Час Європі купувати українське, а не Україні європейське, — Поліна та Костя Дудченки, співвласники крамниці крафтових товарів (ВІДЕО)

Автор: Застава Максим

30 Nov, 2023 16:40

Поділитись публікацією
Час Європі купувати українське, а не Україні європейське, — Поліна та Костя Дудченки, співвласники крамниці крафтових товарів (ВІДЕО)

“Ми об’єднуємо українське, щоб зберегти, продовжити й показати, що українське особливе”, – переконані херсонці Поліна та Костя Дудченко. Разом вони відкрили в Івано-Франківську крамницю крафтових українських товарів.

Читайте також: Ми відкриваємо дітям світ без мовних кордонів, – Алла Реброва, власниця мовної студії LaLaEnglish

Поруч працює кав’ярня Prostir.Coffee, немов частинка рідного Херсону. Чимало франківців приходить посмакувати запашним напоєм саме сюди, адже херсонська кава робиться з найкращих у світі кавунів.

Як розпочати все заново? Де на це взяти сили та гроші? Про це — у нашому відеоциклі “Релоковані”, що виходить на каналі «Франківські теревені».

Поліна: Нам місто сподобалось. Івано-Франківськ — як Херсон. Я дуже часто порівнюю їх і знаходжу спорідненість між ними.

– А в чому? Масштабах, людях?

– Так, це маленьке, комфортне місто. Вулиці, люди, але й відмінностей теж багато.

І гори поруч, які інколи лікують — як лікувало в Херсоні море і Дніпро.

– Ви приїхали з речими? Як взагалі це було?

– Що у нас з речей було… Це те, що ми забрали в перший день повномасштабної війни з дому. У нас не було ніякої валізки рятувальної. Ми просто взяли ті речі, які можливо навіть не одягали — просто в чемодан зібрали, кішку і все — вийшли.

Ми вийшли зранку і вже не повернулись додому.

Ми зайшли в нашу кав’ярню в Херсоні, забрали деякі речі й пішли. Пішли спочатку в театр, перший день ми були в бомбосховищі. На наступний день ми чули ці всі бої за Антонівський міст. Театр знаходиться далеко звідти, але він здригався.

І ми, на емоціях, вирішили виїжджати з міста. Ми не знали що буде і було дуже страшно, і навіть в перший день, коли ми ночували в театрі, здавалося, що вони (російські окупанти – ред.) ось-ось вже дивляться у вікна.

– У вас не було думки залишатися?

– Хотілось залишатися авжеж, тому що моя мама, мої рідні — вони відмовились виїжджати. Вірили в те, що це ось-ось закінчиться, що це просто налякали. Ми це не обговорювали, вони просто сказали: “Ми не будемо виїжджати й ти не виїжджай. Тому було дуже важко прийняти це рішення і воно приймалось на емоціях. Коли лунали численні вибухи й театр ходив ходуном — приїхали Костині батьки і я сказала: “Костя, їдемо”.

Перший час ми були в Кривому Розі. За два тижні зрозуміли, що Кривий Ріг — місто, яке закривається. Закривалося все: магазини, торговельні центри — місто також готувалося і люди виїжджали.

Ми розуміли, що не будемо чекати “два-три тижні”, про які так тоді говорили й треба щось далі робити.

Ми поїхали в Івано-Франківськ. Тут були наші друзі з Києва і ми перший час жили на квартирі всі разом. Нас було шестеро і ми ночували на підлозі. Ми в перший день пішли у ЦНАП, нам дали дві подушки й покривало, яке люди приносили.

До нас, до речі, ходить Оксана — працівниця ЦНАПу, і саме вона дала мені ці подушки й покривало.

Щоразу, коли бачу її, у мене ці спогади, сльози в очах. Кожного разу хочеться сказати їй: “Дякую!”.

Далі ми з Костею думали, що робити. Зрозуміло, що у нас було небагато грошей з собою і саме ці гроші — це ті, що відкладали на весільну подорож. Також ми розуміли, що їх не так вже й багато: щоб платити за квартиру, щоб жити.

Ми почали шукати роботу. Роботи не було, тому що ми просто ходили й бачили, що багато чого зачинено.

Ми думали: “Ну що ми вміємо?”. Я можу адміністратором кудись піти, Костя — бариста. Але нічого не було. Ми зрозуміли, що ми вміємо варити каву, відкривати кав’ярні. Тому що в Херсоні ми працювали над цим, у нас там залишились кав’ярня, як ми з партнерами з нуля відкрили — вона й нині працює.

– Вона й під час окупації працювала?

– Так, були проміжки часу, коли вона закривалась, тому що просто не було кому працювати. Але так, вона працювала й під час окупації.

Херсонська кав’ярня стала шматочком життя для людей.

