Донорство органів в Україні: міфи, страхи й відповіді фахівців (ФОТО)
Тема донорства органів в Україні все ще огорнута міфами, упередженнями й страхами. Люди часто не довіряють системі, бояться суспільного осуду або вірять у хибні релігійні твердження, що передаються «з вуст у вуста». Водночас медики, юристи, психологи та представники церкви наголошують: більшість цих страхів не мають під собою жодних підстав.
Galka.if.ua та Городок.City продовжують цикл матеріалів на тему донорства органів. Сьогодні мова про найпоширеніші міфи, які досі заважають багатьом людям сформувати власне ставлення до донорства.
- Коли одне життя дарує шанс іншим: як на Прикарпатті та Хмельниччині працює система донорства органів
- Від рідних та невідомих: історії людей, які отримали шанс жити завдяки донорству
Міфи та стереотипи
“Я навіть була б рада підписати згоду на посмертне донорство, якби державні органи чи медійники підказали, як це зробити”.
Галина з Миколаєва говорить про це спокійно, але за її словами — те, що сьогодні хвилює тисячі людей. Це не просто думка. Це запит: як перетворити внутрішнє бажання допомогти після смерті на реальний, оформлений юридично крок?
Жінка довго зважує кожне слово:
“Я багато думаю про це і хочу зробити вибір зараз, щоб не залишати важкого рішення своїм рідним, — каже 58-річна Галина. — Для мене це логічно: якщо я не житиму, то можу врятувати когось іншого. Але я не знаходжу чіткої інформації. Хочу, щоб держава, лікарні чи медійники пояснили крок за кроком: куди звернутися, які документи потрібні. Таке важливе рішення має бути не лише моральним, а й простим юридично”.
«За» посмертне донорство і Андрій із Івано-Франківська, але, як наголошує чоловік, він не довіряє цифровим базам.
“Вважаю, що такі рішення краще прописувати у заповіті і завчасно про них проговорити з рідними, – каже чоловік. – Бо якби там не було, випадків «злму» різних електронних систем бувало чимало. І не факт, що завтра дані про людей, які внесені до Єдиної державної інформаційної системи трансплантації (ЄДІСТ), не «злиють»”.
Попри такі страхи, спеціалісти наголошують: суспільство вже змінюється.
“Після початку повномасштабної війни у багатьох людей посилився страх смерті, — пояснює трансплант-координаторка із Прикарпаття Лілія Шевага. — Але водночас народилася неймовірна емпатія. Ми допомагаємо військовим, волонтеримо, здаємо кров. Донорство органів — природне продовження цієї готовності підтримати одне одного й подарувати комусь життя”.
Змінити ситуацію можна тільки через відкрите, чесне й спокійне обговорення, переконані лікарі. Донорство не можна нав’язати — про нього потрібно говорити без страхів і сенсацій. Адже це не про смерть, це про шанс на життя, який одна людина може подарувати іншій. Саме тому директор Городоцької міської лікарні Хмельницької області Олександр Кушнір наголошує на важливості розвінчання міфів.
“Це справа не лише медиків. Це місія всього суспільства. Люди часто більше довіряють священнику чи журналісту, ніж лікарю. Якщо ми працюватимемо разом, ми зрушимо проблему з місця і справді допоможемо, — говорить він. — Бо міфів навколо трансплантації ще дуже багато. І вони заважають рятувати життя”.
Стереотип «Мене осудять сусіди»
Як розповідає лікар-трансплантолог Центральної міської клінічної лікарні Івано-Франківська Богдан Вівчаренко, одна з головних перепон розвитку донорства в Україні — низька обізнаність населення. На це накладаються і соціальні стереотипи. Часто люди бояться, що інші їх осудять.
“Ми чуємо фрази: «А що скажуть у селі? Що подумають сусіди?». Це не раціональний страх, а радше страх осуду чи нерозуміння з боку оточення, — зазначає лікар. — І саме публічні розмови, просвітницькі матеріали та позитивні приклади допомагають поступово руйнувати ці хибні уявлення”.
Стереотип «Лікарі не рятуватимуть, якщо я погоджуся на донорство»
Трансплант-координаторка лікарні на Прикарпатті Христина Лесюк-Стефінко наголошує, це ще один із найпоширеніших страхів.
“Перше, що питають: не буде так, якщо потраплю до лікарні, хтось потиратиме руки в очікуванні? Але система побудована так, що дані про донорів — повністю закриті. Ніхто не знає, хто підписав згоду. Це неможливо перевірити навіть через лікаря”, — пояснює Христина.
