Він на війні рівно пів року. Від 24 серпня 2024 року франківський відеограф і музикант Назар Назарук — у ЗСУ (це без урахування навчання). Про це в інтервʼю Оксані Квітневій для Post impreza розповів Назар Назарук.
До його служби ми, мабуть, перетинались, і не раз: місто мале, а його творче коло — ще тісніше. Якщо їхній з Тарасом Фіголем гурт Complete чули не всі, то відео гітариста цього панк-рокового бенду точно бачили більшість, однак не знали автора. Я теж.
Тому зібралась розмовляти з “незнайомцем” — і знайомитись “з нуля”. Цілком унікальний досвід — онлайн-інтерв’ю з війни. Мені ніяково, боюся запитати зайве, та взагалі — боюсь, а раптом там тривога. Цивільне мислення. Назар спокійний, на відміну від мене; голос у нього стомлений, а ще періодично кашляє, бо захворів.
– Можеш перервати цю розмову в будь-який момент. Я ж не знаю твоїх реалій. У тебе зараз все спокійно?
– Реалії буденні. Рутинні. Все нормально.
– Що робиш там? Не знаю, про що можна говорити.
– Я виконую обов’язки у відділенні комунікацій як відеограф. Їздимо позиціями, а потім сидимо й працюємо, більшість часу — з монтажем.
– А як тобі вдалося потрапити на роботу за фахом до “едельвейсів”? Добровольцем чи призвали?
– На третьому році повномасштабного вторгнення вже якось не заведено називати себе добровольцем. Я мобілізувався влітку.
Вакансій насправді дуже багато. Досить легко було знайти таку посаду. Були й інші варіанти, та “десятка” — наш місцевий підрозділ, тож вирішив іти туди. Дуже задоволений цим рішенням. І колектив у нас класний підібрався, й бригада загалом хороша.
– Для мене ти — яскравий представник креативного кластера. Як для себе вирішував “йти чи не йти на війну”?
– В перші дні повномасштабного вторгнення, коли дуже багато чоловіків стояли в чергах до ТЦК, я теж там був, але поряд з чергою — стояв з камерою. Практично з другого-третього дня, коли ми оговтались і трохи впорядкували свої емоції, почав знімати. До того займався документалістикою. Що ще робити в часі війни, як не документувати? В перші місяці (повномасштабної війни) багато взаємодіяв з ресурсом Ukraïner. Там вийшло декілька сюжетів з Франківська — про волонтерські рухи та окремих волонтерів. Якось так поступово робота відновилась, було дуже багато проєктів, пов’язаних з військовою тематикою. Також взаємодіяв з фондом SaveUkraineNow, знімав для них. Скажімо так: у ТЦК я бував неодноразово (посміхається) — добровільно. Постійно працював з військовими, робив усе на волонтерських засадах. А потім була серія відео про ветеранський рух, документалка про Юрка Стецика. В принципі, це все стосується війни, тому «Коли мобілізуюся?» було лише питанням часу. Влітку назріла необхідність актуалізувати свої дані — під цю дату й мобілізовувався.
– Там у вас холодно!
– Ні, в нас тепло! Ми живемо на роботі нашою невеличкою командою, але працюємо в нормальних умовах.
– А хто поруч з тобою? Це теж творчі люди?
– У відділенні комунікацій зараз нас четверо, усі прекрасно розуміють, що і як потрібно робити. Наш начальник відділення має освіту маркетолога. Я за фахом — юрист. Є у нас дівчина, Вікторія, — вона продюсерка, працювала в кіно та на телеканалах, займалась кастингами. В нас вона теж відповідає здебільшого за організаційні процеси. Днями доєднався ще один відеограф. Тепер ми зможемо виконувати роботу якісніше, в більших об’ємах. Але всі водночас є й фотографами, коли потрібно.
– Мені цікаві практичні моменти: тобі довелося брати туди свою техніку?
