“Гарно попав! Аж пил пішов!”, — підбадьорює Олександр бійців.
“Ну ти Чінгачгук!”, — каже тренер іншому.
Ще рік тому Олександр Зірка, так само як і його побратими, вчився стріляти із лука. Нині ж він вчить цього інших. У стрільбі він віднайшов нові сенси — реабілітацію й бажання допомогти іншим.
Добровольцем від самого початку
У 2014 році Олександр Зірка долучився до полку поліції “Дніпро-1”, у складі якого п’ять років виконував завдання в зоні АТО. Після початку повномасштабного вторгнення в березні 2022-го знову пішов добровольцем — спершу як зв’язківець, згодом — у піхоту 53-ї бригади.
“Я дивився, як молоді хлопці гинуть. А я — доросла людина, з досвідом. Чому я маю сидіти вдома, поки вони прикривають мене?”, — ділиться Олександр.
У порівнянні з теперішніми підходами мобілізації і служби, ветеран згадує про мотивацію перших добровольців із великою повагою — багато хто тоді залишав родини, бізнеси, комфорт заради служби.
“Це були сильні духом хлопці. У «Дніпрі-1» навіть уявити не могли, що хтось бере хабар. Це була честь”.
Якщо у 2014–2016 роках ставлення цивільних до війни і до ветеранів було нерівномірним і подекуди зневажливим, то після 2022 року — кардинально змінилось.
“Тоді нам казали: «Хто вас туди посилав?». А тепер це торкнулося кожного. Люди стали більш згуртованими”, — каже ветеран.
Він погоджується: ця війна — зовсім інша. Жорстокіша, без будь-яких правил. Раніше, згадує, ще були якісь умовності — постріляли одні, постріляли другі, але межу не переходили. Тепер — ракети, зруйновані міста, загублені домівки.
Після початку повномасштабного вторгнення Олександр Зірка воював до початку 2024. Далі поранення, ампутація ноги й реабілітація.
“Я хочу прожити другу половину життя цікаво і корисно”
Олександр ділиться, що після поранення пережив найважчі перші два місяці — біль і нерухомість. Але поступово він відновлювався і почав шукати шлях не лише для себе, а й для інших.
“Зараз допомагаю хлопцям відновлюватися і шукати себе в цивільному житті. Бо лікарня закінчиться — і що далі? Якщо себе не знайти зараз, то буде дуже важко. Мені 50 — і я сприймаю це як ще один шанс. Хочу прожити цей етап з користю: допомагати, бути потрібним, триматися”.
Найтяжче було, коли Олександр не міг самостійно навіть підвестися — тоді не хотілося нічого, крім того, щоб усе швидше закінчилося. Але згодом рани почали гоїтися, біль відступати, і з’явилася перша можливість вийти на вулицю, зробити кілька кроків.
“Поступово-поступово почав розвиватися. Стараюся бути сильнішим і показувати хлопцям, що життя на цьому не закінчується — це новий етап, який треба прийняти. Стати сильнішим”.
Зараз він активно займається спортом, чотири рази на тиждень тренується з командою, їздить на більярдні турніри та підтримує інших ветеранів. Каже, що це його спосіб реабілітації – і фізичної, і ментальної.
“Міг би лежати вдома на пенсії, дивитися фільми. Але це не для мене. Я виходжу з дому, їду до хлопців, ми спілкуємося, тренуємося. Це теж частина відновлення. Я допомагаю їм — і цим допомагаю собі”.
Допомогла йому і підтримка у Франківську. Особливо обласна клінічна лікарня, де він віднайшов для себе нову справу й товаришів.
Приклад для інших, як рушійна дія
Чітких правил у житті Олександра, зізнається, немає. Каже, що часто просто погоджується на речі інтуїтивно — без довгих роздумів.
“Мені подзвонили, кажуть: «А ви б не хотіли?» — «Хотів би». «А ви не бажали?» — «Бажав»”. Так він потрапляє в нові обставини — бо зазвичай каже “так”. Але додає, що з часом навчився відмовляти — принаймні поганому.
Так і з луком. Почалося з того, що він сам опинився на лікарняному ліжку після поранення. У той час до госпіталю приїхала Катерина Дубровіна — срібна призерка Сіднея 2000 з лучного спорту. Вона провела майстер-клас для військових. Спочатку — раз на тиждень, щочетверга, коли приїжджала вона. Згодом — сам почав їздити на стадіон, де Катерина відкрила школу. І втягнувся настільки, що сьогодні сам передає іншим знання й досвід.
“Якраз перед війною я зробив лук з акації дома, в селі. Я стріляв з нього, якось мене це ще тоді зацікавило. І так сталось, що він знову з’явився у моєму житті”.
