Василина Костун, акторка театру і кіно з Івано-Франківська, філологиня, викладачка риторики, ораторської та акторської майстерності – про українське мистецтво під час війни. Зіграла у повнометражному ігровому фільмі режисера Тараса Бенюка “Патерн / Pattern”.
В інтерв’ю “Галці” Василина Костун поділилася філософією сприйняття театрального мистецтва під час війни та баченням про те, як зараз має розвиватися культурна сфера.
– Які конкретні зміни, вимоги чи умови помітили у акторській сфері з початком повномасштабної війни?
– Можу говорити тільки про те, що чула від інших акторів, які зараз поглинуті у цю сферу, оскільки після початку повномасштабного вторгнення я не повернулась до Києва, залишилась в Івано-Франківську. А тут кіно немає, вся наша кіноіндустрія зосереджена саме у столиці.
Стало менше проєктів, проте вони є якіснішими. Відсіялось все, що нам непотрібне. Залишились лише українські актори, яких тепер будуть цінувати.
Я стикнулась у Києві з тим, що потрібно було добре розмовляти російською мовою. А ти як актор хочеш працювати, зніматись, особливо на початковому етапі, коли тільки закінчив університет, тому не перебираєш проєктами.
– Наскільки актуальна робота актора зараз?
– Це мистецька професія, а зараз мистецтво дуже актуальне, як і завжди насправді. А конкуренція на сьогодні шалена – це правда.
Треба горіти акторською справою, тобто туди не можна йти, бо так хтось сказав. Навіть люди, які йдуть з власного бажання, часом ламаються. Мати талант – недостатньо. В акторстві треба постійно оголювати свою душу.
– Чому більша частина українців полюбила театр саме під час повномасштабного вторгнення?
– Здається, тут багато факторів.По-перше, під час війни деякі стали загалом робити ті речі, які не знали до війни. Люди шукають ідентичність, тому і йдуть у театри. По-друге, театр зараз дуже модернізується: TikTok Національного академічного театру ім. Івана Франка чого тільки вартий. Дуже круто, що ми можемо так залучати якомога більше людей. По-третє, зараз актори потужно працюють, залучено багато всього: мистецтво слова, костюми, дії і різні світла, музика крута. Люди виходять з вистави і шукають треки, які почули там.
На мою думку, останній факт простий: люди, які були з Маріуполя, на жаль, покинули свої домівки, переїхали, а у театрі, наприклад, у Києві, віднайшли щось своє, рідне.
– Чому ми, українці, так довго працювали з росіянами у кіноіндустрії?
– Мені не доводилось співпрацювати з росіянами, але я багато чула про те, що їм платили більше, до них ставились по-іншому. Чому так відбувалось, повʼязано з питанням: чи мистецтво поза політикою?
Росія завжди хотіла бути над нами у всіх планах, кіно – не виняток! Вони [росіяни] сюди їхали, бо їм тут було вигідно працювати. Все абсолютно дешевше, а зарплати платили хороші, тому що це були впізнавані медійні обличчя, а люди цей матеріал споживали… І тому ми завжди залежали від них, а наші актори не могли перебирати проєктами, знімались всюди, погоджуючись на пересічні роботи. Часто фінансовий момент вирішував багато всього….
– Як, на Вашу думку, буде розвиватись український кінематограф після повномасштабної війни?
– Український кінематограф вже взяв інший вектор. Беручи до уваги те, що Україна нарешті отримала Оскар, правда, якою ціною, але ми це зробили. Гадаю, якби це був просто фільм про війну, але не настільки талановито знятий, то ми б не отримали цю нагороду. Не потрібно казати, що це все через тему війни і спекулювати на цьому! Нам ніби розвʼязали руки, і тепер, струснувши з себе оцей бруд і пилюку, що на нас було насаджено роками, треба прямо вимитись від цього. Тільки отак з чистого листка і чистою душею можна починати щось нове. І ми вже це робимо!
Я дуже вірю в те, що Україна вийде абсолютно на новий рівень у кінематографі. І оці таланти, які були колись на другому плані, засяють на першому та зможуть показати все, на що вони здатні, бо у нас це є.
Насправді багато всього залежить від фінансування. І в умовах війни треба правильно балансувати. Звичайно, на першому місці – армія, але ми не можемо сказати мистецтву «ні», тому що культура не існує поза політикою!
– Що для Вас означає викладати іншим?