У нас вулиця Театральна є односторонньою — там, де знаходиться кав’ярня Prostir.coffee. І вона не така рухлива, і туди вони (окупанти – ред.) заїжджали пару разів. Вони, здається, розраховувалися в гривнях.

У нас дуже довго стояв термінал ПриватБанку. Був момент, коли люди розраховувалися рублями, але це уже було перед звільненням (11 листопада 2022 року ЗСУ увійшли до Херсону, відтак місто повернулося під контроль України. Під російською окупацією обласний центр був з 1 березня 2022 року – ред.).

Працювали, і люди без зв’язку домовлялися про зустрічі, мовляв, о десятій в “Просторі”. Там вони ділилися новинами, бачили й підтримували один одного.

А коли звільнили Херсон, то поблизу поставили Starlink і генератор. Перше, куди приходили люди, щоб зв’язатися зі своїми рідними — це був також “Простір”.

Якщо побачити ці фотографії, відео: багато людей, дідусі, бабусі — заряджають свої телефони, телефонують рідним…

– І ви вирішили відкрити кав’ярню в Івано-Франківську, щоб не проїдати гроші.

– Ми думали тоді: “Піде, не піде…”.  Ми не знали, тому що у нас тут немає такої підтримки, як в Херсоні, тому що нам казали, що місце, де ми відкриваємо кав’ярню там, де мало людей. Але ми повірили в нього і відкрились. Ремонт ми робили самі, тому що це саме був березень — це ж свята. Як то кажуть: “війна війною, але свята”. Ми зрозуміли, що треба все брати у свої руки. Ми пофарбували стіни, зробили барну стійку і багато чого іншого своїми руками.

Відкрилися десь за 22 дні.

Тоді було дуже багато тривог і ми просто закривали двері. І тривоги — не тривоги, а ми працюємо, тому що треба відкриватися і працювати, щоб виживати.

– І поступово ж квартал той оживав, як я розумію?

– Так. Потім вже почали відкриватися кав’ярні поруч, всі вже повірили в це місце. Відкрились ми – “Спільне” – біля Prostir.coffee і ще один проєкт моїх рідних з Херсона – “Шаурмакс”.

“Галка” раніше писала про особливість херсонської кави, яка росте в кавунах.

– Чи співпрацюєте ви з франківськими брендами?

Костя: Серед найцікавішого – “Франківськ, який треба берегти” Марічки Козакевич. Це сувенірна продукція, відсоток з прибутку якого йде на реставрацію старовинних франківських дверей. По-перше, це прикольний сувенір, подарунок друзям за кордон. По-друге, це соціальний проєкт, який фактично розвиває і підтримує візуальну привабливість Івано-Франківська, зберігає історію. 

У кожній справі потрібно вкладати душу,
– Марічка Козакевич, авторка ініціативи “Франківськ, який треба берегти”

Також співпрацюємо з брендом “Тростянецьке ранчо”, який виготовляє консервації. Коли ви йдете в супермаркет і купуєте огірки в банці — це завжди лотерея. Це або щось прикольне, хрумке, або абсолютно непридатне для їжі — хоча коштує однаково.

Тут інакша історія, вони дуже якісні, прикольні, крафтові в першу чергу.

– Поліна: Річ у тому, що ми збираємо не тільки крафтові продукти від крафтових виробників українських, а їхні історії.

Наприклад, сирна сіль. Це дещо спільне з нашою історією, тому що сирну сіль взагалі роблять у Франківську, але робить її дівчина, яка приїхала сюди з Бахмута. Вона так само як і ми, втратила все.

Вона вдома займалася зовсім іншим, а сирну сіль робила чисто для родини. І приїхавши сюди, вона зрозуміла, що може займатися цим. 

А ще у нас представлений бренд “Конюшина”, що спеціалізується на меді. Це люди, які мають також дуже схожу з нашою історію. Вони родом з Луганська і коли у 2014 році поїхали до друзів в Київ — вони вже не змогли повернутись додому. Вони — бджолярі в четвертому поколінні.

Вони вивозили вулики, які були недалеко від Донецького аеропорту. Половина перебитих, але змогли частину вивезти. І зараз роблять мед на Черкащині.

Для нас це важливі історії й дуже хочеться підтримувати таких виробників.

– Як вам прийшла ідея цього магазину? Він же з’явився пізніше за кав’ярню?

– Ми відкрили “Спільне” у червні 2023 року. Все дуже просто: такого магазину не було в Херсоні й немає в Івано-Франківську. Так, щоб можна було прийти й придбати щось крафтове українське, щоб воно було з історією, з ідеєю, з філософією.

Українці винахідливі дуже і хочеться це просувати, показувати людям. І тим самим боротися з нашою меншовартістю. Ми створили це місце для того, щоб показати, що українське дійсно особливе, якісне, красиве. Ми, українці, оригінальні — і хочеться, щоб у кожного вдома було більше українського: і в інтер’єрі, і в холодильнику, і в ванній кімнаті, і в серці.

