У медичному пункті 74 батальйону 102 бригади ТрО військові медики щодня рятують життя. Вони працюють без перерви: у стабілізаційному пункті та медичних командах, чергують між виїздами на передову при надходженні поранених та прийомом пацієнтів. Допомога надається всім – військовим та цивільним. Майже три роки рятує життя та здоров’я побратимів військовий медик Михайло Васкул з позивним “Док”.
Про це пише “Галка” з посиланням на “Західний кур’єр”.
Народився Михайло Васкул у селі Баня-Березів Яблунівської громади Косівського району. Закінчив Коломийський медичний коледж за спеціальністю «Фельдшер». Працював у службі екстреної медичної допомоги у Яблунівській лікарні. Коли почалось повномасштабне вторгнення, добровольцем доєднався до 74 батальйону 102 бригади ТрО. Михайло – єдиний син у сім’ї. Своє рішення піти на фронт ні з ким не обговорював, бо «першочергове завдання чоловіка – захищати свій дім, своїх батьків та дітей». Дев’ять місяців служив бойовим медиком у мінометній батареї, потім його перевели у медпункт, де працює по даний час.
У червні 2023 року Головнокомандувач ЗСУ нагородив Михайла Васкула почесним нагрудним знаком “Золотий хрест”. Цю відзнаку захисник заслужив за успішне та самовіддане виконання службових обов’язків під час контрнаступу на Запорізькому напрямку. Михайло брав найважчих пацієнтів і не втратив жодного. У січні 2025 року медик нагороджений медаллю Міністерства оборони України «Золотий тризуб».
– Михайле, ви розпочали свій шлях на фронті з посади бойового медика мінометної батареї. Розкажіть про цей досвід?
– Завдання бойового медика мінометної батареї – завжди перебувати на позиції разом зі своїм розрахунком. У випадку поранення надати домедичну допомогу – накласти турнікет, зробити тампонування, дати знеболююче, провести евакуацію з поля бою та довести пацієнта до стабілізаційного пункту. Однак, варто відзначити, що мені приходилось більше займатись евакуацією з медротою, ніж з мінометною батареєю. Маючи досвід роботи у лікарні, мене задіювали часто, не зважаючи на те, що я не був у штаті медичної роти. Надати допомогу пораненому – це першочергове завдання медика. За дев’ять місяців моєї служби у мінометній батареї, дякувати Богу, тяжких поранень не було.
– Чи пригадаєте свого першого пораненого, якому довелось надавати допомогу?
– Мій перший поранений не був тяжким. У хлопця була акубаротравма, втрата орієнтації, шоковий стан. Я поміряв тиск, який зашкалював. Отоскопа не мав, щоб провірити чи цілі барабанні перетинки. Його сильно тошнило, поклав катетер на вену, ввів «Осетрон», «Декскетопрофен» і повіз на «стабік». Другий мій поранений був із переломом ключиці, з яким довелось виїжджати на евакуацію. Більш заглиблена робота з пацієнтами у мене була на стабілізаційному пункті, де вже доводилось працювати з великою кількістю поранених. У такому ракурсі, який мені більше заходить. Адже це вже не просто домедична допомога, а вже лікарська робота – застабілізувати пораненого, при можливості витягнути дрібні осколки, почистити рану, затампонувати, зашити тощо.
– Одним з найтяжчих періодів на бойовому шляху 74 батальйону був контрнаступ ЗСУ влітку 2023 року на Запоріжжі. Розкажіть, яким для військових медиків був цей період?
– Ми чекали великої кількості пацієнтів, але не настільки. Командування прийняло рішення, щоб 74 батальйон об’єднався із суміжними бригадами, які прибули на цей напрямок. Ми облаштували спільний стабілізаційний пункт у одному великому приміщенні. Тоді з нами також працювали медики 112 батальйону 110 бригади запорізької ТрО, а також медична рота 23 ОМБ. Але при такому напливі пацієнтів, який був тоді, нам все одно не вистачало рук. Перші тяжкопоранені поступили вже на другий день контрнаступу. Дві перші доби були дуже важкими, з колосальною кількістю поранених, медики взагалі не спали. Всі 11 наших машин були нон-стоп у роз’їздах. Медики брали на себе не по два пацієнти, а по мірі можливостей, бо не вистачало рук. Хочу наголосити, кого привезли до нашого стабілізаційного пункту, всі залишились живі. Потік пацієнтів – 102 важкопоранені за добу. І всі вижили. Так, як я мав певний рівень знань і практичних навиків, то старався брати на себе найтяжчих поранених. Зі стабілізаційного пункту я довіз до лікарні велику кількість пацієнтів, без жодного загиблого.
