Ми часто вважаємо свою роботу визначальною деталлю того, хто ми є, але занадто сильне прив’язування своєї особистості до роботи може бути небезпечним. Що ж з цим робити?
Чи не найпопулярнішим прізвищем у Німеччині, Швейцарії та Україні є Мельник (нім. Мюллер). У Словаччині найпоширенішим прізвищем є Варга – слово, що означає «швець». А у Великобританії, Австралії, Новій Зеландії, Канаді та США це Сміт, що є складовою таких англійських слів як «коваль», «срібник», «слюсар», «зброяр». Ці прізвища сягають часів Середньовіччя, коли робота людини була настільки визначальною характеристикою, що вона ставала їх буквальною ідентичністю.
Сьогодні робота не визначає наші прізвища, але вона все ще часто стає основною складовою нашої особистості. Зрештою, одне з перших запитань, яким ми схильні обмінюватися з новим знайомим, це: «Де ти працюєш?».
Багато в чому сприймати професію людини як визначальну деталь того, хто вона є природно. Це може бути ключем до їхніх цінностей, інтересів чи походження (або просто допомогти двом незнайомцям звікувати час на вечірці. Але багато хто з нас фактично ототожнюють себе зі своїми професіями. Часто це відбувається не на нашу користь.
Як робота стала настільки переплітатися з ідентичністю? Чи не пізно відокремити наше уявлення про себе від нашого професійного життя?
Історично склалося так, що більшість людей не мали можливості обрати ту роботу, яку вони хотіли. Але зростання доступу до освіти за останнє століття призвело до появи більш різноманітних робочих місць, а отже, і більшого рівня доходів. Таким чином, робочі місця стали суттєвим маркером ідентичності в найтоншому сенсі.
Коли хтось говорить, що працює хірургом, ви зазвичай вважаєте, що у цієї людини є хороша освіта та високий дохід. Якщо ви зустрінете когось, хто є професійним гравцем у покер, ви очікуєте, що він або вона проводять більшу частину своїх днів за комп’ютером і мають хороші аналітичні навички та критичне мислення.
Однак ті, хто дозволяють своїй роботі поглинати свою особистість, шкодять собі. Коли люди вкладають у кар’єру непропорційно велику кількість часу та енергії, це може призвести до психологічного стану, який називається «заплутаність», де межі між роботою та особистим життям стираються.
Це, як правило, трапляється особливо часто з тими, хто має роботу з можливістю самостійно регулювати графік, та де не починають строго о дев’ятій та закінчують о п’ятій. Адвокати, письменники, фрілансери, підприємці, науковці та інші, які організовують власний робочий час, можуть у підсумку дозволити своїй роботі заповнити багато або навіть більшу частину часу у своєму житті.
Є деякі загальні ознаки заплутаності. Наприклад, якщо ви думаєте про роботу у вільний час або згадуєте її протягом перших трьох хвилин розмови. Така поведінка дозволяє роботі з’їдати ваш час та особистість, залишаючи менше місця для захоплень та інтересів. Це ускладнює спілкування з людьми, які не є частиною вашого трудового життя.
Коли ви настільки розчиняєтесь у роботі, що вона починає визначати вас як особистість, це може призвести до того, що вона буде визначати вашу власну цінність. Це може мати згубні наслідки.
Якщо ви прив’яжете свою власну гідність до кар’єри, то успіхи та невдачі, які ви відчуватимете, безпосередньо вплинуть на вашу власну гідність та психологічний стан. А оскільки ми живемо в суспільстві, де кар’єри змінюються впродовж життя, якщо ви перейдете на нову роботу або опинитеся взагалі без роботи, це також може призвести до особистісної кризи. Тож не варто пов’язувати цінність себе як людини зі своєю кар’єрою, адже це може перетворити навіть найменшу перешкоду на кар’єрних сходах на щось значно більше та трагічніше.
Варто пам’ятати, що робота та кар’єра є лише частинками нашого життєвого пазла, а не всією картиною.
Психологи зазначають, що немає нічого поганого в тому, щоб любити свою роботу і вважати її важливою частиною своєї особистості. Але ототожнення з роботою і розчинення в ній можуть призвести до незадоволення життям та розчарування в собі. Суспільство має відійти від системи, в якій люди визначаються головним чином – або виключно – їх роботою. Потрібне культурне переосмислення та відкидання думки про те, що кожна людина має професійне «покликання», яке диктується тим, ким вони є, і що метою життя має бути його виявлення. Ми часто налаштовуємося почуватися незадоволеними. Якщо ми не опиняємося на певній ідеальній роботі, здається, що ми зазнали невдачі.
Проте, аби змінити ці переконання необхідно докласти чимало зусиль і найкраще, якщо усвідомлення того, що робота та кар’єра – не найголовніше в житті, прийде задовго до того як до того, як людина починає свій трудовий шлях.
ФОТО ТИЖНЯ
