Андрій Грималюк, депутат-свободівець, боєць Айдару: «Де стоять наші військові – за їх спиною мир. Проблема тільки попереду»

Депутат міської ради, доброволець «Айдару» Андрій Грималюк повернувся до Івано-Франківська, щоб зібрати кошти на тепловізори для бійців батальйону. Щодня у нього постійно зустрічі і телефонні розмови з  потенційними благодійниками. Щоб все було прозоро, про надходження коштів на рахунок, він звітує на своїй сторінці у Фейсбуці. Виданню galka.if.ua вдалося відволікти його від цього процесу для інтерв’ю.    

– Чому обрали таку назву для батальйону – «Айдар»?

– В Луганській області є райцентр Новий Айдар, є населений пункт Старий Айдар. Також це слово перекладається з турецької як «мужній» – мені подруга повідомила, кримська татарка. Ще річка Айдар тече неподалік місця, де ми розташовані.

– Якою була ваша мотивація вступити в цей батальйон?

– З студентських років я був у різних громадських організаціях патріотичного спрямування, в яких завжди була риторика, що потрібно захищати кордони, цілісність країни. Зараз, коли така критична ситуація, відбуваються військові дії на території України, потрібно було якось долучатися до цих процесів. Батальйон «Айдар» в більшості сформований з Самооборони Майдану. Я був учасником київських подій Євромайдану. І через Самооборону, через ці контакти вдалося потрапити в «Айдар».

– Тобто, туди не брали всіх охочих, а тільки тих, кого знали з Майдану?

– Наскільки я розумію, туди беруть всіх тих, хто бажає відстоювати суверенітет України. Деякі хлопці  приїхали вже після того, як дізналися про діяльність «Айдару». Тільки у нашому взводі бійці з Тернополя і Луганська, Франківська й Алчевська, Житомира і Харкова, Вінниці і Стаханова, ну і з сусіднього Щастя. Це один взвод, а яка географія.

Спочатку я про назву  «Айдар» не знав,  їхав до батальйону в Луганській області, тому що там мав контакти. І там вже був товариш з Франківська – Петро Шкутяк, як  потім виявилося.

– Побутові речі і харчі вам постачають волонтери. А яка допомога від Міністерства оборони?        

– Держава дала зброю, частину техніки. Не відразу, бо була проблема. Все решта – це пожертви людей, яким не байдужа доля країни. Без підтримки волонтерів, громадських організацій, простих мешканців  воювати взагалі не було б можливості. Наразі батальйон елементарними речами забезпечений повністю. Наскільки часу вистачить провізії та іншого –  важко сказати. Поки що в «Айдарі» ніхто не голодував.

– Волонтери, котрі везуть вам допомогу, напевно, також наражаються на небезпеку?

– Є конкретна ситуація, присутня у ЗМІ: хлопці, не пригадую з якого регіону, везли засоби захисту, і десь на українському блокпості в Харківській області їх затримали. Взяли бронежилети і прострілювали, щоб перевірити їхню якість, а потім відібрали. І під час цього спілкування прикладали фізичні зусилля. Частина хлопців повернулися назад, а частина дочекалися нашої машини. Ми приїхали і забрали їх в батальйон. Прикро визнавати, що на своєму блокпості, десь в тилу, в Харківській області, такі речі відбуваються.

Навіть в мене була така цікава ситуація. Я їхав у напрямку Київ – Харків, до Луганської області. Прибув у Харків опівночі і прямував до товариша, щоб переночувати. Машину зупинили на нашому українському блокпості. Перевіряли документи водія, а потім захотіли оглянути мою сумку, в якій я віз особисті речі, бронежилет і берци.

Військовий спитав, чи є заборонені речі: зброя, наркотики. Я відповів: «Нічого з названого немає». А він так, з цікавістю: «А що є?» Я сказав: «Є бронежилет». А той зробив одразу круглі очі, дав сигнал своїм напарникам. Вони, озброєні автоматами, підійшли, обступили. Я відкрив сумку і показав їм бронежилет. Вони почали розпитувати: «Хто ти? Звідки? Чого сюди їдеш?  А скільки тобі платять?» Спитали також, скільки коштує бронежилет.  Я їм відповів, що приблизно шість тисяч. А вони сказали: «Ми тут платимо шість тисяч, щоб не їхати, а ти звідти їдеш…» Розмова тривала близько сорока хвилин, але мене відпустили, я спокійно добрався до помешкання товариша. І вже зранку поїхав у Луганську область.

