Вадиму Сітарчуку – 25. Після важкого поранення йому зробили високу ампутацію обох ніг. Лежав у шпиталях в Харкові, Києві, Львові. Донедавна хлопець проходив реабілітацію на базі Івано-Франківської обласної клінічної лікарні і часто брав участь у заходах простору. Зокрема, опановував бандуру.
Вадим родом із Рівного. У тринадцятирічному віці він втратив обох батьків і залишився круглим сиротою. Його батько загинув унаслідок нещасного випадку на будівництві в Києві, а мати померла від тяжкої хвороби. Виховання Вадима та його молодшого на два роки брата взяла на себе їхня бабуся.
Обидва брати добровільно вирішили стати на захист України. Першим зголосився молодший брат, а згодом – старший. Вони воювали на Куп’янському напрямку, проте в різних підрозділах. Вадим виконував обов’язки стрільця, тоді як його брат був гранатометником. Обоє зазнали тяжких поранень.
Вадим згадує, що після поранення протягом дев’яти годин залишався з накладеним турнікетом. Евакуація була неможливою через інтенсивні обстріли та постійні авіаційні удари. Його лише змогли накрити бронежилетом для мінімального захисту.
Через чотири години бійця перенесли до бліндажа, однак обстріли не припинялися – удари почали накривати й укриття. Під час перев’язки ніг ворожий дрон скинув боєприпас безпосередньо в окоп, що призвело до поранення ще двох побратимів. Вадим відчував нестерпний біль, а його ноги сильно набрякли.
Зрештою, військовослужбовці з іншої бригади змогли винести його, завантажили у пікап і доправили до першого евакуаційного пункту в селі. Далі пораненого передавали з однієї швидкої до іншої, поки він не опинився в Харкові. У лікарні лікар подивився на нього й запитав: “Ти ж розумієш, що…?”.
“Прекрасно розумію”, – відповів воїн, зробив два вдихи з кисневої маски й прийшов до тями вже в реанімації.
“У мене ноги були на місці, просто кістка на лівій нозі, ця що до коліна, дирка в ній була велика. Можна було вставити залізну трубку і наростити кістку. А права нога була просто посічена осколками. Той хлопець, який накладав турнікети, просто побоявся попускати їх. Бо він не затампонував дірки. Я його прошу попустити турнікети, а він каже: нє, боюся! Виходить, що праву ногу я втратив тільки тому, що він забоявся,” – міркує захисник.
Але тут же з сумом додає: “Він витягнув мене, після того вони зайшли на позиції, і його снайпер зняв…”
Коли Вадим прийшов добровільно зголошуватися до лав ЗСУ, його попередили про можливі наслідки – втрату кінцівок або навіть життя. Йому також зазначили, що, оскільки йому ще не виповнилося 25 років, у нього є можливість відмовитися. Проте хлопець твердо відповів: “Нічого. Записуйте!”
Сьогодні, пройшовши через тяжкі випробування, Вадим говорить: “Жалкую лише про одне – що не вбив жодного з росіян. А ноги – то таке: поставлять нові.”
Загалом Вадим переніс близько 30 операцій. Під час перебування у шпиталях він звернув увагу на різне ставлення до поранених.
Зокрема, у Харкові він зустрів дуже турботливу медсестру: вона не лише допомогла йому змити з обличчя бруд, а й щодня приходила поспілкуватися, приносила їжу та намагалася підтримати. Натомість у Києві хлопець відчув розчарування. Коли він звернувся до лікарки зі скаргою на сильний біль, та відповіла байдуже: “Поболить і перестане – таке життя!”
Окрім цього, Вадим вважає, що пересадку шкіри в Києві йому зробили неякісно. Згодом у Львові довелося знімати попередній трансплантат і проводити повторну операцію.
У Львові ставлення вже було краще, але й там доводилося гиркатися з медперсоналом, що відмовлявся колоти обезболююче, коли він просив. Але це все вже позаду. Нині ж його мучає тільки фантомний біль.
Про те, що в нього немає ніг, хлопець старається не думати. Хоче швидше закінчити лікування, “щоби додому поїхати, відпочити… “.
Конкретних планів на прийдешнє поки що не має. Сподівається, що Україна переможе.
ФОТО ТИЖНЯ