Процес порятунку життя та процес трансплантації здійснюють різні медичні команди, і жоден лікар не знає про потенційну згоду пацієнта на донорство — це ключовий гарантійний механізм.
Стереотип «Церква забороняє донорство»
Багатьох людей турбує: чи може віруюча людина погодитися стати донором після смерті? Чи не суперечить це християнському вченню? Та священники наголошують, релігія не є перешкодою. Навпаки — Церква підтримує донорство.
Отець Івано-Франківської архиєпархії УГКЦ Руслан П’яста підкреслює, що трансплантація органів – це не лише про медицину, а й про прояв глибокої християнської любові до ближнього.
“Дарування власних органів для пересадки є героїчним служінням задля порятунку життя”, — каже священник.
Він пояснює, що людина може стати донором ще за життя, але лише за певних умов. Йдеться про парні органи, і тільки тоді, коли це не загрожує здоров’ю донора. Важливо, щоб таке рішення було добровільним і безкорисливим.
“Дарування власних органів для пересадки є героїчним служінням задля порятунку життя”, – каже отець Руслан.
Щодо посмертного донорства, Церква наголошує на необхідності чіткої констатації смерті та наявності волевиявлення людини або її родини.
Ті самі принципи підкреслює і єпископ Харківсько-Запорізької дієцезії Павло Гончарук:
“Посмертне донорство органів – це питання, яке часто викликає роздуми та навіть сумніви у віруючих людей. Однак, Католицька Церква, як і багато інших християнських конфесій, не лише дозволяє, але й заохочує донорство органів, розглядаючи його як найвищий прояв любові та жертовності до ближнього, – каже він. – Церква завжди підтримувала ті ініціативи, які служать життю та гідності людини”.
Священники пояснюють: страхи того, що «втручання у тіло після смерті є гріхом» — необґрунтовані. Донорство — це не наруга над тілом, а навпаки — морально високий вчинок. І одне із завдань Церкви, за їх словами, навчати та пояснювати, що донорство не суперечить вірі, а навпаки, узгоджується з нею.
Стереотип «Щоб не накликати біду»
Франківська психологиня Олена Дудзенко розповідає, що найбільшою перешкодою у питанні донорства залишається страх смерті та небажання говорити про неї.
“У нашій культурі не прийнято відкрито обговорювати в родині тему смерті та підготовки до неї. Тому навіть розмова про донорство сприймається як щось страшне. Бо люди не звикли думати про те, що буде зроблено після смерті, в тому числі про власну смерть”, – пояснює фахівчиня.
Другий важливий бар’єр – емоційний. Людям важко уявити, що після їхньої смерті органи отримає хтось інший.
“Це як втрата себе, можливо. Це екзистенційний страх втратити контроль над своїм тілом. Страх того, що людина продовжить “жити” в іншому тілі. І це порушує ідентичність «моє тіло – це є я, і воно перестає існувати після смерті”, – зазначає Олена Дудзенко.
Стереотип «Органи можуть вилучити незаконно»
Юристи наголошують: українське законодавство у сфері трансплантації чітко регламентує всі процеси — від фіксації смерті пацієнта до проведення самої операції. Будь-які рішення ухвалюються виключно після дотримання процедури, у якій задіяні кілька незалежних фахівців.
“Закон України «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині» розроблений так, щоб максимально захистити і право людини на волевиявлення, і процес передачі органів, — пояснює юрист Вадим Сержантов. — Жодна медична установа не може самостійно вирішити питання донорства. Усі дії відбуваються лише після офіційної фіксації смерті мозку незалежною комісією лікарів, яка не має відношення до трансплантаційної бригади”.
Юрист додає, що система побудована так, аби мінімізувати будь-які ризики зловживань і гарантувати прозорість:
- рішення про донорство ґрунтується на волі людини або її родини;
- усі дії фіксуються в офіційних медичних документах;
- робота лікарів контролюється державою та відповідними службами;
- продаж органів в Україні заборонений законом і прирівнюється до кримінального злочину.
“Усі міфи про «незаконне вилучення органів» чи «тиск на родину» не мають під собою юридичних підстав, — підкреслює фахівець. — Процес максимально прозорий, і люди мають право отримувати правдиву інформацію без страхів та маніпуляцій”.
Як дати згоду на посмертне донорство
В Україні вже діє механізм, який дозволяє кожній людині при житті висловити згоду на посмертне донорство. Для цього достатньо написати заяву трансплант-координатору у будь-якій лікарні. Заяву треба подавати особисто і мати при собі паспорт або ID-картку та індивідуальний податковий номер. Знайти найближчий до вас заклад можна на сайті https://utcc.gov.ua у розділі «Регіональні центри». Дані внесуть до Єдиної державної інформаційної системи трансплантації (ЄДІСТ). Така інформація є закритою і стає доступною лише у разі, якщо людині діагностували смерть мозку.
