Дослідник лавин і знавець хмар: як працюють метеорологи у Карпатах (ФОТО)

Автор: Зелінська Таня

23 Лют, 2019 16:35

Дослідник лавин і знавець хмар: як працюють метеорологи у Карпатах (ФОТО)

В українських Карпатах погоду й вірогідність сходження лавин щодня пильнують дві сніголавинні станції — на Закарпатті та в Івано-Франківській області.

Читайте також: На Коломийщині відбувся літературно-мистецький фестиваль імені Квітки Цісик (ФОТО)

Від спостережень метеорологів, які там працюють, залежить, чи варто підніматися у високогір’я, чи краще залишитися вдома і не випробовувати долі, пише “The Ukrainians”.

Безперервна робота

Зима у Карпатах триває півроку — від листопада аж до травня.

Метеостанцію Пожижевська обіймає Чорногірський хребет. І хоча гори іноді важко розгледіти за важкими хмарами й туманом, у поодинокі сонячні дні звідси можна дивитися на гострий Гомул, Данціж, Брецкул і навіть Говерлу.

На її схилах, якщо бути уважним, іноді видно ледь помітні чорні цятки. Це люди, які прямують до вершини або ж спускаються вниз.

Сама станція — це просторий і затишний будинок із білим від снігу дахом і дерев’яними дверима, що відчиняються всередину, — аби у підступний рясний снігопад із будинку завжди можна було вийти. Поруч — майданчик із приладами для вимірювання погоди. На перший погляд, це звичайні будки та стовпчики, але насправді від їхньої роботи залежить, чи безпечно йти в гори, чи ні.

На Пожижевській працює одинадцятеро людей: восьмеро технічних працівників, двоє кочегарів та водій-електрик.

Робота позмінна — тиждень через два. День у день тут стежать за настроєм погоди ось уже 60 років, а за переказами метеорологів, місцеві пастухи робили це ще у 18-му столітті.

Основні професії тут — метеоролог та гляціолог (людина, яка досліджує льодовики, сніги та лавини).

Кожні три години, а коли погода погана, то й частіше, черговий працівник має вийти на вулицю і зафіксувати низку показників: температуру повітря та снігу, атмосферний тиск, силу і напрямок вітру, вологість, сонячну активність, а також виміряти кількість опадів.

Для цього беруть спеціальний опадомір — відро Третьякова. Протягом певного часу до посудини падає сніг, потім її заносять у тепле приміщення, де сніг тане. Потім вимірюють, скільки води утворилося.

По всій Україні працює 180 метеостанцій, які синхронно фіксують погоду, а результати віддають до Українського гідрометеорологічного центру.

Уже там із ними працюють синоптики: створюють карти руху повітря і прогнозують погоду, яку ми бачимо у новинах чи на екрані телефону.

Нині всі дані надсилають через інтернет (біля Пожижевської працює мобільний зв’язок). Раніше їх рацією передавали в Яремче, а вже звідти диктували до Києва телефоном.

Дослідник лавин

Олег Кочержук прийшов на станцію 12 років тому — після закінчення екологічного факультету в Івано-Франківську. Родом із Яремче, він часто бував у горах, але жодного разу взимку, тому робота на Пожижевській стала чимось новим.

Чоловікові трохи більше як тридцять. Він називає себе не надто комунікабельним, говорить швидко і коротко.

— Від мого слова залежить, чи можна йти туристам у гори. Якщо ж не дослухаються, це уже буде на їхній відповідальності, — каже Олег.

Його основне завдання взимку — стежити за лавинами. Гляціолог, він же лавинник, попереджає про ступінь лавинної небезпеки, а також мусить дослідити ті лавини, які вже зійшли, — виміряти площу та оцінити збитки.

Олег пояснює: лавина — це самовільне сходження снігу. Воно відбувається на схилах крутістю від 25 до 55 градусів. Існують цілі математичні розрахунки, аби визначити її поведінку, але без польових досліджень зробити це неможливо.

— Сніг, який лежить на землі, з часом може змінюватись і ставати нестабільним. Моє завдання — перевірити, як він сам за себе тримається і скільки треба навантаження, щоб сніг зійшов лавиною, — пояснює Кочержук.

