Блокпости, три міста і “приставка”, яку він ніколи не продасть: історія 16-річного Дмитра із Маріуполя
Коли знайомишся з Дмитром, перше, про що він питає — скільки, на твою думку, йому років. Більшість називає двадцять із чимось. Насправді — шістнадцять. Він народився у 2009-му в Маріуполі, і встиг удвічі відчути присутність війни так близько.
Маріуполь, яким він його пам’ятає
Дмитро описує рідне місто просто: велике, гарне, з приємними людьми. Щоб тато відвіз маму з роботи — треба було мінімум годину їхати в одну сторону. Можна було піти на море, порибалити , просто погуляти. Було багато місць, де можна провести час.
2014 рік він пам’ятає уривками — йому тоді було п’ять. Запам’яталося, як тато показував БТР на лафеті, що їхав у центр міста. І гелікоптери, які пролітали за вікном, коли лежав у ліжку.
24 лютого 2022 року він запам’ятав вже більше. Мала бути контрольна. Дмитро чекав, що його розбудять, як завжди. Але ніхто не прийшов. Він прокинувся сам — від звуків, які прийняв за грозу. Пішов до мами запитати, чому не будять. Почув у відповідь: “Ти сьогодні нікуди не підеш. Почалася війна”.
“В той момент не було емоцій. Просто нічого не було. Ти думаєш, що не розумієш, як таке може статися”, — розповідає він.
Першою думкою було: зібратися спокійно, не метушитися. Взяти валізу, закинути головні речі, гроші — і чекати, що скажуть батьки. Тато того дня працював, мама поїхала на роботу, потім повернулася. Переставили диван із зали в коридор — там не було вікон. Лягли спати.
Перші три-чотири дні родина ночувала у власному підвалі. Потім вирішили переїхати до бабусі — там був хороший підвал і великий будинок. Прожили там близько тижня.
Одного разу в двір заїхав чорний Touareg. З машини вибігли люди і хотіли всі автівки на дизелі. “Не віддасте — б’ємо”. Машини забрали й поїхали. Це єдиний прямий контакт із окупантами, який Дмитро пам’ятає — саму техніку він бачив, але живих солдатів майже ні.
9 березня родина вирушила до пожежної станції, де раніше служив тато, — думали, там безпечніше. Дорогою проїхали повз розбомблений будинок, побачили тіла на вулиці. Коли доїхали до станції і побачили, що вона була повністю знищена. Тато збіг у підвал: нікого, все вже два дні як згоріло.
Два дні до того тато мав іти на нічну зміну. Родина його не відпустила через сильні обстріли. Ті, хто мав його замінити, загинули разом зі станцією.
Виїзд
Повернулися до бабусі. Посиділи ще два дні. Потім зібрали колону з десяти машин і вирішили виїжджати. П’ятеро в одній машині — більше не помістилося.
До виїзду не було ні світла, ні газу, ні води, ні зв’язку. Воду носили з джерела. Цистерни привозили рідко і без гарантій. Їли макарони, крупи, те, що встигли запасти. Свічки робили з олії.
“Або ми зараз виїжджаємо, або не виїжджаємо зовсім” — вирішив тато. Виїхали на головну вулицю. Попереду — драмтеатр. Позаду — російський танк. Над головою — снаряд. Один із осколків зачепив машину. Ніхто не постраждав.
На Морському проспекті колону зупинили українські військові. Наказали лягти, перевірили паспорти. Спершу не думали відпускати. Тато пояснив: “Куди повертатися? Дома горять. Нема куди”. Інший військовий сказав пропустити. Поїхали на Мангуш.
Останній російський блокпост — біля Оріхова. Там роздягали до білизни, перевіряли. Молодий солдат із Донецька здивувався: “Ви ж свої, куди ви їдете?”. Потім — сіра зона.
