Київщина оговтується після варварського набігу російської армії. Ввесь світ вже знає про звірства окупантів у найближчих до столиці містах – Бучі та Ірпені. “Галці” вдалося побувати у щойно звільненій Бородянці (ближче до кордону з Білоруссю), яка теж була під контролем окупантів кілька тижнів.
Туди тільки почали прибувати українські захисники, рятувальники, медики та волонтери. Розповідаємо, що нам розповіли про так звану “другу армію світу” місцеві, і як виглядає місто зараз.
Бородянка – містечко з приблизно 13 тисячами людей, схоже на прикарпатські Бурштин, Тлумач чи Тисменицю – спокійне, зелене, тихе. Було колись. Нетривала російська окупація перетворила його на розруху. Тут не залишилося жодного нерозграбованого магазинчику чи офісу, багато будівель розбиті, ще більше – спалені. Особливо постраждала центральна частина міста. Кілька дев’яти- і п’ятиповерхівок знищені вщент ще з початку березня, а під ними досі перебувають тіла невинних вбитих. Звільнити їх не було кому, тай росіяни не дозволяли це робити.
“Хлопчики, не йдіть вже, будь ласка”, – звертається до українських військових на центральній вулиці Бородянки місцева пенсіонерка. І показує на зруйновані та обвалені під’їзди дев’ятиповерхового будинку: “тут під завалами багато вбитих людей. Плакали під ними жінки, діти. Ніхто їх не врятував. Пробували заливати їм у щілини воду, так вони і повмирали всі там…Не було як врятувати. Це було 2-3 березня… Я балакала з окупантами – вони сказали, що це зробили чеченці. Але хіба я їм повірила? Сама вже місяць хліба не бачила, світла немає, газу, води…Вже були дні, коли я ходила вулицями між танками і чекала, аби вони вбили мене, так було важко. Від вибухів у моїй квартирі вибило двері, я живу без них”, – розповіла бородянка.
“Тут точно знаю, що загинули – жінка, її донька із зятем, та онучка, вісім років. Вони заходили у під’їзд, коли почався авіаналіт, всі дев’ять поверхів одразу обвалилися…Дотепер там лежать. А з-під сусіднього розбомбленого будинку я і інші люди витягнули вісьмох, поранені але живі. Їсти носила їм перед тим, як через дірки їх витягували”, – згадує перехожа жінка Тетяна, котра взялася рятувати і трьох собак. Тепер вони постійно поруч неї.
Коли росіяни увійшли у Бородянку першою колоною, місцева мешканка Світлана з рідними були вдома, не виходили навіть на вулицю. Втекла з онуками при першій ж нагоді, коли це виглядало можливим. А далі почалися бої і обстріли.
“А дочка лишилася, і потім шість днів сиділа у підвалі під час бомбардувань, і теж втекла з міста. Багато знайомих загинуло…У нас був красивий центр. Тут була пошта, тут аптека, тут АТБ. Все розікрали і розбили. В мене дома переворот, все порозбивали, мародерили. Все цінне забрали. В мене, в домі доньки теж. Сусідка казала їм – що тут нікого немає. Вони казали, що шукають військових. А по факту просто залізли, замки поламали і обікрали”, – розповіла Світлана.
За дні окупації росіяни захопили усі адмінбудівлі (у деяких робили допити і катування місцевих), залізли у кафе, установи, розбили банкомати. Палили машини, а перед тим познімали з них все цінне і таке, що можна перепродати – від коліс і акумуляторів до дзеркал бокового огляду. Обкрадали гаражі, спокусилися навіть на корми для тварин у зоомагазинах. На багатьох будинках клали свої “афтографи” – символ “V”. В підсумку на Київщині це знак деградації, мародерства, безлюдяності. У ці дні поліція і рятувальники отримують повідомлення про прикопаних на городах і подвір’ях тілах цивільних. Попереду експертизи про причини їх смертей.