Про свою роботу Олег розповідає біля вікна на кухні станції. На підвіконні у склянці проростає цибуля і лежить книга про Конашевича-Сагайдачного. На плиті — чайник і каструля в тюльпанах, на стіні — картина «Тайна вечеря».

У будинку метеорологів тепло. Є вода, яка тече з водозабору, що стоїть на висоті майже 1800 метрів, газова плита, твердопаливний котел і дизельний генератор, завдяки якому на станції щовечора з’являється світло.

Поки Олег працює, його напарник відпочиває після нічної зміни, а до підвалу, де стоїть котел, час від часу спускається пані Василина — нині її зміна кочегара.

Жінка розповідає, що працює на станції лише коли холодно, а влітку їде за кордон збирати яблука. Зізнається: працювати із самими лише чоловіками їй легко — конфліктів не буває ніколи.

— Я сама-одна поміж ними, то вони мене в обіду не дають, — усміхається жінка.

Всередині будинку метеостанції ще з порогу відчувається густий запах тютюну. Здається, він всотався тут у кожну шпаринку — метеорологи багато курять.

Усі метеорологи станції — чоловіки. Такий устрій Олег порівнює з антарктичною станцією «Академік Вернадський». І хоча там крига таки скресла і у 2019-му в Антарктиду вирушили чотири науковиці, у Карпатах це поки що табу.

Цінність хвилини

Розповідаючи про станцію, Олег постійно дивиться на годинник. У якийсь, відомий лише йому, момент він зривається з місця і зникає у своїй кімнаті. За мить виходить звідти у синьому спецодязі з написом «Метеорологічна служба» і поспішає на вулицю.

На метеомайданчику відбувається все блискавично: кілька хвилин — і Олег уже записав усі показники. Тепер їх чимскоріше треба передати до Києва.

Для цього у будівлі станції є спеціальний кабінет. Тут стоять комп’ютер, жива ялинка ще з новорічних свят, два робочих столи, ліжко та крихітний телевізор.

На стіні два годинники — один працює за київським часом, другий — за Гринвічем.

Тут метеорологи ще малослівніші — ретельно записують усі цифри у журнали й таблиці. Спокій у цій кімнаті порушується переважно вечорами, коли пані Василина дивиться програму «Стосується кожного».

Щотижнева зміна бригади відбувається по середах. Кожен приносить із собою рюкзак із їжею, яку треба швидко з’їсти, — холодильника на станції немає. Але є підвал, куди з осені завозять картоплю, крупи та консерви, дрова і вугілля.

Олег Кочержук ніколи не був в інших горах, але хотів би побачити Татри. Вищі його не цікавлять.

— Звісно, у нас не Альпи й туристів не так багато, — каже лавинник. — Але це лише через те, що в Карпатах не розвинена інфраструктура, поки що мало людей ходить, хоч в останні кілька років їх більшає. Туристичні фірми відмовляються вести людей у гори, коли погода небезпечна. Але це бізнес, рано чи пізно вони візьмуть на себе цю відповідальність і за гроші водитимуть у будь-яку погоду.

Чоловік зазначає, що різні лавини мають різні рівні небезпеки. Найменша — перший рівень, другий — для обвалу достатньо однієї людини, третій — достатньо групи. Четвертий — лавина може зійти сама собою, а п’ятий — коли її об’єм сягає понад сто тисяч кубічних метрів снігу і може знищити на своєму шляху навіть ліс.

Потрапляння у лавину — найгірший сценарій у горах, адже вирішальна кожна хвилина.

— Від того, чи є поруч той, хто готовий швидко відкопати людину з лавини, залежить її життя, — наголошує Олег.

Врятуватися зі снігу можна в межах 30-40 хвилин, якщо ж часу минає більше — шансів вижити практично немає. Потерпілий гине від холоду й нестачі повітря.

Через це рятувальники завжди застерігають туристів, аби не ходили в гори поодинці та без спеціального спорядження для пошуку людей під снігом. Найчастіше нещасні випадки стаються саме із самотніми мандрівниками, які нікого не попереджають, куди йдуть.

Олег зізнається, що й сам, коли почав працювати на станції, двічі мало не потрапив у лавинну пастку.