– Тут є техніка, державна, проте вона, на жаль, дуже застаріла. Її давно потрібно міняти. Я приїхав з усім своїм. Навіть крісло робоче відправляв. Техніка іноді виходить з ладу, потрібно щось постійно міняти, оновлювати, купувати програми — держава цим усім, на жаль, не забезпечує. Там навіть немає розуміння, скільки це насправді коштує. Скажімо, річна підписка на пакет Adobe — 350 доларів, на музичний сток, аби використовувати ліцензійну музику до наших відео, ще 200 доларів. Таких витрат — величезний список. Якщо хлопці на бойових посадах вкладають гроші в автомобілі та дрони, то у нас також велика кількість витрат для того, щоб якісно виконувати свою роботу.
– Це твої особисті витрати, чи намагаєшся якимось чином підтягнути допоміжні ресурси?
– Якщо чесно, дуже втомився від усіх цих зборів, якщо ти це маєш на увазі. Своїми силами. Кожен місяць виділяється 10% зарплати на купівлю різних дрібниць: батареї, картки. Я б хотів камеру поміняти, але дорого.
– А все інше спорядження тобі видали? Часто чую про необхідність щось збирати, докуповувати броніки, каски.
– Держава забезпечує. Взуття, що видають, — нормальне, але не супервисокої якості. В ньому можна ходити, але все одно ноги трохи болять. Буває, щось сам знаходиш, або хтось подарує каску чи бронік. Така історія, в принципі, зі всім. Автомобілі в нас — службові, ремонтувати потрібно за свої гроші. Коротше, в нас армія волонтерів. Напівдержавне забезпечення, я б так сказав.
– Якщо вже зайшла мова про забезпечення — бачила, що ти сам собі щось там раніше готував.
– Це було ще на навчанні, під час БЗВП. Я вегетаріанець, а в нас у Збройних силах не передбачено окремого вегетаріанського раціону.
– Як давно обрав для себе вегетаріанство?
– Дуже давно. Десь з четвертого курсу універу, 2007 рік.
– Як ти зараз викручуєшся?
– Зараз є змога харчуватися в нашій їдальні, годують добре, та, знову ж таки, окремого меню ніхто не буде забезпечувати — не передбачено статутом. Тому харчуємося самостійно, нема на що жалітися.
Сприймаю цю службу як роботу. З попередньої роботи витрачав частину заробітку на харчування, проживання, комуналку. Зараз все те саме. Просто мені тепер платять Збройні сили.
– А як тобі, людині творчій, дається армійське підпорядкування?
– Мені подобається, як у нас поставлена робота. По-перше, молода команда. Моєму шефу — 23 роки. Він нещодавно став на цю посаду — тоді ж, коли я приїхав на Схід. Прекрасно розбирається в трендах, розуміє, що потрібно. Він має нормальне сучасне бачення того, яким повинен бути контент нашої бригади і загалом Збройних сил. Командування дуже лояльно ставиться до нас, дають досить велику свободу дій. Іноді прилітають внутрішні завдання, що можуть бути нам не дуже зрозумілими, та їх, попри все, потрібно виконувати дуже швидко. Те, що в цивільному житті потребувало кількох тижнів, тут робиться за день. О десятій ранку приходить наказ: до кінця дня зробити відео. Ми в турборежимі їдемо, шукаємо по локаціях, знаходимо людей, домовляємося, буває й під обстрілами.
Командування мінімально втручається в нашу роботу. Є довіра, а ми, зі свого боку, стараємося працювати максимально якісно.
– Тобто місця для творчої прокрастинації немає?
– Так, це армія, потрібно виконувати наказ. Війна, тому такий принцип організації: діяти треба швидко. На нещодавньому прикладі розповім. Вдень або ввечері вийшла новина про контракти для людей віком від 18 до 24 років. А наступного ранку приходить наказ терміново зробити рекрутингове відео, на “вже”, щоби випередити інші бригади, тому що між ними також є певна конкуренція. Дзвонять і з нашого бригадного командування, і з ОТУ, і з Сухопутних військ. Усім негайно треба відео, контент. Необхідно виконувати.