Зараз Олександр Зірка проходить навчання на інструктора — це перший етап, триває три місяці. На першому занятті — лекція від професора про історію лука, далі буде більше практики. Програма передбачає опанування техніки стрільби, вивчення психологічних особливостей ветеранів, базову медичну підготовку — усе для того, аби згодом випускники школи відкривали свої гуртки в громадах. Їм уже закупили обладнання: луки, стріли, мішені.
Та найголовніше — не сам лук, як каже Олександр, а те, що відбувається між людьми: як стрільба допомагає їм відкритись, знайти внутрішній спокій, знову стати частиною спільноти.
“Хлопці мене чекають. Я бачу, як вони з палат виходять, стають відкритішими. Коли у них починає щось виходити, вони чекають цього з нетерпінням.”
Олександр вже двічі представляв Івано-Франківськ на чемпіонаті України серед людей з інвалідністю. Перед тренуванням інших — сам іде на стадіон, вдосконалюється. Потім — до хлопців.
Також їздить з майстер-класами по області: Тлумач, Калуш, Яблуниця — не тільки для ветеранів, а й для дітей загиблих воїнів.
“Дітям дуже сподобалося. А мені подобається з ними працювати. Стрільба з лука — це момент тиші, момент сили. У тебе є лук, стріла і мішень. І в той момент тобі ніхто не заважає.”
Каже: лук його витягнув із лікарні. Допоміг адаптуватися до цивільного життя, наповнити дні сенсом і рухом: басейн, спортзал, велосипеди, змагання…
“Завдяки йому мені стало легше адаптуватися. Я тепер ветеран, але вже і цивільний — і цей перехід якось пройшов м’яко. Лук допоміг мені залишитися в русі, серед людей, у контакті зі світом.
Я спілкуюся через стрільбу. І цей проміжок між пораненням, шпиталем і поверненням до життя минув ніби непомітно. Бо щодня — або тренування, або я когось треную, або спортзал, або басейн. Вільного часу майже немає — і це добре”, — ділиться ветеран.
Чи планує далі цим займатись? Так. Хоче восени вступати до інституту фізкультури — вже не просто інструктором, а тренером. А поки — продовжує роботу з військовими. Саме там, поруч із ліжками, на кріслах колісних, у стані різної тяжкості — хлопці, які потребують не тільки лікування, а й того, щоби до них прийшли.
“Їм важко поїхати кудись. А от вийти з палати — це вже крок. А там і лук, і стріла, і трохи надії.”
Каже, що його слухають. Бо він один із них.
“До мене хлопці якось серйозніше ставляться. Бо я без ноги, але рухаюсь. І показую їм, як це — жити далі. Коли хлопці не замкнені, між собою говорять — це дуже важливо. Так само і я спілкуюся з ветеранами з Івано-Франківська. Разом їздимо на змагання, ходимо в спортзал. Недавно от їздили на велосипедах на акції. Востаннє, мабуть, років десять тому катався. А після поранення — вперше. І я справді не вірив, що зможу, але зміг”.
Олександр розповідає, що у лікарні, де він тренує хлопців, панує дуже дружня й весела атмосфера. Ветерани між собою багато жартують — іноді так смішно й відверто, що цивільним людям такі жарти були б незвичні або незрозумілі. Але всередині спільноти це природно, і всі добре це сприймають.
Медсестри й лікарі ставляться до хлопців із великою теплотою. Олександр згадує, як лежав на восьмому поверсі й був вражений, наскільки уважні, приємні й чуйні були медичні працівники. Каже, що йому дуже запам’яталися ці добрі стосунки, і коли є нагода, він старається навідатися до них. Бо після року, проведеного в лікарні, в нього залишилися тільки хороші спогади.
На запитання, чи він суворий викладач, відповідає: ні. Каже, що навіть до своєї дитини ніколи не піднімав руки. Пояснює все спокійно, без крику. Жартує, що хлопці іноді промахуються — стріли летять у стіни, але ніхто за це не свариться.
На завершення розмови, міркуючи, що хотів би сказати іншим військовим, говорить: важливо залишатися людиною. Відноситися до інших так, як хотів би, щоб ставилися до тебе. Не ставити власні бажання на перше місце, а намагатися робити щось добре.
“Ти будеш допомагати — і тобі допоможуть”, — переконаний Олександр. Так само як вірить у те, що хороших людей більше, ніж поганих — “якщо не рахувати русню, звісно”.
Читайте також: “Нещодавно я заново навчився ходити, тепер хочу навчитися їздити”: у Франківську провели велопробіг на підтримку військових (ФОТО)
ФОТО ТИЖНЯ