В українських Карпатах є всього дві сніголавинні станції. Крім Пожижевської, ще Плай, на Закарпатті.

Завдяки їм на сайті Укргідрометцентру в реальному часі можна спостерігати за рівнем лавинної небезпеки.

Знавець хмар

— Я вам нічого не скажу.

Такі слова після привітання чуємо від Олегового колеги, метеоролога Василя Тимінського. Вже десять років минуло відтоді, як йому не сподобався сюжет журналістів із івано-франківського телебачення про метеостанцію, і відтоді з медійниками він обережний. Але з часом Василь поступається і таки розказує кілька історій.

Метеорологові 53 роки, живе у селі Саджавка, біля Коломиї. Це понад сто кілометрів від станції. Василь носить чорний светр зі світлою кофтою поверх, на ногах — кальсони, в яких не мерзне навіть надворі.

Фотографується також неохоче — соромиться своєї ледь помітної неголеності. Але коли переконуємо, що це зараз модно, — дозволяє зробити кілька світлин.

На Пожижевській він працює з 1989 року. У гори закохався в армії, коли служив у Грузії, біля міста Ахалкалакі.

— Не знаю, як це пояснити, але люблю цю роботу, сам процес, розвиток погоди, як вона утворюється. Це цікаво, хоча в більшості ми не знаємо, чого від неї чекати, — зізнається чоловік.

Уже працюючи на Пожижевській, Василь заочно закінчив Одеський гідрометеорологічний інститут (тепер Одеський державний екологічний університет). А ще — багато вчився сам.

— Як людина хоче, то вона всього навчиться. От береш спеціальний атлас, сідаєш у кріселко на вулиці, роздивляєшся хмари й визначаєш, де яка.

На питання, як родина ставиться до його роботи, Василь Тимінський відповідає жваво:

— Тиждень попрацюю, приїжджаю додому — і щоразу медовий місяць, так усе добре. Але тільки перший тиждень, бо на другий уже знову починаю сумувати за горами. Біля Коломиї їх видно, але не можна відчути, понюхати, — розповідає Василь.

Тоді він бере вудку, сідає в машину і їде на риболовлю — це його друга після гір улюблена справа.

Історична погода

Книга про Сагайдачного — Олегова. Він любить читати історичну літературу і грати у стратегії. Один із його улюблених авторів — радянський розвідник-утікач, дослідник та письменник у жанрі історико-документального та художньо-історичного роману Віктор Суворов.

Олег багато читає про Радянський Союз і Другу світову війну. Запитуємо, хто, на його думку, з історичних постатей найвидатніший.

— Сталін не захопив усього світу, хоч і хотів, Олександр Суворов не зчепився з Наполеоном, Кутузов багато разів був битий. А в українській історії не було майже нічого визначного. Коли українці перемагали, зразу починали ділити владу. Найбільше шансів було у Мазепи, але під час Полтавської битви він не перетягнув на свій бік достатньої кількості козаків. Хмельницький недооцінив московитів, думав, що вони допоможуть здолати поляків, — міркує метеоролог.

Йому цікава історія, бо вона має властивість повторюватись — як і погода.

Найменший погодний цикл — десять років. Коли Олег лише прийшов на станцію, зими були суворіші, потім м’якші, а тепер знову морозні.

Чоловік дістає з шафи чарку і наливає з крана крижану воду. Випиває таких кілька і веде далі: згідно з літописами, у 16-17 столітті на Київщині у травні-червні міг випасти сніг.

— Мені подобається одна з версій, чому втратила силу Римська імперія, — через зміну клімату, — розповідає Олег.

Коли тема стосується історії та погоди одночасно – чоловік сповнюється ентузіазмом і запалом.

— Таку теорію запропонували дослідники, які вивчали льодові зруби в Антарктиді та Ґренландії. Щороку за сезон випадає шар снігу, який має певну товщину, — щось схоже на вікові кільця дерева.

Кожен шар — один рік. Якщо у ньому з’являються бактерії чи пилок рослин, отже, клімат тоді був теплим та вітряним, якщо попіл — могло щось долітати з вулкану.

У 350 році нашої ери почали фіксувати, що товщина льоду стає більшою, а отже, відбувалося похолодання.