– Я з самого дитинства когось навчала. Часто у бабусі брала блокнот і ставила оцінки там. Завжди знала, що хочу стати вчителькою, але підросла і зрозуміла: може, це не дуже перспективно, а я маю й інші таланти, проте від цієї сутності не втекти! Тобто було завжди оце бажання ділитись знаннями, допомагати, підказувати, бо я вважаю, що не всі можуть бути викладачами. Дуже багато класних акторів не можуть навчати, тому що емпатія, емоційний звʼязок важливі. Також необхідно вміти побачити, що конкретно цій людині треба, а не просто йти за певною схемою.
Якщо говорити про емоції, то дуже наповнююсь учнями, мені подобається бачити результат своєї роботи. Якщо немає бажання чи мого розуміння, що я допоможу людині, то ми розходимось. Має бути все з сенсом, тоді кожен отримає бажаний результат.
Під час будь-якої роботи, звичайно, може бути вигорання, але скільки б у мене не було занять у день, після кожного зʼявляється еліксир на наступне. Також багато всього залежить від людей. Вони дають зворотний звʼязок, який дійсно важливий. Все це створює спільну емоційну ауру, яка допомагає дійти до бажаного.
– Оскільки маєте філологічну освіту, то з яким запитом найчастіше звертаються люди до Вас як викладачки української мови?
– Не хотіла бути тільки філологинею, бо бачила лише одну перспективу: викладання у школі. Я розуміла, що мені подобається навчати, але водночас не бачила там розвитку. А мама наполягала зі словами: «Хай буде». І я вчилася з думкою, що у мене буде просто диплом, який ніколи не знадобиться у житті… Хто б міг подумати, що буде така ситуація, коли моя освіта буде потрібна зараз.
Зверталися, як завжди, із запитом підготовки до ДПА/НМТ. Але такої гострої потреби саме у вивчені розмовної української мови, напевно, не було ще ніколи. Мої учні – це люди з Харкова, Запоріжжя, Києва, вони розмовляли російською і переходять зараз на українську. Також є заняття з іноземцями, які мають бізнес в Україні. Деяким українцям, які вже вміло говорять рідною у побуті, цікаво вивчати фразеологізми, вислови, різні словечка, наприклад, «чимчикувати», «на кшталт», «горілиць» і «долілиць».
– У майбутньому хочете розвиватись більше у кіно чи театрі?
– Складне питання…Колись я не бачила себе у кіно взагалі, всі ми жили раніше театром, тому що там можна багато що від себе додавати, проявляється політ творчості, а у кіно – певні рамки. Умовно, якщо у театрі твої очі побачать зі сцени, але колір – ні, то у кіно його буде видно дуже добре. У театрі ти можеш гратися зі всім, там буде видно твою психофізику, а у кіно це все можна приховати.
Я мала можливість більше ролей і різних типажів зіграти саме у театрі, мені це дуже подобалося. Зрозуміла, що для мене найважливіше – не бути постійно в одному амплуа.
Це все цікаво, але не можу сказати, де я себе більше бачу: і там, і там; поєднувати треба ще вміти.
Проте у майбутньому закрила б гештальт в акторстві саме, бо зараз мені здається, що у викладацькій діяльності я рухаюсь достатньо добре, а в акторстві все просіло через війну. Через 7-10 років, якщо я була б на сцені якогось хорошого театру або знялась у трьох класних фільмах, то це були б мої закриті гештальти.
– Яку роль мріє зіграти Василина Костун на сцені чи в кіно?
– Насправді в кіно я не так багато грала ролей і зараз хотіла б грати все, що тільки мені дадуть. Це як не пʼєш, не пʼєш, і тут тобі подають водичку – ти будеш нею напиватись!
Якщо говорити про те, що можна обрати, то я б дуже хотіла зіграти глибоко психологічну роль. Наприклад, коли на екрані ти бачиш одне, але впродовж фільму розкривається абсолютно інша сутність: людина з якоюсь внутрішньою трагедію, її вчинки іноді можуть бути навіть незрозумілими, можливо, вони такі, що порушують закон. У персонажа є своя правда, яка розкривається в процесі, і після перегляду глядач не засуджує, а навіть підтримує.
– «Корона» або «Вікінги» – невластиво нам, але мені таке дуже подобається, – закінчує свої роздуми, усміхаючись.
Авторка – студентка першого курсу факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка Одарка Жарук
Фото: Одарки Жарук та з соцмереж Василини Костун
ФОТО ТИЖНЯ