– Скільки часу тривав такий великий потік важкопоранених?
– На наступну добу було 68 важкопоранених. Далі – від 10 до 30 поранених на добу. Так тривало протягом двох тижнів, після чого наступила нетривала стадія затишшя. А потім знову почалось… Такий потік пацієнтів тривав протягом трьох місяців.
– Які найпоширеніші поранення були у бійців?
– В основному травматичні ампутації нижніх кінцівок, китиць рук, відкриті черепно-мозкові травми, отримані під час артилерійських дуелей. Щоб ви розуміли, при такому напливі тяжкопоранених, бійці з акубаротравмами навіть не звертались до медиків, бо самі бачили, що є ті, які потребують більшої допомоги.
– Який випадок був для вас найтяжчим?
– Найважче було на третю ніч контрнаступу, коли на «стабік» привезли 68 тяжкопоранених. Просто не вистачало рук медичного персоналу, адже всі медики були у роз’їздах. Привезли трьох важкопоранених. Після стабілізації я взяв одного на виїзд до лікарні, анестезіолог 23 бригади повіз другого. І більше не було медиків, яких можна було б відправити. Щоб зберегти життя третьому важкопораненому, його відправили до лікарні автомобілем, в якому був тільки водій і ще один легкопоранений пацієнт. Я про це не знав, бо не було зв’язку. І тут дорогою до лікарні мене обганяє машина, стає впоперек дороги, вискакує водій і кричить: «Міша, у мене важкий».
Я забігаю у ту машину, а там боєць вже на межі життя і смерті… Так я їхав майже 35 кілометрів до лікарні – один медик на дві машини з двома тяжкопораненими й одним легкопораненим. У двох була ампутація нижніх кінцівок, вони були без свідомості, заінтубовані, з критично низьким тиском. Час від часу підколював «Дексаметизон», щоб підняти тиск вводив велику кількість рідини. Хоча вони були добре затампоновані, кров з ран все одно просочувалась. Пересідав з однієї машини в іншу. Дякувати Богу, я довіз їх живими до лікарні обох. Коли передав їх лікарям, вийшов надвір, закурив і… заплакав. Вперше у житті. Не знаю, що це було – плач радості чи розпачу. Сьогодні я гордий за те, що мені вдалось врятувати життя цим людям. Завдяки тому, що я попускав час від часу турнікет, одному з поранених вдалось навіть зберегти кінцівку.
– За сумлінну службу та зразкове виконання службових завдань 15 червня 2023 року Головнокомандувач ЗСУ нагородив вас почесним нагрудним знаком «Золотий хрест». Що для вас значить ця відзнака?
– Приємно, що цінують мою працю. Однак, для мене більш вагомим є «дякую» від тих, кому я надав допомогу. Через кілька місяців, коли цей чоловік, про якого я говорив, виписався з лікарні, приїхав до нас на «стабік» спеціально для того, щоб потиснути руку мені і подякувати за врятоване життя і збережену ногу. Хоча він був непритомний, але чув голоси і як я працював над ним. Цей момент вразив мене найбільше. Вдячних пацієнтів є багато. Телефонують, дякують, зустрічаємось при нагоді, підтримую зв’язок з усіма побратимами, які втратили кінцівки і вже є звільнені зі служби. Однак той випадок залишив у моєму серці найглибший слід.
– Чи знаєте кількість людей, яких вам довелось рятувати?
– На жаль, такої статистики не веду. За 2024 рік через наш стабілізаційний пункт пройшло 986 поранених бійців. Це не тільки воїни 74 батальйону, а й з інших бригад, які тримають оборону по сусідству.
– Окрім того, що потрібно надавати медичну допомогу, приходиться напевне ще і психологом бути, підтримувати тих, хто отримав тяжкі поранення?
