“На фронті починаєш цінувати найпростіші речі”: історія Едуарда Мамедова – сапера 50 полку НГУ (ФОТО)

24-річний Едуард Мамедов служить сапером у 50 полку імені полковника Семена Височана Національної гвардії України. Хлопець родом із Харківщини, пішов до війська ще до повномасштабного вторгнення — спершу строковиком, а згодом свідомо підписав контракт. Він пройшов бої у Серебрянському лісництві й на Покровському напрямку. У інтервʼю «Галці» захисник розповів, як вів розвідгрупу через мінні поля та рятував побратимів під артобстрілами. Каже, що страх на війні з часом змінився холодною ясністю, а найбільша цінність для нього тепер — мирне життя.

— У вас були думки обрати інший шлях, окрім армії?

— Так, були. Я взагалі не хотів йти в армію. Просто пройшла повістка і вже довелося. Тоді ще не було повномасштабної війни, і я думав: швидко відслужу строкову службу й повернуся до навчання. Але згодом вирішив залишитися й піти вже за контрактом. Я родом із Харківської області, з Куп’янська, який на той час був під окупацією. І я не міг спокійно на це дивитися — не читати новини, не знати, що там відбувається. Думав: «Як я можу просто сидіти без діла? Треба йти і захищати свою батьківщину». Тому зрештою свідомо обрав військовий шлях.

— А чому обрали шлях сапера?

— Власне, шлях сапера обрав тому, що стало цікаво. У мене був знайомий майор. Ми спілкувалися, і він якось сказав: «У нас набір іде, скоро поїдемо на виїзд. Якщо хочеш — приходь, навчимо». Мені здалось це цікавим, тож я пішов навчатися ще як строковик і зробив перший рівень сапера. Потім підписав контракт на три роки, щоб отримати другий рівень і брати участь у бойових виїздах і навчаннях. 

— Окрім армії, можливо, в школі ви ще думали про якісь інші професії?

— У школі я особливо не задумувався над майбутньою професією. Наразі я закінчив Харківський інженерно-педагогічний технікум — тож міг би викладати у профтехучилищі, навчати студентів будівельним спеціальностям. Чесно кажучи, будувати сам, напевно, не хочу — скоріше буду навчати й, можливо, «ламати» старі підходи, щоб робити все по-новому.

— Як родичі сприйняли те, що ви пішли служити?

— Як і в більшості випадках — боялися, дуже переживали. Це ж великий стрес, тим паче мені тоді був лише 21 рік. Я навіть не можу до кінця уявити, які в них були хвилювання. Знаю тільки одне: свою дитину я б, мабуть, на таке ніколи не відпустив.

— Ви вже служите чотири роки, три з яких по контракту й під час повномасштабної війни. Як за цей час, на ваших очах, змінився хід бойових дій?

— Хід бойових дій змінюється дуже швидко. Те, що було ще зовсім недавно, за кілька тижнів виглядає зовсім по-іншому. Візьмімо, наприклад, Покровський напрямок: чотири місяці тому там не було так багато дронів, як зараз. Противник дуже активно вклався в безпілотники — працює кількістю: дронів, техніки, людей. Війна стала більш технічною, інженерною. Багато що відбувається дистанційно.

Маю особистий досвід — доводилося вести групу розвідників через ворожу зону. Два тижні туди ніяк не могли пройти, різні групи пробували — безуспішно. Коли нас направили, я дуже переживав: не знав, як маємо пройти. Перед виходом ми курили, пили каву, готувалися — і мені кажуть, що йду першим. Для сапера це звична відповідальність. Там же мене прозвали «Мойсей», бо траплялося багато небезпечних фрагментів мінування, і я йшов першим, щоб відвести групу. Було дуже багато ПФМ-1 (ред. міна відома за назвою “лепесток”), я проводив палкою. Такою великою триметровою палкою. На ній пляшка обрізана. І так відкидував цей самий “лепесток”. А були такі ще квадратні ПФМки. То їх я не знешкоджував. 

Був момент, коли виявляв розтяжку — дріт із детонатором. Я ліквідував її, пройшов далі, але потім довго переживав — бо завжди є шанс на комбіноване мінування, і помилки дорого коштують. Сапери говорять: «помиляються один раз» — в мене таких моментів було вже кілька, але мені дуже щастить. Головне, що з задачею впорався і привів хлопців живими.

— Розкажіть про свій бойовий шлях.

— Мені був 21 рік, коли потрапив у Серебрянське лісництво. Перед тим дивився відео про те, як усе відбувається в бойових зонах, але не уявляв, як це відчувається насправді. Це був наш перший бойовий вихід. Я і мій побратим із позивним «Багет» виходили разом на завдання. Ніч там дуже темна. Дальше носу нічого не видно. Було страшно, але ми робили свою роботу – мінували. Тоді ще не було задач із розмінування. Прослужив я там приблизно шість місяців.

— Що ви відчували під час виконання бойових завдань?