– Чи не було критики вашого рішення відправитися до батальйону з боку колег, рідних?

– Про це мало хто знав. Я сказав двом особам в Івано-Франківську і батькам, які живуть в селі. Батько військовий – з ним стосовно цього простіше. Мама хвилювалася, можливо, хотіла щось заперечити, але до цього розмова не дійшла, бо я довго в селі не був. Вже пізніше, коли більше знайомих і родичів дізналися, то від них були дзвінки й есемески з хвилюванням і проханням повертатися назад. Ну, рідні хвилюються – без цього ніяк.

– Багато бійців з різних батальйонів приховують свої обличчя від ЗМІ, фотографуються тільки в балаклавах. Ви доволі публічна в Івано-Франківську людина, чи не переживаєте, що це може нашкодити?

– Я би не сказав, що  є публічною людиною у Франківську. Можу розповісти історію про те, як фотографії з’явилися, оці, що зараз тиражуються. На території батальйону знімав сюжет «5 канал». Разом з ними приїхав фотограф. Він робив знімки, казав, що вони публікуватися не будуть – потім десь там скине на пам’ять. Приблизно через тиждень  мій хороший знайомий, франківський пластун Тарас Зень побачив опубліковані ці знімки, впізнав і закинув на Фейсбук-сторінку. Через півдня я зайшов в Інтернет і здивувався –  50 сповіщень. Після того подивився, що вже й усі місцеві ЗМІ написали. Якби не ці фото, то так багато людей не знали б.

Я вам більше розповім щодо справжньої загрози: у нашому взводі є батько з сином з міста Щастя, яке визволяв «Айдар». Батько – афганець. А його син ніколи не був військовим. Наш афганець –  ми його дружньо називаємо дядя Саша – дуже хороша, освічена людина, один із засновників Спілки афганців Луганської області (читайте інтерв’ю Галки з бійцем Айдару Олександром Косолоповим). Під час вибуху в Луганській ОДА загинув його знайомий, котрий також входив до цієї спілки. Нашому афганцю та сторона постійно дзвонить з погрозами.

Але він місцевий, виступає проти того, щоб носити балаклаву, бо це лякає мешканців. Він говорив дружелюбно з населенням, коли ми стояли на блокпості в Щасті, щоб вони нормально сприймали Збройні сили.  Ось там справді є проблема. А  що десь моя фотографія – це таке.

– Івано-Франківський журналіст Руслан Коцаба у своєму відео порівняв сепаратистів з майданівцями. Чи справді можна робити такі порівняння?

– Як тільки я  повернувся до Франківська, то чув від знайомих питання: «Слухай, а що там Коцаба?» Насправді, я ще не бачив ні цього відео, ні його коментарів. Наскільки  знаю, його зараз цитують російські різні ЗМІ. І він там зараз являється експертом, десь він був, здається,  на телеканалах місцевих луганських, десь він давав коментар для «112-ого». Напевно, він сказав якісь неоднозначні фрази. Я Коцабу після того ще не бачив, але вже коли його побачу, ми поспілкуємося з ним тет-а-тет, вияснимо. Наразі нічого не можу сказати.

Я не знаю так добре місцеве населення. Можу розповісти лише те, що чув від щастинського афганця. Він говорить, що проблема вже багаторічна.

Є постійне зомбування російським телебаченням,  громадськими організаціями, які під Росією стоять. І буквально нещодавно роздавалися листівки, що прийде українська армія і буде робити фізичні чистки. Зараз армія прийшла – все спокійно. Де стоять наші військові – за їх спиною мир, ніхто не стріляє. Є проблема тільки попереду.

– Тобто  ставлення місцевих до українських військових покращилося?

– Коли починалася АТО і заїжджала перша військова техніка на Донбас, то місцеві мешканці перекривали дороги живими щитами, створювали проблеми з транспортуванням. Зараз цього немає. Більшість з них зараз хоче, щоб все це закінчилося, щоб був мир, їм це все непотрібне.