– Насправді, сила духу наших воїнів вражає. На моїй практиці не було багато випадків, щоб поранені падали у розпач та безнадію. Навпаки, переважно вони дякують Богу за те, що залишись живими. Був випадок, коли воїн наступив на «пелюсток» і йому відірвало стопу. Розуміючи загрози евакуації для інших, він відмовився від допомоги бойового медика. Чоловік сам вколов собі знеболююче та з допомогою побратимів зійшов із позиції на точку евакуації. Потім він дзвонив до нас із лікарні і казав, що йому шкода єдине – що не зміг послужити трохи більше. Настільки людина мотивована та позитивно налаштована.
– А які найпоширеніші помилки допускають солдати під час поранення?
– Накладання турнікетів без вагомої потреби. Це найпоширеніша помилка військових під час дрібних осколкових поранень ніг. Чого той пацієнт, якому відірвало стопу, не зробив. Він турнікет не накладав, а забинтував поранену кінцівку ізраїльським бандажем. Накладання турнікету після двох годин призводить до ампутації кінцівки. І скільки я про це говорю, все одно поодинокі випадки зустрічаються. Якщо немає масивної кровотечі, накладати турнікет не потрібно – краще використати ізраїльський бандаж та туге бинтування еластичним бинтом.
– У бойових медиків є так звана «золота година», протягом якої треба евакуювати пораненого. Але, на жаль, в умовах реального бою цього досягнути тяжко. Скільки найдовше на вашій практиці тривала евакуація?
– Так, через масове використання дронів здійснити евакуацію моментально після поранення не завжди можливо. Найдовша наша евакуація тривала п’ять годин. Я пам’ятаю цей випадок. У воїна були осколкові поранення ноги, поверхневе осколкове поранення у шию та акубаротравма з перфорацією барабанних перетинок обох вух. Здійснити евакуацію відразу через нашестя ворожих дронів не вдавалось.
До мене на зв’язок вийшов бойовий медик, якому я давав чіткі вказівки, що робити. Він мав при собі тонометр, пульсоксиметр, контролював тиск та пульс. Пацієнта вдалось стабілізувати. Всі ці п’ять годин я був на зв’язку з бойовим медиком, який спрацював дуже грамотно. Завдяки його правильним діям вдалось зберегти від ампутації кінцівку пораненого. Спочатку на кінцівку було накладено турнікет, згодом я сказав, щоб його зняли, а натомість наклали «Кровоспас», ізраїльський бандаж, а зверху ще перемотали еластичним бинтом. Катетер на вену, літр фізрозчину… На «стабік» поранений приїхав з тиском 110/70. І, що важливо, обійшлось без ампутації кінцівки. Я був дуже задоволений.
– У цивільному житті ви працювали фельдшером у службі ЕМД. Чи був на вашій практиці хоча б подібний випадок із травмами, з якими довелось стикнутись на фронті?
– Ні, навіть приблизно такого не було. Можу впевнено сказати, що знайшов себе саме у військовій медицині. Тут ти постійно змагаєшся зі смертю. Такої можливості реалізувати себе як медик у цивільному житті я б не мав. Коли тобі вдається врятувати людину, яка вже однією ногою на тому світі, це приносить велике задоволення. Розбудіть мене серед ночі, аби який я був змучений, стану до роботи. Для мене більше запаморочливою є робота з документами, але і вона дається. Направду, я задоволений тим, де зараз є і що маю можливість рятувати життя нашим героям.
– З якими скаргами найчастіше звертаються бійці у медпункт?
– Найчастіше звертаються із захворюваннями хребта (остеохондроз, радикулопатія), кишково-шлункового тракту та серцево-судинними захворюваннями. Взимку закономірно – це ГРВІ та грип. Якщо у підрозділі на грип захворів один, треба готуватись до великої кількості соматичних пацієнтів. Слава Богу, протягом двох крайніх зим обморожень серед наших воїнів не було, також маємо набагато менше пневмоній. А все тому, що командування відповідально ставиться до особового складу, добре облаштовані бліндажі, є утеплення тощо.
– Чи доводилось надавати медичну допомогу цивільним?
– Постійно доводиться. У тому населеному пункті, в якому знаходиться наш медпункт, ще залишаються місцеві жителі, переважно літнього віку. Вони фактично всі пройшли через мої руки. Дрібні травми, сезонні захворювання, гіпертонія – все це лікується у нашому медпункті. Я у них тут як сімейний лікар (сміється). Так, як село постійно обстрілюється ворогом, доводиться надавати допомогу пораненим цивільним пацієнтам. Після стабілізації доставляємо їх у лікарню нашими військовими автомобілями.