— Коли мені вперше розповіли, що саме потрібно робити, я ледь не втратив свідомість — на словах це звучало неймовірно страшно. Але коли вперше відчув усе на собі, прийшло полегшення: наче страх змінився на ясність. З часом я став холоднокровнішим — ті «бойові» емоції, що були спочатку, поступово зникли. 

— Коли ви виходите на завдання і перед вами об’єкти, які потрібно ліквідувати, і ви розумієте, що це страшно й небезпечно — які емоції всередині?

— Інстинкт підказує: щось може зірватися, якщо зробиш крок уперед. Я стараюся працювати обережно: займаю позицію в закутку чи ямці. Звісно, страшно.

— Може, були якісь моменти, які особливо запам’яталися?

— Так, був один дуже тяжкий період. Мені було сумно й боляче усвідомлювати, що з усіх молодих хлопців, які разом зі мною виходили на завдання, я залишився єдиним вцілілим. Один побратим загинув, двоє були поранені. І лиш я та один старший чоловік далі трималися. Це сильно пригнічувало, тим паче фронт тоді дуже жорстко просувався вперед — це був Серебрянський напрямок. Я тоді впав духом. Добре, що нас трохи відвели в тил, дали можливість перепочити. Саме тоді я зібрався з силами. Велике значення мала підтримка наших офіцерів і психологів — вони допомогли не зламатися й рухатися далі.

— Ви були на Покровському напрямку. Чи були там моменти, які запам’яталися найбільше?

— Було багато такого. Одного разу ми їхали машиною, і в нас влучив ворожий дрон. Добре, що працював наш РЕБ — сигнал трохи заглушило, тому обійшлося лише уламками, які побили авто. Мені це дуже запам’яталося.

Ще дуже врізався в пам’ять артобстріл. Нас часто накривали «градами». Одного разу група з п’яти людей вийшла на завдання — і в нашу сторону полетіло дев’ять ракет. Я просто ліг на землю й відчував: ось-ось прилетить мені в голову, і все скінчиться. Чув, як хтось уже кричить. І справді — у одного з побратимів пошматувало руку, він був сильно поранений. Я ніс його на собі, допомагав вибратися, а всередині весь час крутилося: «Зараз ще щось прилетить». Це був стан постійної панічної атаки.

Коли виходиш із таких обставин у більш спокійне життя — трохи відпускає. Але варто згадати — адреналін знову б’є. Зараз у мене підвищена тривожність.

— Як змінилося ваше сприйняття, коли повернулися з зони бойових дій до Франківська?

— Насамперед це була величезна радість. Коли побачив, що під’їжджаю до Івано-Франківська, мене переповнювало відчуття щастя. Я знав: зараз будуть вихідні, я зможу спокійно провести час. І тоді починаєш цінувати найпростіші речі, які раніше здавалися буденністю. Прокинутися в нормальному ліжку. Помитися під звичайним душем — бо навіть із цим на фронті є великі проблеми. Сісти й поїсти спокійно, не озираючись. Коротко кажучи, просте мирне життя стає справжньою радістю.

— Ви хочете в майбутньому пов’язати своє життя з військом?

— Думаю, поки що залишуся в НГУ. А далі, можливо, через 5-10 років, планую перейти в ДСНС. Професійно хочу залишатися в сфері розмінування — це те, чим вже займаюся і в чому маю досвід. Наразі ж мене більше цікавить саме мінування, бо це безпосередньо пов’язано із захистом кордонів.

— Які зараз в армії найгостріші потреби з вашої точки зору?

— Насамперед — дистанційне мінування. Ситуація змінилася: тепер під’їхати й вручну встановити або знімати міни на «нульових» позиціях значно складніше — під’їзди часто обстрілюють або контролюються противником. Якщо в 2023-му я міг піти і щось мінувати, то зараз так не вийде — треба працювати з відстані.

У мене вже є сертифікат на управління «мавіками», тому бачу вихід у навчанні й розвитку безпілотних систем для мінування та розмінування. Також потрібні роботи на колесах. Тому що вручну це вже так не зробиш, як раніше.

— Яку пораду ви б хотіли дати цивільним зараз?

— Якщо говоримо про молодих хлопців, студентів, то найперше — навчайтеся. Не треба нікого змушувати йти до війська. Найкраще, коли людина сама хоче захищати батьківщину — тоді є справжня мотивація. У мене вона була особлива: моє рідне місто, Куп’янськ, було під окупацією, і мені дуже хотілося його звільнити. Хоч я безпосередньо туди не потрапив — наша частина виконувала завдання на інших напрямках — у мене була своя «романтика» цього почуття обов’язку і прагнення допомогти.

— Що б ви хотіли сказати в майбутнє, після завершення війни?

— Я б хотів, щоб армію не скорочували, як це траплялося раніше, щоб вона залишалася сильною та професійною. Щоб ми могли навчати інші країни правильним методам ведення бойових дій і передавати досвід. Щоб військові завжди залишалися опорою та гарантією безпеки держави.