– Костя: Я звернув увагу на такі речі, що люди, наприклад, в інших країнах цінують історію і продукти цих країн. У мене є паста для укладки волосся і там великими літерами написано: “Made in USA”. Поліна привезла мені подарунок з Польщі від місцевого автора і там написано: “Купуй наше! Зроблено в Польщі” й так далі.

В Україні, чомусь, на десятий рік війни й на другий рік повномасштабного вторгнення процвітають євро-маркети. Що, чому?

Весь світ привернутий увагою до України, до українського продукту. А люди в Україні, певна частина, привернуті увагою до продуктів з інших країн. Так не має бути.

Тому ми вирішили, що це треба — прибирати все це “євро” і давати людям українське, щоб вони цінували це. Що крафтарі могли презентувати Україну на світовому рівні.

– Поліна: Також у “Спільному” ми зберігаємо українські традиції. Ось, наприклад, у нас представлена Косівська кераміка, також є опішнянська. І ось ліжники, які взагалі за традицією роблять в Косові. І все, що робили 100 років тому — продовжують і сьогодні, за тими самими технологіями. Тобто

Косівська кераміка — це взагалі моя особиста любов і, мабуть, одна із причин відкрити двері “Спільного”. Я закохалася в її історію і, на жаль, побачила, що вона не розвивається, а тільки занепадає. Її вже не так легко знайти й майстри не молоді. А ті, хто молоді — вони додають щось нове у косівську кераміку і не завжди воно доречно.

Водночас нагадаємо, 12 грудня 2019 року косівську мальовану кераміку внесли до спадщини ЮНЕСКО.

– Ви з іншими херсонцями підтримуєте тут зв’язки, стосунки?

– Поліна: Авжеж. Перший час до нас ходили тільки “новомістяни” як ми називаємо. До нас ходили люди з Бучі, Ірпеня, Києва, Миколаєва, Харкова. Наші херсонці приходили, ми робили зустрічі.

Перший місяць роботи був для мене конкретно найважчим, тому що люди приходили не за кавою, а люди приходили за підтримкою. Вони бачили її в нас і ми її надавали.

Ми пили каву разом, розповідали свою історію, а вони нам свої. І частіше за все це були історії дуже болісні. Я приходила додому після роботи й мені просто хотілось кричати.

– Інший регіон України, інша ментальність, ви нікого практично не знаєте. Новий житловий мікрорайон, який не надто розкручений і ви наважуєтесь саме на цьому місці відкрити свій, можна сказати, останній шанс. Як ви на це наважилися?

– Не було іншого варіанту просто. Тобто ми робимо або це, або нічого.

– Якщо порівняти особливості введення бізнесу або смаки херсонців і іванофранківців — є якісь відмінності чи ми однакові в цій частині?

– Я не дуже хочу розрізняти: херсонці, франківці, харків’яни.

Я кажу українці. І я відчуваю себе вдома.

Я не хочу шукати якісь відмінності, тому що мені здається, що це одна із причин, чому так сталося.

– А крім згаданих подушок і ковдри, чи була якась допомога від влади, чи ви просто не зверталися?

– Ми такі люди, що й не просимо багато. Нам допомогли дуже у відкритті в інформативному плані. Ми пішли в ЦНАП і нас пояснили, що нам потрібно зробити. Мені сподобалось, що все структурно — те, чого я не зустрічала в Херсоні, мабуть.

Дуже відкриті всі, дуже підтримували словом. І відмінність, яку я побачила — це те, що люди нас підтримували. Водії таксі, які нас возили з Епіцентру до кав’ярні, не говорили про погоду, про те, які погані дороги й про війну. Вони питали: “А що ви везете?”, “А що ви робите?”. Багато водіїв таксі зараз досі до нас приїжджають на каву і говорять: “А я пам’ятаю, як я вас привозив з фарбою, зі швабрами сюди”. І це одна із відмінностей.

Так, є всюди хороші люди і є всюди не дуже хороші. Але оцю підтримку ми отримали тоді й вона нам дуже допомогла.

– Якщо вас спитати про вашу з Костею мрію, не в контексті того, про що ми всі зараз мріємо, а про бізнесову чи особисту. Поїхати все ж у весільний тур (сміється – ред.) чи щось інше?

– Ми вже вирішили, що наш весільний тур буде не за кордоном, а по Україні. Щоб побачити ті місця, які ми не бачили до війни. І побачити вже, на жаль, не ту країну, а кращу країну. Я мрію про такий тур.

Матеріал підготовлений за підтримки Європейського Союзу в рамках проєкту Europian Union for Independent Media. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю galka.if.ua і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.