Сепаратисти працюють зі зброєю по мирному населенню. Потім цю зброю підкидають, щоб зсунути це на українську армію. Вони прикриваються людьми. Але тепер змушують їх до цього, ніхто вже самостійно живим щитом перед ними не стає. Сепаратисти вже не мають такої підтримки.

– Після бою в ніч на 18 червня було повідомлення про те, що «Айдар» хочуть розформувати. Що насправді сталося під Металістом?

– Учасником того бою не був. Що конкретно там відбулося, має розповісти командування батальйону. Була заява міністра оборони Коваля про те, що «Айдар» треба розформувати, бо він без погодження з командуванням пішов в атаку і цей бій потім потягнув за собою жертви. Тоді загинуло п’ять осіб з «Айдару» і десять чи одинадцять з інших підрозділів.

Можна подивитися на карту, де стоїть Старобільськ – місце дислокації батальйону. Подивитися, де Щастя, а потім, де Металіст – це місто як Крихівці під Франківськом, воно вже поруч з Луганськом.

Це звучить цинічно, але під час військових конфліктів без жертв не буває. Кожну жертву треба цінувати, віддати шану за її дії. Можна подивитися, яка відстань була пройдена і яке завдання було виконано. Комусь це не сподобалося, хочуть розформувати батальйон.

Якщо згадати трагедію збитого літака ІЛ-76, скільки людей загинуло просто через чиюсь недбалість , без цілі, без виконання жодної бойової задачі. І Коваль нічого про це не сказав. Добре знаю, яка це велика машина, тому що мій батько літав на ІЛ-76 і  в дитинстві я пролазив цей літак від хвоста до кабіни… Тобто хто дав вказівку такому великому літаку сідати в зоні бойових дій без забезпечення відповідного периметра охорони, посадкової смуги. Відповідальних за це нема. А «Айдар» захотіли розформовувати – напевно шукають когось крайнього.

– Чи можна говорити про витік інформації в Збройних силах?

-Конкретно самого факту ні я, ні командування батальйону не доведе. Але за роки незалежності російська армія сприймалася  дружньою для української, вважалося, що вони  брати,  разом проходили навчання. То знаючи імперські амбіції Москви, я думаю, що наш Генштаб просякнутий, як черв’яками, їхніми агентами.

– Говорять, що сепаратисти озброєні краще за українських військових, це справді так?

– Після бою під Металістом серед отриманих «Айдаром» трофеїв була різного роду оптика, схожої до якої наш батальйон не мав. Не можу сказати її точного маркування, але вона якась-така новітня, сумніваюся, чи є  подібна на озброєнні в української армії. Але це можна легко уявити, коли кордон з Росією не закритий, і вона постачає сепаратистам різне оснащення.

Це не тільки моя думка, що незакритий кордон – велика проблема. Є інформація, що основний прикордонник України Литвин є кумом головного прикордонника Росії. Не знаю, наскільки вона правдива, але це реально. Яка тоді може бути довіра до керівництва? За весь час так званого АТО, я не бачив, щоб керівник Державної прикордонної служби Литвин дав якийсь коментар. Завжди це робить або його заступник, або прес-служба.  Чого він досі на посаді, чому не виконує свої функції? Чому не притягнутий до відповідальності?

Можу з впевненістю сказати: коли була атака на прикордонну частину в Луганську, яка тривала близько доби, то їм вночі дали вказівку виходити і не підривати склад. Тобто, люди вийшли, а склад зі зброєю залишився цілий і неушкоджений. Сепаратисти змогли з нашої регулярної частини взяти зброю, яку використовують проти нас.

– На вашу думку, АТО довго триватиме?

– Це вже й так триває задовго. Операція – це щось короткострокове: прийшов, зробив, закінчив – звіт. А це вже так довго тягнеться, це можна назвати війною. Я ж людина не військова, не уявляю, як можна зайти в місто-мільйонник, де сепаратисти можуть працювати з будь-якого даху, з будь-якого вікна, а ти не можеш на повну силу їм відповісти. Потрібно вводити військовий стан, а далі керівництво має розробити стратегію, як поводитися у місті. Там кожна вулиця,кожен провулок, кожен метр – це серйозний бій  з можливими жертвами.

