Пам’ятаєте анекдот про джаз-бенд в ресторані і про братка, який, підійшовши, співчутливо запитує музикантів: «Чо, пацани, не виходить?». Щось подібне відбувається зараз в Івано-Франківську.
Завдяки старанням організаторів торішнього проекту «Відкритий вуличний Малюнок», недавнього Porto Franko GogolFest і «Мистецької резіденції» від платформи «Тепле місто» в місті з’явився мурал-арт, безпрецедентний для України в своїй свіжості і навіть зухвалості. Наприклад, з Києвом, де каламутні люди по каламутних схемах поставили на потік зображення, чию художню цінність можна співставити з фотошпалерами, навіть якось незручно порівнювати, пише Cultprostir.
Але тепер, після нетривалого торжества в якості української столиці сучасного мистецтва, Івано-Франківськ переживає спробу консервативної контрреволюції. Противники нових муралів намагаються зібрати необхідну кількість підписів під електронною петицією з вимогою до міської влади ліквідувати їх, а ініціативна група, очолювана дівчиною-весільним фотографом і хлопцем-модератором співтовариства «Типовий Франківськ», висуває альтернативні проекти муралів, які не були б «відображенням “внутрішнього світу” художника, який дано зрозуміти одиницям». Тобто такі, які подобалися б народу – як київські.
Міська влада начебто не збирається знищувати вже створене, але гайки під тиском громадськості закручує: реалізувати наступні проекти буде складніше. У світлі цього протистояння я попросив кількох симпатиків феномена франківських муралів пояснити, чому вони бажають йому вижити і розвиватися.
Вова Воротньов, художник, Київ:
Говорити про так звані «франківські мурали» можна, адже та кількість робіт, яка циркулює в інтернеті, дає підстави говорити про серію, об’єднану певним підходом. Ця серія разюче відрізняється від переважної більшості київських розписів. І відрізняється в кращу сторону. Чому? Попри неоднозначну оцінку станіславських муралів масовим глядачем, ці роботи належать до сфери мистецтва. Вони репрезентують конкретні практики українських і зарубіжних художників напрямку пост-графіті і low-brow. Київські мурали жодного стосунку до мистецтва не мають. Це кітчеві халтури комерційних художників-оформлювачів звідусіль, яких обирають тотально некомпетентні люди, що мають ярлик на сотні стін від міської влади. Навіть якщо і проскакує щось вартісне у цій вакханалії, воно глушиться хором низькопробних солодкуватих гігантських картинок в дусі королеви київського кітчу художниці Гапчинської.
Тобто цілі і засоби цих ініціатив в Івано-Франківську і Києві – різні. В першому випадку йде комунікація з реальними художниками та їх скромна, наразі, репрезентація в публічному просторі. Це завжди нелегкий процес, тому не дивно, що виникають непорозуміння між різними полюсами суспільства. В Києві, натомість, відбувається ударними методами «гламуралізація»(с) – нищівна, вивільнена від здорової думки пустопорожня імітація вуличного мистецтва на стінах з амбіціями перетворення української столиці на щось, в очах організаторів, начебто прогресивне. З тим, що це призводить лише до протилежних результатів. Бо комерційний стріт-арт нічим не відрізняється від рекламної розтяжки і є в глобалізованому культурному просторі свого роду «макдональдсом» з прогнилим душком псевдопротестності. Теж тут важлива кількість, масштаб. Працюючи з оригінальними і безкомпромісними художниками, зрозуміло, де і коли зупинитись. Однакові ж, інкубаторні халтурщики з стандартизованими уміннями не переведуться ніколи.
Дар’я Кольцова, художниця, куратор візуальної програми Porto Franko GogolFest, Київ:
«Претензії ґрунтуються на очікуваннях і традиційних уявленнях про красу і завдання мистецтва, які ми як раз і хотіли поставити під сумнів. Івано-Франківськ є дивовижним поєднання прогресивності і ретроградного традиціоналізму. Істина, як завжди, десь посередині. Мені це стало зрозуміло, коли мої багато подорожуючі знайомі зізнавалися, що «якби вони побачили ці роботи в Барселоні, вони б їм сподобалися», але для Франківська це занадто. У людей є стале уявлення про місто.
З іншого боку, нікуди не діти результат майже столітньої відсутності будь-якого дискурсу про сучасну культуру, брак освіти і «надивленості» в цій області. Там часто ставили в приклад київські реалістичні мурали, які дратують професійне співтовариство, таку «прострочену красу»… Реалістично і зрозуміло – значить красиво. Любов до такого роду художнього фастфуду – це ж проблема не тільки франківського глядача.
Коли переді мною стояло завдання визначити напрямок проекту муралів, я зрозуміла, що, незважаючи на традиційність і невеликий розмір, місто настільки стрімко і зухвало розвивається, що воно готове себе позиціонувати сучасно і сміливо, готове до мультикультурності. Я розуміла, що ми трохи випереджаємо події, радше за задаючи тон цих змін, але ми всі повірили в потенціал цього міста, ми відчули його і не помилилися».
Андрій Хір, художник, Львів:
Радий, що Франківськ запросив до себе художників, а не комерційних декораторів, і радий, що художники не намагались надто сподобатись, а нафарбували, логічно продовжуючи свої практики та розвиваючи теорії. Людей, які фарбували у Франківську фасади, можна, так чи інакше, віднести до альтернативної сцени цього жанру, і їхні роботи знаходяться в контр-позиції до гігантських горобчиків, жіночок, тризубів та іншої краси і патріотизму.
Прикро, що загалом мурали в Україні є імітацією світових тенденцій, і є, по факту, низькопробним декоруванням поверхонь з певною вигодою для певних осіб. Така тенденція дратує професіоналів і ще більше заплутує пересічного глядача. Я б хотів вірити в те, що мурали є частиною сучасного мистецтва, а не гігантськими картинками, рекламами чи агітками. А мистецтво часто є некрасивим, суперечливим, реакційним, критичним або просто дивним. І для того, щоб його сприймати, необхідно володіти певною базою, порівнювати, цікавитись, аналізувати, а не лише емоційно користуватись поняттями «гарно – не гарно». Викликає повагу те, що художники Діма Микитенко, APL, Стах Шумський та ZBIOK не лише підходять до вирішення просторових завдань, обираючи просту візуальну мову, відповідну масштабу та середовищу, але й не бояться експериментів.
Гостра реакція на мурали з боку суспільства є цілком закономірною та очевидною і зайвий раз доводить ізольованість більшої частини населення від кволих культурних процесів в Україні. Тому поява більш-менш адекватного культурного продукту сприймається з обуренням та острахом. Відповідно, за таких умов неможливим є діалог між художниками, які сприймаються суспільством, як цинічні маргінали, що спілкуються з ним незрозумілою мовою.
Андрій Зоїн, директор фестивалю «Республіка», Хмельницький, Кам’янець-Подільський:
В цій мураловій лихоманці, яка охопила Україну, радує тільки Франківськ. Вони круті: це пост-графіті, яке випереджає час і примушує обивателя говорити про нього і думати. Тобто, це не декоративна штукатурка, не килим на стіні, а набагато крутіше. Наснаги!
P.S. В Івано-Франківську на середину серпня планується флешмоб на підтримку мурал-арту.
ФОТО ТИЖНЯ