Не менш жахлива картина поза Бородянкою. На відстані п’яти кілометрів від містечка не мали жодних шансів врятуватися від окупантів мешканці села Загальці.
Тут не було українських військ. Жодного розвідника тощо. Але місцевих від лютості окупантів не врятували. Ті розбили сільраду, щойно поремонтований дитсадок, магазин.
Тимчасові “господарі” територій не мали жодних обмежень на свої дії. Стріляли в собак, погрожували селянам, відбирали все, що сподобалося. Скільки жертв – наразі невідомо, бо люди боялися вийти не те що з подвір’я, а й з хати.
“Ходили по хатах з автоматами. Так і казали – “сейчас грохну, єслі не будєшь гаваріть правду”, випитуючи про коригувальника, який наводив вогонь української артилерії в момент, як тільки окупанти виїжджали за межі села. Не знайшли. Кожну хату грабували по 2-3 рази. Виносили все, що хотіли. На велосипедах каталися. Всі машини у людей позабирали, потім зібрали в одному місці і переїжджали їх танками, просто для розваги. Одну старшу жінку знайшли з простреленою головою. За що? Це нелюди. Пили алкоголь, п’яні ходили. Калмикі, чеченці, рускі. Вони ще й між собою сварилися. Казали нам, що і Київ взяли. Але ми не вірили”, – розповів “Галці” місцевий селянин Анатолій Остапенко.
А його сусід Володимир Сирота на вулиці Шевченка втратив дім. На подвір’я прилетіло кілька мін. Після першої він з двома синами встигли сховатися у погріб. Інші снаряди поцілили у будинок, той згорів дотла.
“Стільки я душі вклав у це подвір’я, а вони знищили. Одна груба і стіни зосталися від хати. У нас тут все було. І вода гаряча і газ і пралка. За що, що я їм поганого зробив? Я служив у радянській армії, за неї стояв у Німеччині, колись поважав росіян. А це от зробили руській мір…Це не люди, це не армія. Німці не били так, вони села обходили. Якби ми не встигли у погріб втекти, загинули б. Зараз плачу, маю онучку п’ять років, куди вона тепер приїде?”, – не стримує сліз літній чоловік.
Від почутого і побаченого плачуть волонтери і навіть захисники-добровольці з “Правого сектору”, які прибули в село Загальці з гуманітарною місією.
Окупанти наробили лиха і в обійсті Наталі Криворучко. Жінка каже, що вже стомилася плакати від пережитого, за два дні вивезли кілька причепів сміття – росіяни спалили їхній трактор, комору, для розваги вбили улюблену 12-річну вівчарку Річі.
“Ми не виїжджали і все це бачили. Це бомжі приїхали, які в житті нічого не зробили і не знають, що таке порядок. Просто обкрадали. Ми нічого не могли їм сказати, бо вони автомат приставляли. Це не люди… Ми не втікали, бо ми вдома, наше подвір’я, ми нічого не вкрали.
Поки ми втекли на іншу вулицю від танків, вони все дома перевернули. Вибили всі вікна. Залізли в мою білизну, рилися навіть у прокладках. Заздрили, що у нас туалет в хаті, горіхи на подвір’ї ростуть. Стріляли в курей, свиней, просто для розваги. Розбили мені телевізор, шафи. Інший телевізор вкрали…Варвари. Мародери. Вони не воювали тут, просто бухали і крали. І це були діти. Не старші чоловіки. Їм ще жити і жити. Як? Надіюся, сльози наші не впали марно, і кара їм буде” , – згадує дні окупації селянка.
Наталя каже, що вона і місцеві мали особливо радісні відчуття, коли окупанти нарешті відступали. Помітила, що усі танки, БТРи та інша техніка була “обвішана” награбованим – килимами, ковдрами, навіть подушками і велосипедами.
Зараз люди найбільше очікують відновлення енерго- та газопостачання, бо цього не було вже понад 40 днів. А ще люди просять, аби українські захисники більше їх не покидали, бо надія лише на них.
ФОТО ТИЖНЯ