На одному з блокпостів стояли бородаті — чеченці. Тато відкрив багажник, щоб показати: нічого підозрілого, лише речі та ігрова приставка. Один із них одразу: “А давай консоль, я тебе не пропущу”. Тато відповів: “Ти дурак? Куди ти її підключиш? Залиш хоч щось дитині, хоч якусь радість”. Тепер для нього це більше ніж річ, бо розуміє, скільки сміливості це коштувало — дивитися озброєному чоловікові в очі і казати йому “ти дурак”.
“Тоді я думав — ну, звичайна розмова. Але зараз розумію, скільки людей загинуло від якоїсь агресії або не тих слів. І думаєш: наскільки ж татові було страшно це сказати йому в обличчя — коли на ньому вже висів автомат. Хотів лишити мені хоч якусь радість. Досі стоїть у мене ця приставка. Ніколи не продам. Хочу зробити рамку, написати там слова тата — і хай висить”, — каже Дмитро.
Перший український блокпост. На шеврені — тризуб. Боєць наказав зняти білі ганчірки з машин: щоб не переплутали з військовими, щоб не розстріляли. Зупинилися на узбіччі, зняли.
“Полегшення не було, бо це був шок. Просто хотілось десь сісти, доїхати, поспати”, — згадує хлопець.
Київ, потім Франківськ
Спершу приїхали до Києва тому, що там жив дядько по маминій лінії — хоч перший тиждень-два було де переночувати й поїсти. П’ять місяців прожили біля станції метро. Дмитро каже: було спокійно, майже не відчувалося, що йде війна. Один чи два рази щось прилетіло поблизу — і все.
У 2023-му тато отримав можливість перевестися по службі далі від фронту. Переїхали до Івано-Франківська. Перший час розмовляв тільки російською — так було комфортніше. До п’ятого класу в маріупольській школі формально вчили українську, але, як він каже, “ніхто її нормально не знав”. Навколо була тільки російська — друзі, знайомі, вулиця. Українська зустрічалася хіба що в документах.
Коли з’явилися нові друзі й дівчина, стало ніяково: усі говорять українською, а він — ні. Ніхто нічого не казав, жодного тиску. Просто сам вирішив перейти. Вчився без репетиторів.
“Коли говорю швидко, то більше проскакує російське. Кажу повільніше — більше українського”.
Зараз настав момент, коли він вже не перекладає з російської на українську в голові. Просто думає українською одразу.
Маріуполь зараз
Там залишилися дві бабусі й дідусь. Дмитро стежить за тим, що публікують у Telegram, бачить фотографії і відео.
“Це вже не те місто, яке пам’ятаю. Будинки, алеї, парки — все нове, і все виглядає як у будь-якому російському місті”.
Одна бабуся живе в чужому будинку — знайомі виїхали, лишили їй. Інша — у своєму, що вцілів. Обидві залишилися, “бо там хоч щось є”.
“Що ти тут робиш?”
Мама записала його на польську до Центру культурних практик — щоб вивчав мову для вступу у польський виш. Рік просто навчався. Потім координаторка волонтерів запропонувала долучитися. Погодився.
Влітку поїхали в Краків. Потім Яблуниця, потім Варшава зі спільною виставою. Так з’явилося коло — друзі з центру, дівчина, щосуботня “мафія” після волонтерства, кафе, прогулянки.
Зараз готуються до Дня дитини — обговорюють активності, хто за що відповідає. Каже, що приходить у центр просто відпочити. Не попрацювати.
Про Маріуполь незнайомим не розповідає. Побоюється почути: “Що ти тут робиш, навіщо приїхав”. Прямого такого не зазнав, але одного разу в школі інший клас почав чіплятися. Некомфортно стало — і досить. А ще бачив багато відео в TikTok та Instagram, як ставляться до тих, хто приїхав. Пояснює без злоби: просто різні люди, різний порядок речей, різне розуміння. Ті, хто приїхав, поводяться інакше. Ті, хто тут жив, — теж.
“Тут немає нічого рівного. Просто різні люди”.
І додає:
“Зараз навколо мене стільки добрих людей, що інше просто не має значення”.
ФОТО ТИЖНЯ