“Людина має право за життя змінювати свої рішення – кількість заяв щодо згоди/незгоди на донорство, які вносяться до ЄДІСТ, не обмежена, – наголошує директор Городоцької лікарні Олександр Кушнір. – Остання заява є вирішальною і нівелює всі попередні. Якщо ж письмової згоди при житті немає, рішення ухвалюють найближчі родичі чи опікуни. Саме тому так важливо говорити про донорство в родині ще за життя”.
Важливо: посмертними донорами органів не можуть бути діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування; люди, визнані недієздатними; ті, чия особистість невстановлена. Також у законі чітко прописано – посмертними донорами не можуть бути військовослужбовці, які загинули під час бойових дій.
До слова, планувалося, що у 2022 році заяву щодо посмертного донорства можна буде подати через застосунок «Дія», але через війну така функція наразі ще недоступна.
Усвідомленість
А поки, як розповідає Ольга Гончар, керівниця Центру ментального здоров’я Городоцької міської лікарні, завдання суспільства та психологічної служби — створити таку культуру, де цей вибір буде шанований, усвідомлений і доступний, перетворюючи трагедію на надію.
“У момент констатації смерті близької людини родина переживає гостру психологічну травму. Рішення про донорство, ухвалене в цей час, є надзвичайно складним. Проте, клінічний досвід показує: донорство може стати потужним механізмом психологічного зцілення, – каже Ольга. – Воно допомагає родичам знайти сенс: втрата стає не безглуздою, а актом альтруїзму. В результаті усвідомлення того, що частина рідної людини продовжує жити і рятувати інших, полегшує процес горювання. Також донорство перетворює померлого на героя, який дарує іншим найцінніше – час”.
Для тих, хто отримує донорський орган, це теж складний психологічний досвід, наголошують психологи.
“З одного боку, це вдячність і полегшення від того, що життя врятовано. Але є й інша сторона – провина, страх, тривога. Іноді виникає відчуття відповідальності за те, що якщо ти отримав життя через смерть іншої людини, то тепер маєш прожити і за себе, і за ту людину, – пояснює Олена Дудзенко. – У людини можуть також виникати тілесні відчуття та думки про те, що вона отримала спогади іншої людини або думає, як та людина”.
“Для людини, яка отримує орган, цей дарунок є екзистенційним викликом, – додає Ольга Гончар. – Їй психологічно важко прийняти “чужий” орган як частину себе. Успішна інтеграція органу в свою самоконцепцію є запорукою довгострокового успіху трансплантації”.
Як кажуть психологи, корисним в таких ситуаціях є зустрічі з тими, хто вже мав такий досвід, почути, як вони пройшли цей шлях.
“Це ще один спосіб впоратися зі всім”, – каже Олена Дудзенко.
Чому роблять такий вибір
Попри стереотипи, у лікарнях Івано-Франківська та Хмельниччини поступово зростає кількість людей, які свідомо підписують прижиттєву згоду. За даними Єдиної державної інформаційної системи трансплантації наразі 63 мешканці Івано-Франківщини та 20 жителів Хмельницької області надали письмову згоду на вилучення органів після визначення стану смерті мозку чи біологічної смерті. Серед них і Анастасія Ярова із м. Хмельницький. З 19 років вона є доноркою: постійно здавала кров для військових, дітей в онковідділеннях та людей, які потрапили в аварії. Коли в Україні ухвалили закон про трансплантацію, через рік наважилася підписати згоду на посмертне донорство.
“Ми маємо брати приклад із європейських та американських практик, де вважають: якщо твої органи можуть подарувати комусь шанс — це правильно. Бо, як показує практика, немає сенсу «зберігати» органи, якщо в людини помер головний мозок, – каже хмельничанка. – Тож моє рішення про згоду на посмертне донорство для мене — це не емоція, а логічне продовження моєї філософії життя. А ще я ухвалила це рішення, щоб зняти важкий вибір зі своїх рідних. Мій підпис – це насамперед акт солідарності та спосіб зняти важкий тягар вибору з моєї родини у найскрутніший час. Бо я переконана, що найбільша користь, яку ми можемо принести – це дати шанс на життя. Моя згода — це мій твердий «так» життю, що продовжується в інших”.
Автори тексту: Наталія Попович (Городок.City) та Тетяна Зелінська (Galka.if.ua)
Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту “Посилення стійкості українських медіа”, який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом “Швейцарська солідарність” (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обовʼязково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.
Читайте також:
ФОТО ТИЖНЯ
