24-річний Анатолій Розвадовський з Івано-Франківщини був лісівником, спортсменом, інтелектуалом і патріотом. Воїн загинув 9 вересня 2022 року.
Спогадами про сина поділилася мати Героя Ольга Розвадовська, інформує “Галка” з посиланням на “ЕКОінформ”.
Він мріяв понад усе посадити свій ліс. І за рідні ліси поклав своє молоде життя.
– Анатолій – наш найстарший син. У нас є ще середня донька Маруся, якій 23 роки, вона вчиться на філолога-перекладача іноземних мов, та наймолодший 18-річний син Валентин, який вчиться на механіка. Ми мешкаємо у селі Кривопілля Верховинського району. Мій чоловік у молодості займався вільною боротьбою та грав у футбол. Так само – дужими, витривалими, виховував і дітей, – з сумом згадує мати Героя Ольга Розвадовська. – Анатолій ще зі шкільної лави грав у футбол, а у старших класах неабияк захопився бойовим мистецтвом та східними єдиноборствами. Найбільше полюбив фрі-файт. Виграв та став призером багатьох змагань місцевого, обласного та всеукраїнського рівня. З дитинства вивчав усе про спорт, здорове харчування, здоровий спосіб життя та вчив цьому навіть нас усіх.
Толик гарно вчився у школі. Був одним із найсумлінніших та найуспішніших учнів. Особливо полюбляв історію й географію. Здається, з цих двох предметів він знав усе можливе. Скільки книжок перечитав, скільки фільмів та програм передивився. Недаремно навіть сперечався з вчителями і без вагань доводив їм свою точку зору. Вже на останньому дзвонику наша вчителька історії з гордістю та повагою казала мені, що у суперечках Толик підказував їй, де вона надавала неточні дані. І потім вона розуміла, що син був правий.
Анатолій був старостою класу, ніколи не ображав слабших і менших та не використовував свою відмінну фізичну форму задля лихих намірів. Скільки друзів й подружок у нього було. Він завжди легко сходився з людьми, був дуже добрим та чуйним. Які квіти завжди дарував на мій день народження. А ще гостинно пригощав усіх друзів та товаришів.
Перед розвинутим інтелектуально та фізично хлопцем згодом були відкриті двері найпрестижніших вузів усієї країни. Але Анатолій обрав рідну Івано-Франківщину і паралельно гартував свої тіло й розум.
«Відкрив власний спортзал одноборств і виховував майбутніх чемпіонів-переможців»
– Син вступив до Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника на факультет лісового й паркового господарства на бюджетну форму. Вчився легко, без напружень, хоча предмети були досить важкі, – втирає сльози мати Анатолія Розвадовського. – Теж був старостою своєї групи. І знову брав найактивнішу участь у позаурочному житті. Ось став за результатами конкурсу Віцемістером університету.
Паралельно, незважаючи на величезну зайнятість, здобув військову освіту на військовій кафедрі й отримав звання молодшого лейтенанта запасу. А під час навчання на кафедрі він був незмінно командиром свого навчального взводу. Перспективного юнака запрошували на кадрову службу, але він твердо вирішив працювати у лісі. Бо ж після закінчення вишу Анатолій працював у статистичному відділі Івано-Франківського обласного управління лісового та мисливського господарства. Теж мав там багато друзів. А ще син мріяв отримати й юридичну освіту.
Під час навчання у виші син далі займався одноборствами. І на додачу до фрі-файту обрав бразильське джіу-джитсу. За вельми короткий період навчання син виконав усі необхідні нормативи і сам став тренером. Протягом кількох років Анатолій здобув безліч медалей та грамот в Україні та Європі саме з джіу-джитсу. Син згодом відкрив в Івано-Франківську свій спортзал і залюбки тренував там і дітей віком від трьох років, які лише нещодавно навчилися ходити, і дорослих.
Діти були закохані у свого тренера-сенсея. Пам’ятаю, як син з гордістю розповідав про ще малесенького хлопчака, який спершу на заняттях грався іграшками, а за пару років став на свій вік серйозним та пунктуальним й відповідальним спортсменом. І як син на свята, особливо на день народження, традиційно пригощав своїх вихованців та вихованок. А обдаровані діти, яким він часто заміняв й рідного батька, забирав від комп’ютерів, шкідливих звичок та байдикування, захищали честь секції та перемагали на змаганнях різного ґатунку.