Росія з Грозним зробила значно простіше. Я там був у 2010-ому році – там все збудовано з нуля. Я не думаю, що у Генштабі наважаться прийняти рішення знести місто під корінь. І через це конфліктна ситуація буде продовжуватися довший час.

– Як налагоджені всередині батальйону «Айдар» стосунки?

– Дружня атмосфера. Туди ж не їхали за посвідченням учасника бойових дій чи за зарплатою, там все на чистому патріотизмі. За знайомого можу сказати: коли визволяли місто Щастя, то його по щоці так черкнуло… І в нього зарплата – тисяча двісті. І там всі такі.

Можна спокійно підійти до командування, якесь питання вияснити. Всі спілкуються на рівних. Тому що розуміють, що в будь-який момент може виникнути складна ситуація.

Жартуємо, без жартів – ніяк. Один навіть хочу розказати: ми приїхали під Металіст, вже темніло. І сунула велика хмара, відчувалося, що буде  злива. Я кажу: «Давайте бігом окопуватися, натягувати плащі-намети, бо дощ буде скоро». А дядя Саша відповідає: «Дощ – дурниця. Головне, щоб «Граду» не було» (сміється).

– А чим ви займаєтеся, коли немає ніяких завдань?

– Завдання постійно є. Треба на постах стояти, тому що зараз вони є і в Старобільську, і в Щасті, і під  Металістом. Нічим особливим на дозвіллі не займаємося: в басейн не ходимо, в футбол не граємо (усміхається). Ну, Петро Шкутяк читає, він набрав багато книжок, і йому  потім ще передали. Коли є вільний час, я читаю новини, щоб володіти інформацією, що робиться там, що – в нас у Франківську. Потім Петрові розказую, бо в нього немає доступу до Інтернету, а в мене мінімальний був.

– Чи сильно відрізняється там ситуація  від того, що говорять мас-медіа?

– Коли я ще був у Києві на Майдані, то відчув: коли ти учасник подій, то сприймаєш все, що відбувається довкола, мабуть, спокійніше. Звичайно страх і переживання присутні – в кожної людини є інстинкт самозбереження –  але на місці подій ти робиш все автоматично.

Коли я повернувся до Франківська, то дивився якусь передачу. На відео була поставлена озвучка, десь сповільнено, десь показано великим планом – телевізійники виконують свою роботу. Переглянув дві хвилини і більше не зміг, бо це вже було занадто. Вони добиваються того, щоб взяти глядача за живе.

Герої в реальності не всі такі безсмертні, безстрашні, як показують. У кожного є страх. Але там воно якось простіше.

–  Чого вам найбільше бракувало під час перебування в батальйоні?

– Коли мене питали, що передати, я відповідав: «Ласки і любові». Це моя думка і айдарівців з нашого взводу. Коли має приїхати машина з допомогою і цікавляться, що привезти, ми завжди так відказуємо (усміхається).

– Що потрібно зробити на Сході після перемоги? Наприклад,  письменник Юрій Андрухович  в одному інтерв’ю сказав, що на Донбасі треба провести референдум. А на вашу думку, які мають бути кроки для того, щоб був мир? 

– Мені здається, треба, щоб жителі Донбасу, які не були на Західній Україні, приїхали сюди і побачили, що тут люди мирні і привітні, зустрічають гостей, поселяють їх у себе. Подивилися, що тут немає тих агресивних бандерівців, образ яких їм десятиліттями  нав’язували.

Через те, що тамтешній мешканець ні разу не був у Західній Україні, керується тільки тим, що чув, що говорить Москва, то і є розподіл такий в думках. Для миру в країні треба зробити так, щоб, коли якийсь західняк говорить щось агресивно про Донбас – нехай поїде туди, а східняк нехай приїде сюди. Нехай побачать, що це єдиний народ, одна нація, розбіжностей немає. Треба дати зрозуміти, що уявлення, які існують, нав’язані штучно.

Розмовляла Людмила Баран