Роман Труба до війни – громадський активіст, заступник керівника секретаріату Івано-Франківської міської ради, координатор проєкту “Молодь та влада”. Фактично з першого дня масштабного вторгнення росії – діловод логістики у 102 окремій бригаді Сил територіальної оборони ЗСУ Івано-Франківщини, позивний “Оса”, служить на Запорізькому напрямку.
Для читачів “Галки” мобілізований чиновник розповів:
- як у перший день повномасштабної війни пішов у військкомат, а поруч батьківського дому їздила техніка окупантів,
- навіщо показувати росіянам відео з протестів у Ірані,
- від чого втомився і про бажання з’їсти маминого борщу.
– Як для тебе почалася повномасштабна війна? Якими були перші думки?
– 24 лютого прокинувся від почутих вибухів. Я живу на 9 поверсі, вікна виходять прямо на аеропорт, тому побачив багато диму. До десяти хвилин до мене зателефонували з підрозділу територіальної оборони та попросили прибути у військкомат. Контракт з ТРО я підписав ще 1,5 року тому. Ні хвилини не думав, одразу почав збиратися.
У цей час зателефонувала мама. Вони живуть на Чернігівщині зі сторони Білорусі. Там одразу був прорив і вони у перші години це дуже сильно відчули. Зрозуміло, що налякалися та переживали. Я сказав, що йду у військкомат.
Склав собі рюкзак, думав, що я ще попаду на роботу. У військкомат прийшов перший зі свого підрозділу. Мені сказали, що моя робота вже у них, що я залишаюся з ними у штабі.
Було дивне відчуття, але без паніки. Вдалося зберегти холодну голову. Але не міг повірити, що на нас можуть напасти.
– Ти записався у тероборону задовго до 24 лютого. Чому?
– Працівників міської ради відправляли на різні збори, військові навчання. Щоб на них не їхати у Львівську область, можна було підписати контракт з ТРО, яке тільки формувалося у Франківську. Я був закріплений за франківською частиною, проходив навчання на місці. Я не служив, не проходив військову службу, тому цей варіант мені більше підходив.
Звісно, тоді цьому не приділялася така увага, як тепер, перед відправленням нас у зону бойових дій. Ми ще два місяці проходили мінімальне навчання, але це дуже швидко, в експрес-режимі.
– Що довелося освоїти, а які навички, знання знадобилися із мирного життя?
– Основне, що знадобилося – це вміння себе опанувати та самоорганізуватися. Не всі психологічно були до цього готові. Хлопці, з якими я був, це різношерстні люди: програмісти, вчитель історії, підприємці. Громадська активність допомогла мені знайти спільну мову зі всіма. Моя посада у підрозділі – діловод логістики. Але довелося проходити навчання зі стрільб, тактичної медицини. У Франківську страху не було. Здавалося, що війна далеко від нас, хоча ми 24 на 7 були у штабі з хлопцями. Коли ми приїхали у зону бойових дій, то зовсім все по іншому відчувалося.
– Розкажи про це детальніше, опиши фронтові будні. Які обов’язки виконуєш?
– Ми зараз на Запорізькому напрямку. Я діловод групи логістики. Знаходжуся в окремому підрозділі логістики, а не в штабі за ноутбуком, як думав. Займаємось забезпеченням наших рот всім, що їм потрібно: починаючи від дерев для бліндажів, заправки автомобілів до організації логістики харчування.
Думав, що у міській раді дуже багато бюрократії, що мене деколи сильно бісило. Але в армії ще більше різних журналів, папірчиків, які треба постійно підписувати і вести.
Приїхавши сюди, всі зрозуміли, що їхні спеціальності, професійні навички набувають зовсім іншого значення. Тут всі стали як сім’я. Тут нема такого, якщо у тебе окремий профіль, то ти не робиш щось інше. Тут відправляють на різні задачі, навіть якщо теоретично ти би не мав цього робити. Але дуже пощастило, що дуже хороший колектив і ми з цим успішно справляємось.
У фільмах війну зовсім по-іншому показують, ніж тут. Є категорія людей, я їх називаю “воїни”. Вони на автомат почіпляли різні снайперські прибамбаси: глушники, приціли. Волонтери збирали великі суми грошей, щоб купити обладнання… Є онлайн-війська, які знімають ролики, коли є час.
Тут ніхто по полі з автоматом не бігає, це велика рідкість. Це війна важкої техніки, артилерії. За пару кілометрів ми просто перестрілюємося. Тут треба вміти викопати собі окоп, зробити бліндаж, світломаскування.
– Що для тебе найскладніше у цей час?
– Дехто говорить, що їм погано тут, бо не проходили строкової служби. Я не відчуваю, що у мене нема якихось навичок, що могли б допомогти, а я за пару місяців цього не навчився.
Важко те, що у жовтні ми будемо тут шостий місяць. До цього ми ще були у штабі у Франківську. Психологічно важко деяким людям, бо останнім часом у нас все тут активно відбувається. Психологічно важко від думки, що наступного ранку ти можеш не прокинутися. Недавно була історія: якби снаряд прилетів 15 метрів вбік, то нас би вже не було.
Є відчуття втоми. Не фізичної, бо на початку було багато фізичної роботи, до цього звикаєш. Зараз більше втома моральна. Ти увесь час чуєш вибухи. Це в основному відбувається у нічний час. Тому, якщо сильно гримнути дверима чи щось впаде, то ти лякаєшся. Думаю, в багатьох з цим будуть проблеми вже по поверненню у додому.
– Як зараз рятуєшся від похмурих думок? Можливо музикою, молитвою, розмовами?