Син по-справжньому був закоханий у рідну карпатську природу. Скільки таборів відпочинку та фізичного виховання й влітку, й взимку він особисто відвідав та згодом сам організовував. Анатолій добре знав й розумів – по-справжньому захищати Україну можуть лише фізично здорові, інтелектуально розвинуті, патріотичні хлопці й дівчата. Недаремно він переживав усі бурхливі події історії України – Помаранчевий Майдан, Революцію Гідності, війну. А ще він просто обожнював тварин. І, якби не війна, син добився б кожної мети, яку поставив перед собою.
«За два тижні до загибелі син подарував мені кошеня… Остання пам’ять про Толика»
– Після Другої світової війни, при совєтах моїх дідуся й бабусю по татовій лінії оголосили куркулями та «ворогами народу». Репресували та під конвоєм вивезли до Сибіру. Бо тримали у селі водяний млин. Серед ночі прийшли з обшуком до хати, наказали забиратися геть, – пригадує Ольга Розвадовська. – А далі – вагон для худоби з тисячами таких самих наших земляків. У родині було троє дітей – старша донька, якій дозволили лишитись у селі, та двоє синів, яких забрали з батьками. Мій тато був тоді школярем. Додому мої рідні повернулися лише за 11 років після заслання. На жаль, з хати та млина нічого не лишилось. Лишень старша донька тоді вже вийшла заміж, жила з родиною. Так вони прийняли наших знедолених вигнанців. Є у нашому роді й учасники повстань проти радянського режиму. Тож у нас є свій жорстокий рахунок до червоної чуми. І Анатолій примусив москалів сплатити його по повному.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, син відразу пішов добровольцем на службу. Спершу – до територіальної оборони краю. Знав – саме ті хлопці, які добре знають гірські ліси, можуть дати опір ворогу у спробах прорватись до Карпат. Анатолія за відмінні знання, фізичну форму та підготовку призначили командиром роти, присвоїли звання лейтенанта. Далі було відрядження на Донбас. За ці пекельні пів року Анатолій навіть не був вдома у відпустці. Не хотів лишати своїх хлопців. Про війну теж практично ані слова.
Десь за два тижні до загибелі сина до їхнього підрозділу прибилась приблудна кицька. Хлопці її прихистили й годували. І їхня подружка привела згодом трьох гарних кошенят. Одного маленького чорно-білого вихованця син назвав Лакі – Щасливчик, Щастя англійською та подарував мені. Хлопці-земляки, побратими сина, які їхали додому у відпустку, привезли кошеня мені. Це були ще ті пригоди, бо Лакі примудрився двічі загубитись під час рейсу завдовжки тисячі кілометрів. Але доїхав до нас щасливо. І це було останнє вітання від сина нам…
7 вересня на роботі я погано почувала себе протягом усієї доби. Ламало тіло, боліла голова, душу та серце щось гнітило. Ледь витримала.
9 вересня син загинув. Як мені розповіли друзі сина, позиції наших Героїв обстріляли з «Градів». Син наказав усім сховатись в укриття. Сам лишався, доки не сховається останній його підлеглий. І сталося пряме влучання. Анатолій загинув на місці, врятувавши побратимів. Загинула й їхня пухнаста улюблениця з кошенятами…
Анатолій мріяв посадити свій власний ліс. Аби здіймались у повітря гарні ялиці, сосни, дуби. Захоплено ділився сокровенним із коханою і виливав на папері свої душевні роздуми. За рідні карпатські ліси він віддав молоде життя. Зараз на фронті рідну країну захищають ще сотні івано-франківських лісівників і мисливців. Я впевнена, що бойові побратими посадять той ліс уже на його честь та у пам’ять.
27 листопада Анатолію Розвадовському виповнилося б лише 25 років. Героя поховали у рідному селі. Ми воліли, аби вулицю, де виріс наш син та сільську школу – його «альма-матер», назвали в його честь.
Прапор спортивного гарту й завзяття в осиротілому спортзалі джіу-джитсу після смерті Анатолія впевнено підхопив його молодший брат – наш менший син Валентин. Нині він тренує дітей та виховує майбутніх захисників рідної домівки і України, гідно тримаючи знамено. За прикладом брата.
ФОТО ТИЖНЯ