– А як ставляться зараз до бійців-гуцулів мешканці Запоріжжя?
– Зараз всі місцеві, які пройшли лікування у нашому медпункті, вітаються з нами «Слава Ісусу Христу» і намагаються, хоч ламано, спілкуватись з військовими українською мовою. Чим я не менше задоволений. І це все без зайвих скандалів та претензій. Коли я кладу їх під крапельницю, то паралельно ще «крапаю їм на мозок» (сміється). Проводжу не тільки оздоровлення тіла, а й очищення від російської пропаганди.
– Яка зараз ситуація із медичним забезпеченням? Яку б частку виділили державі, а що досі знаходиться на плечах волонтерів?
– 50 на 50. Половину необхідного ми одержуємо від бригади, половину від волонтерів. Найбільше допомоги 74 батальйон отримує від американського БФ «Чаша милосердя», засновницею якого є уродженка Запоріжжя Валентина Повсюкова, яка більше 20 років проживала у США, а коли почалась повномасштабна війна повернулась в Україну, щоб волонтерити. Нещодавно вона відкрила у Києві центр протезування військових, що дає змогу безпосередньо моєму батальйону зв’язатись з нею і записати свого військовослужбовця на протезування після реабілітації. Для мене це ще одне досягнення. Під час побудови теперішнього нашого стабпункту пані Валентина доклала зусиль, не менше, ніж ми.
– Розкажіть більше про цей стабілізаційний пункт та вашу команду?
– У жовтні 2024 року ми збудували великий стабілізаційний пункт типу бліндажа: три кімнати під землею, два виходи, один з них під каталку. Тут є дві буржуйки, витяжки, приміщення проходить квартування. Стабпункт облаштований так, як маленька операційна. Раніше ми облаштовували стабпункти переважно у приміщеннях, але через велику загрозу КАБів та дронів разом з керівництвом підрозділу було прийнято рішення, що найбезпечнішим варіантом буде звести його під землею. Я займався організацією будівництва бліндажа, а пані Валентина оснащенням його необхідним обладнанням та медикаментами.
Приїхавши до нас на новосілля, вона привезла портативний професійний УЗД датчик Butterfly, з яким ми працюємо до сьогодні. За його допомогою ми можемо робити FAST дослідження, бачити, чи є пневмоторакс тощо. Також щомісячно Валентина постачає нам велику кількість ліків. Це людина, якій звечора телефонуєш, що треба певні препарати, а на наступний день вона вже із завантаженим бусом у нас. Також допомагають й інші волонтери. Все відбувається на довірі, бо за три роки багато волонтерів знають мене особисто і те, настільки я відданий своїй справі, знають мою команду і результати нашої роботи.
Який би ти не був розумний медик, якщо у тебе немає потрібної кількості препаратів, ти нічого не зможеш зробити. Зараз у нас на стабілізаційному пункті є два монітори пацієнтів, дефібрилятор, портативний УЗД датчик, кардіограф, два апарати ШВЛ. Це так звана маленька операційна. За допомогою магніту витягуємо дрібні осколки. Наша команда зацікавлена в тому, щоб надати максимально можливу допомогу пораненому. Наш медпункт працює як стаціонар лікарні. Військові мають можливість пройти амбулаторне лікування на місці, без потреби зайвий раз перенавантажувати лікарні. Результатом лікування у нас задоволені всі. Це те, чого я домагався.
– Що є вашою мотивацією продовжувати боротьбу і триматись у бойовому настрої?
– Кожне врятоване життя воїна мотивує мене продовжувати боротьбу. Були різні ситуації, перипетії, зміна посад, моральні натиски. Були моменти, коли взагалі хотів піти з медицини. Залишатись у строю мене мотивує наша команда, яку я сформував, наш колектив, який став для мене другою сім’єю. А також пацієнти, яким потрібна моя допомога. Коли я прийняв рішення вступити у військо, то рідним сказав, що на війну я йду не помирати, а рятувати.
“Галка” писала про те, як Михайло Васкул розповідав, як служачи у медичному пункті 74 окремого батальйону надає стабілізаційну, так і екстрену медичну допомогу.
Читайте також: Попри складні умови вони залишаються на своїх постах: військові медики прикарпатського 74 батальйону розповіли про свою роботу (ВІДЕО)
ФОТО ТИЖНЯ
