Без дружби народів: кореспондент “Галки” розказує про Харків, що вистояв (ФОТОРЕПОРТАЖ)

“Когда включілі светофори, я понял, что жизнь продолжаєтся“, – пізнього вечора сказав мені власник готелю. Мій шлях від харківського вокзалу до місця ночівлі лише світлофори й освітлювали. І так, це були чи не єдині слова російською, які я тут чув. 

Нічний Харків дуже тривожний. Немає вуличного освітлення, переважно темні вікна. Широкими пустими дорогами проносяться поодинокі автомобілі. Принаймні тричі за ніч – тривога. 

Буває, що зі світанком нічні страхи видаються несерйозними. У Харкові не так. На вулицях колись мільйонного міста відчутно мало людей, натомість багато людей у камуфляжі. Втім, це тепер можна сказати про кожне місто України. Хоч у порівнянні зі жвавим та майже мирним Києвом Харків – зосереджений і похмурий. 

Чимало будівель у центрі міста мають суттєві пошкодження. В першу чергу – адміністративні, по яких прицільно били окупанти. Квартал, де розташовувалося управління Нацполіції виглядає як фото зі Сталінграда. 

Поруч – понівечена Мироносицька церква. Храм на цьому місці збували наприкінці XVII століття, а в 1930 році комуністи ухвалили рішення його знести. Стараннями Добкіна-Кернеса церкву відбудували в стилі українського бароко, що ніяк не змінює того факту, що це храм РПЦ. Розбомблений тепер за благословення московських одновірців.

– Тут святе місце, тільки в цю церкву і хожу, – біля мене зупинилася старенька, побачила, що я фотографую розтрощені бані.

– Так вона ж ніби московська, а ви он українською говорите.

– Церква в нас одна, руська. Я інших не визнаю, – жіночка очевидно образилася. – Але дуже високі сходи зробили, тяжко підійматися. 

В центрі чисто, але уславлений в легендах благоустрій міста не вразив. Тутешні мери видав не подружилися з бруківкою. Не видно і робіт з інклюзивності, нечасті пониження зроблені аби як. Здається, що всі гроші пішли на точкові проєкти як от сквер Стрілка чи Харківський зоопарк. 

Попри війну зоопарк працює, вхід безкоштовний. Це абсолютно нова та сучасна територія, аналоги якої я бачив хіба в Китаї. Кінцевої вартості цієї атракції я не знайшов, але сума давно перевалила за два мільярди.

Попри будній день в загальну малолюдність у парку повно відвідувачів. Тварини виглядають ситими та доглянутими.

Знову тривога. “Ми рекомендуємо залишити парк і пройти до найближчого укриття“, – говорять з гучномовців. Гості продовжують фотографувати верблюдів та мавп.

Працюють кафе та ресторани. Я зайшов перекусити грузинськими стравами. Обідній час, майже всі столики зайняті. Офіціанти спілкуються виключно українською, навіть гардеробниця побажала “гарного дня”. 

Головна вулиця Харкова, Сумська, дуже контрастна. Квартали історичної забудови та бруківки змінюють широкі радянські площі. Новобудів не багато. Чимало закладів закриті, зокрема МакДональдз. “Ми скоро повернемось”, – написано на зачиненому Центрі культури.

В очі впадають великі osb-плити, якими забито чимало вікон. Так по цілому місту. 

Сумська єднає Харківський Поділ з Майданом Свободи. Попри поширену легенду, це – не найбільша площа в Європі, але точно найбільша в Україні. Неправильної форми Майдан оточують конструктивістські будівлі Держпрому й Університету Каразіна та Харківської облради й готелю “Харків”, зведені у стилі сталінського ампіру.

По всьому майдану немов розсипано купу великих і малих пам’ятників, від Каразіна до водопровідника. Але головного, центрального монумента ясно кому тут давно вже немає. Не видно і фігури Тараса Шевченка, але з інших причин. Відому скульптуру, один із символів міста, сховали за захисними щитами. 

Лунає чергова сирена. Люди переважно не реагують. Але я спустився у метро: майдан настільки великий, що під ним аж дві станції. Галереї та переходи, колись набиті торговими мафами, порожні, торгівлі немає.

Вхід та й проїзд у метро безкоштовні, як і в іншому міському транспорті. Попри очікування, на станціях взагалі немає людей, які ховаються на час тривоги – з килимками, стільчиками, ковдрами і домашніми тваринами в переносках. Знову ж таки, на відміну від Києва. Лише пасажири.

– Ми давно вже перестали ховатися, – каже мені старший чоловік у дивному, як на цю погоду, спортивному костюмі. – Мав справи у центрі, а зараз вертаюся до себе на Салтівку.

Станція “Героїв Праці” – кінцева, до Північної Салтівки звідси десь хвилин 20 пішки. Планувалася ще станція з неактуальною назвою “Дружби народів”, але забракло коштів. На Салтівці колись мешкало близько 400 тисяч жителів, це більше за чимало наших обласних центрів. Скільки зараз навряд чи достеменно хтось знає.

Від дружби народів на Північній Салтівці постраждало 70% будівель, але це усвідомлюєш не одразу. Поки йдеш крізь квартали мікрорайонів здається, що нічого аж такого. Хіба людей мало та деякі вікна теж забиті фанерою. 

Типова забудова пізнього совка має цікаву додану вартість у вигляді сотень льохів, виритих прямо під вікнами багатоповерхівок. Мода на них прийшла у голодні 90-і, коли в Харкові саме у такий спосіб вирішили зберігати продукти з села і закрутки. Попри труби вентиляції чимало погребів мають прочинені, але замкнені на ланцюг люки. Як не дивно, вони й досі мають цінність – на OLX повно відповідних оголошень.

Крок за кроком, і все більше стає фанери на вікнах, а людей все менше. Від джерельця, яке, як я подивився на карті, називається Кітлярчин Яр, люди тягнуть баклажки з водою.

– У вас немає води в квартирі, – я взяв піднести у жіночки в сіро-зеленому пальті дві бутлі. 

– Та ні, є. Просто тут вода смачна, кажуть навіть цілюща, – пані тяжко піднімалася сходами від джерела. – А от тепла нема. Минулої зими теж не було, грілися як могли. А на цей рік обіцяли.

Власне Північна Салтівка справляє максимально гнітюче враження. Я був у Чорнобилі, Фамагусті та ще кількох закинутих містах, так оце воно. З яскраво вираженим доповненням у вигляді слідів від обстрілів і бомбардувань. 

Розтрощені магазини, закриті школи й садочки, знищені обстрілами будинки. Хіба що природа ще не почала свій власний наступ, тож мертві під’їзди та пусті доріжки не заросли поки зеленню. 

Уламків від бетону майже немає, все прибрано. Лише під деякими будинками залишилося будівельне сміття та залишки того, чим колись жили мешканці мікрорайону. Є рейки від кранів – ними розбирали найбільш пошкоджені частини багатоповерхівок. Фанерою забиті майже всі вікна. 

Несподівано бачу двірничок, ті навіщось згрібають з газонів опале листя та ведуть теревені. У одній з багатоповерхівок десь нагорі чути звук молотка. Ні, точно не Чорнобиль.