– Так, але це ж треба спершу вигадати, що саме зняти. Сюжет мусить вималюватися.
– Коли працював у продакшені, ми збирали команду, брейнштормили, потім писали сценарії, затверджували з замовниками — цей процес розтягувався до місяця часу. А тут приходить наказ — й одразу робимо, що в наших силах. Придумали, за годину цю ідею довели командуванню, затвердили. Різноманітних варіантів уже не пропонується — є один, який можемо якісно виконати. І все, погнали.
– А небезпека зовсім поруч.
– Я зараз там, де навіть просто жити небезпечно: прильоти, КАБами обстрілюють щодня. КАБ — це така штука, яку, по-перше, неможливо збити, а по-друге, вона непередбачувана. Просто звикаєш жити з цією думкою. Час до часу, раз на тиждень, буває рідше, виїжджаємо на позиції, бо в нас робота така — їздити до різних підрозділів, показувати діяльність бригади. Такі виїзди найнебезпечніші. За 2-3 чи за 5 кілометрів до «нуля» — це зона дії FPV-дронів, артилерії, там уже по-справжньому небезпечно.
– Нещодавно був День військового журналіста. Ти тепер ним і став фактично?
– Так. Моя теперішня робота — на межі між журналістикою і пропагандою. Ну і документалістикою також. Є пропагандистський складник, коли потрібно все показати красиво, глянцево. Як документалісту мені дуже цікаво фіксувати те, що демонструємо на своїх сторінках. Інколи навіть те, що не можемо показати. Знімаю, бо, як на мене, це важливо. До нас приїжджають час до часу журналісти, ми їх супроводжуємо, працюємо разом.
– Наразі, створюючи позитивну пропаганду для ЗСУ, чи помічаєш зміни в особистому ставленні до цивільних, особливо тих, які “ховаються”, ухиляючись від служби?
– Постійно питаємо це у військовослужбовців — і під час інтерв’ю, і в розмовах. У багатьох є образа на несправедливість життя загалом. Одні живуть у небезпеці, водночас інші не зважають на все це. Здається, в мене такої образи немає. Напевне, за той час, який тут, іще не так змінився, не так втомився, як інші.
Попри розлуку з сім’єю, не дуже комфортні умови й важку роботу без вихідних, бути учасником історичних подій в осередку цієї війни, бачити все на власні очі, документувати — це дуже цінно. Неймовірний досвід, який насправді не так часто випадає. Багато журналістів їдуть в Україну за цим. Їм відверто важко пробитися: зараз не дуже хочуть тут з ними “бавитися”, на це потрібні ресурси, час. А в мене така змога є. Для мене, як документаліста, який живе в країні під час такої великої історичної війни, це саме те місце, де варто бути.
– Зважаючи на все, мені чомусь здається, що ти атеїст.
– Я поки що не розумію, до чого це, але так, я атеїст.
– Просто згадала фразу про атеїстів, яких «на війні немає» і подумала, що ти, напевне, виняток.
Як розглядати релігію, віру? Я вірю у щось: у добро, у своїх близьких, у справедливість, якої часто немає, але… Віра — вона ж така, не вимагає стовідсоткової певності чи знання. Є щось, що тримає мене. Набір моральних цінностей, якими керуюсь. Я вже давно не маю потреби в іншій вірі. Вона колись перестала мене підтримувати, зникло відчуття присутності Божої сили, тож навчився жити без цього, знайшов натхнення в інших речах.
А в дитинстві мене виховували як християнина.
– Зважаючи на те, що ти з Галичини, народився в Отинії. Чи асоціюєш себе з цією точкою на мапі?
– Коли мене запитують, вважаю справедливим усе-таки казати, звідки моє коріння. Навіть пишаюся ним. Коли востаннє там був у відпустці, зайшов у маленьке кафе — в Краматорську, до прикладу, таких закладів немає. Дуже сучасна кав’ярня з дуже смачною кавою та випічкою. Я такий: “Це що — моє село, серйозно?”
