна почути, що має написатися великий роман про війну, знакове художнє полотно, і це буде “другий” Гемінґвей. Але я не прихильниця “других” і “третіх”. У нас будуть свої голоси, свої великі тексти. І вони пишуться вже зараз. Просто ми ще не до кінця здатні їх оцінити, зрозуміти їхню вагу. А ще багато важливого буде написано і після війни.
Звісно, хочеться Нобелівську премію з літератури. Дуже хочеться. У нас є творці, які точно могли б її отримати. Але ми розуміємо, чому досі її немає. І це точно не тому, що наші письменники менш талановиті. Просто історія української літератури — це завжди боротьба. Але я вірю, що ми прийдемо до цього моменту. І не тільки в літературі.
– Які поради можете дати молодому поколінню письменників?
Кілька маю:
- Не боятися.
Якщо хочеш писати — пиши. Не сумнівайся, не думай, що не вийде. Просто бери й роби. Найгірше — це відкладати через страх.
- Завершувати розпочате.
Поширена проблема — гарно почати й не дописати. Якщо важко одразу взятися за великий роман, почни з короткого тексту. Важливо навчитися доводити речі до кінця.
- Бути щирим.
Пиши те, що відчуваєш, навіть якщо це не твій особистий досвід. Читач має тобі вірити. Якщо ти створюєш світ, навіть фантастичний, він повинен бути переконливим.
- Читати.
Це не просто порада, а необхідність. Щоб писати добре, треба знати, що було написано до тебе. Читай різне — класику, сучасну літературу, різні жанри.
- Відчувати мову.
Працюй над образністю, стилем, ритмом тексту. Література — це не просто історія, а й спосіб, у який вона розказана.
- Дозволяти собі паузи.
Якщо в якийсь момент відчуваєш, що це не твоє — відпусти. Якщо література справді твоя, вона до тебе повернеться. Якщо ні — значить, ти знайдеш інший шлях.
І головне — писати потрібно тому, що не можеш не писати. Тоді воно матиме сенс.
Це теж цікаво
ФОТО ТИЖНЯ