– Там, де ми знаходимось, є можливість сховатися у підвалі. Деякі наші роти знаходяться безпосередньо в окопах за декілька кілометрів від нас. Їм рятує життя добре і вчасно викопаний окоп. Якщо не буде прямого попадання, то в тебе дуже високий шанс, що ти будеш живий, без контузії, посічень осколками чи ще щось.
Не пам’ятаю, коли слухав музику. Допомагають розмови з батьками. Кожен день мама пише, як у мене справи. Кожен ранок і вечір стараюся відписати, що в мене все добре.
День стає коротшим. Таке відчуття, що час звузився. День проходить швидко, але ти більше від цього втомлюєшся. Між собою сміємось, що через 3-4 дні поїдемо додому, бо всі втомились.
– До речі, як у рідних справи зараз?
– У них все було набагато гірше. Там села рівняли із землею, коли вони з Білорусі заходили. Село моїх батьків знаходиться за три кілометри від центральної траси, по якій рухалась техніка. Вони там все чули і бачили. Пару місяців знаходилися у важкому психологічному стані. Боялися, що можуть ні з того ні з сього вистрілити у твій будинок.
Сиділи без світла дуже довго, були проблеми з їжею. Вони цей момент пережили. Зараз у них все добре, все відновили.
– Чи волонтерська допомога настільки відчутна, як це було у перші дні війни? У чому є потреба?
– У своєму підрозділі потреби у чомусь глобальному та нагальному ми не відчуваємо. Є все, що нам потрібно. А як чогось немає, ми можемо самоорганізуватися і собі купити. У батальйоні є список потреб штабу, які оновлюють на сторінці Територіальної оборони Івано-Франківської МТГ.
Волонтерські поїздки значно зменшилися. Розумію, що сюди стало небезпечніше їхати. І я розумію, що волонтери також виснажилися, бо це дуже довго відбувається. Розумію людей. Це психологія. Ти донатиш, їздиш, а нічого не змінюється.
Дуже образливо, коли читаєш про псевдоволонтерів, які збирали на щось гроші і собі забрали. Але ми забезпечені всім. Дуже приємно, що і міська рада дбає. Якщо є якась потреба, то можна до них звернутися і нам допоможуть. Є багато волонтерських організацій, які до нас приїжджали, але я особисто з ними не спілкувався. Ми дякуємо їм за все.
– Бачила, ти у Фейсбуці писав про передачі, які зворушують.
– Так, милі посилки піднімають настрій. У мене на бронежилеті висить вервичка, яку передали волонтери. Знайомий говорить: “Роман, ти ж не ходиш до церкви часто, для чого це на фотографії?”.
Таке відчуття, що я почав більше в Бога вірити. Це загострюється, коли відчуваєш страх. Бувають ситуації, що тобі треба надіятися тільки на Бога. Мені здається, що Він мені дуже сильно допоміг. Бо ми попадали у ситуації, коли могла статись дуже велика біда.
– Чи спостерігаєш у соцмережах за настроями людей у тилу. Чи є щось, що тебе дратує? Чи відчувається, що люди забувають про війну, якщо у них не воюють близькі?
– З часом помітно стало, що у Франківську взагалі немає війни і це дуже ображає. Хлопці після поранень були у Франківську і повернулися сюди, то вони просто в шоці від того, що це два різні світи. Після перших місяців проведених тут, я не міг спілкуватися з багатьма знайомими, бо вони просто не розуміли, що відбувається. Напевне й зараз не розуміють.
Думаю, що люди забули, думають, що це далеко від них. Я розумію, що місто має жити, заклади мають працювати, люди відпочивати. Ми говоримо про це з хлопцями. Та ми бачимо розвалені будинки, спілкуємося з місцевими. Людям, які це все бачили, важче зрозуміти людей у тилу. Може, якби у Франківську я слідкував тільки за Тік Током, Інстаграмом, дивився новини, то теж думав, що там війна, а у нас нічого страшного. Але насправді це палка з двох кінців.
– Які думки викликають останні новини: повернення полонених азовців, мітинги у росії проти мобілізації? Обговорюєте це з хлопцями?
– Щодо протестів, то сумно, що з такою кількістю населення вони такі нечисельні. Шкода, що 300 чоловік дивляться, як одного пакують в автозак. Думаю, ті автозаки можна було просто перевернути. Я б цим людям включив відео з Ірану, де померла 22-річна дівчину (її побили поліцейські через неправильне носіння хіджабу), хай подивляться, як протести мають відбуватися. Вони там день у день змітають все. Але є зі мною хлопці, які тішаться, що їх там товчуть. Напевне вони заслуговують получати кийками по голові.
А новина про азовців дуже підняла бойовий дух, було багато про них розмов.
– Що найперше зробиш, коли повернешся додому? За чим найбільше сумуєш?
– Дуже хочу додому. У мене колись було відчуття, що я живу у постійній депресії і рутині.
А зараз я розумію, що жив не у депресії, і не в рутині, у мене було прекрасне життя. Зараз я дуже переосмислив своє ставлення до близьких, до рідних. З мамою дуже рідко говорив, бо я далеко, завжди щось роблю, нема часу. Вважав, що поговорити раз у тиждень — це нормально. Зараз розумію, що це не так.
Треба ремонт на квартирі доробити, сім’ю створювати. Купа всього треба зробити. Дуже хочу поспати на нормальному ліжку і з’їсти чогось доброго – маминого борщу.
– Бажаємо зробити це якнайшвидше. І перемоги.
Розмовляла Марія ГУРЕЦЬКА
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Хочу більше україномовного контенту, – Сергій Лиховида, автор “Розмова”:
Читайте також: Міська рада зсередини: у Франківську учасники проекту "Молодь і влада" завершили стажування (ФОТО)
ФОТО ТИЖНЯ