– Тобі є туди до кого їздити?
– У мене бабуся там залишилась. І люди на цвинтарі. Проте вважаю себе франківцем. Я виріс у Франківську, до школи там пішов.
– В школі, мабуть, й потрапив у панк-музику та всю цю скейтерську історію?
– Нам пощастило проживати свій підлітковий вік, час становлення як особистостей в ранні 2000-ні. Ми були піонерами багатьох речей. На той час скейтбординг і панк тільки зароджувались у нашій країні, просочувались у неї. Це були роки заснування наших легендарних франківських гуртів Karna, FliT, Пан Пупец`.
Був свідком цього. Я трохи молодший за них, але це все було на моїх очах: історичні концерти, перші виконання «Їжачка» на сцені. Це була одна культура, одні люди, котрі грали й тусувались. А потім почали влаштовувати перші змагання з екстремальних видів спорту — фестиваль «Х-Гуцулія», до якої доєднався як волонтер, а пізніше й як співорганізатор. Це були насправді дуже класні часи, пам’ятні, які багато хто згадує з ностальгією.
Щодо музики, то, коли вже вчився в Одесі, познайомився з їхньою гардкор-панк тусівкою. Репетиційна база була поруч з моїм гуртожитком, я став амбасадором нічних репетицій, приходив на всі. Потім з ними по концертах їздив. Ось так і в мене з’явилося бажання робити щось своє. Почав пробувати — і досі пробую (сміється).
Нас у гурті було троє, потім залишились я і Тарас. Так якось сталося — не годні мене витримати довго, тільки він на це здатен. Я впертий, люблю стояти на своєму, мене важко в чомусь переконати.
– Ти, мабуть, ще й перфекціоніст? Мені це спало на думку, коли дивилась твої відео.
– Кажуть, так. Кажуть, навіть задрот. Однак я переробив і дуже багато неякісного продукту. Коли втілював — не розумів цього, проте є в тому і якась еволюція. Так є: дорослішаєш, щось дивишся й тобі подобається, за рік переглядаєш уже з думкою “Що ж це я таке наляпав тут…”.
– Зараз ти в “пікселі”, та якщо розбудити й запитати, хто ти: відеограф чи музикант, що відповіси?
– Останні роки в моєму житті все більше й більше місця займає все-таки відео. Воно стало і моєю професією, і творчістю. Тобто це й ремесло, спосіб заробляти, і засіб самовираження. Я мав розкіш обирати проєкти, з якими мені цікаво працювати, робити те, що хочу. Багато років співпрацював з “Промприладом”, це прекрасна команда. Навколо них дуже багато проєктів, тож робота була завжди. Крім того, міг дозволити собі витрачати час на зйомки “для себе”, для великих і містких за часом проєктів, бути волонтером Ukraïner. Тому радше сказав би, що відеограф.
– А що “після перемоги”? Чи думаєш про те, що робитимеш?
– Не впевнений, що мені ще колись захочеться працювати як воєнкор. Ніколи не хотів ним бути, проте наразі вимушено склалося. З якими темами надалі працювати? Ще не знаю. Поки взагалі собі цього не уявляю. Є багато всього, про що потрібно розповідати. Наперед загадувати не хочеться.
Проте мені завжди подобалося мати справу з темою культури. З чимось красивим. Адже війна — це дуже жахливо. Хоча тут є і якась така моторошна краса. Дуже ірреалістичні бувають пейзажі, страшні й естетичні водночас.
– Я бачила у тебе на сторінці серію фотопейзажів Holy Donbas — це неймовірно.
– Це мій спосіб трохи відволіктися від роботи. Коли втомлююсь, люблю взяти камеру й просто піти знімати пташок або пейзажі. Фотографія для мене — хобі. Не хочу, щоб воно стало професією, бо коли фотографую — справді відпочиваю. Люблю фотографувати свою сім’ю, природу. Це справжній відпочинок.
ФОТО ТИЖНЯ