— І от, людям із півночі стало холодно і вони взяли сім’ї, зібрали манатки в руки й пішли на південь. Так протягом багатьох років вони туди пробирались, поки імперія не ослабла, — розказує Олег.

Він певний, що погода змінюється кожні кількасот років і, можливо, потепління, про яке сьогодні говорить увесь світ, відбувається не через людську діяльність, а тому, що це частина природного циклу.

— Але все одно краще будувати все екологічно, щоб перестрахуватись, — усміхається лавинник.

Тиша і сонце

Одна з речей, що вражають у горах найбільше, — тиша. Коли на полонині немає вітру, в певні моменти складно повірити, що існує настільки чисте безголосся. Взимку сонце на Пожижевській з’являється рідко, але нам щастить і наступного дня по приїзді спостерігаємо, як воно повільно піднімається над хребтом і заливає світлом полонину.

Смереки, що завмерли під снігом у різних позах, наче з несподіванки, одразу змінюють відтінок і все із синього та сірого стає ніжно-блакитним.

Василь Тимінський поспішає до геліографа — пристрою, що фіксує тривалість сонячного сяйва протягом дня.

Навколо скляної кулі він не з першої спроби — через мороз — закріплює паперову стрічку з поділками, що відповідають годинам. Сонце, рухаючись, пропалює стрічку, а отвори утворюють смугу. Її довжина і визначає тривалість сонячної активності.

За поведінкою вітру тут стежить анерубометр, а термометри вимірюють не лише температуру повітря, а й снігу та землі під ним. Це роблять, щоб знати, скільки часу потрібно для того, аби весь сніг розтанув, — кілька днів чи навіть годин. Від таких показників із Пожижевської залежить, чи готуватися в Чернівцях до повені та чи зміцнювати берег Пруту.

Метеорологи дозволяють нам піднятися трохи вгору й роздивитися Пожижевську зі схилу.

Йти можна лише у снігоступах (широкі лижі для пересування) — глибина снігу подекуди понад два метри.

Робота не для кожного

Найжвавіше працівники станції розповідають про звірів, на яких натрапляють у лісі або ж біля самого будинку.

Одна з видатних історій — про зайця на ім’я Петрович. Час від часу він приходить на Пожижевську і нікого не боїться.

— Був здоровенний місяць. Ми саме вийшли з товаришем покурити. Бачу — Петрович сидить. Я: «Петрович, здоров, познайомся — це Міша». А той не розуміє, з ким я говорю, думав, Петрович — це якась людина. Потім питає: «А з ким ти говориш?» Я кажу: «Та от він, Петрович!». Посвітив на зайця, а він лиш на крок відійшов», — розповідає Василь Тимінський.

Кілька років тому до станції приходив навіть ведмідь. Зайшов на метеомайданчик через хвіртку, потрощив термометри, залишив свої сліди та зник.

— Якось бачив ведмедя за метрів сто. Він був у малинах. Тягне гілки по роті й гарчить безбожно, бо ж тільки одне листя йому попадається. Але я не ризикнув підходити, звідки знати, що в нього там в голові. Ще й кажуть, він так швидко бігає, задні лапи вперед і шмик-шмик-шмик, — веде далі метеоролог.

У лісі він також не раз бачив оленів, кабанчиків і дикого кота.

—  Утричі більший, як звичайний. Лапа — як моїх два кулаки. Я так зрозумів, що він щось вполював, бо сидів і лиш поглядом проводив, куди я йду. Правда, нічого мені не казав, — сміється Василь.

Певний час у самому будинку жила ласка, яка допомагала боротися з мишами. Її також згадують із жартами — залазила через вікно і ховалась у шухлядах.

Влітку, коли є час, чоловіки ходять у гори на прогулянки. Збирають ягоди чи гриби.

— Питають якось туриста: «Як гриби?». А нічого, каже, всі їли, всі хвалили, Царство їм небесне, — жартує метеоролог.

Про туристів, які часто заходять на станцію відпочити або обсохнути, історій у метеорологів багато. Проте, запевняють, останнім часом люди стали обізнанішими — читають інтернет і стежать за погодою.

Робота на Пожижевській — особлива, переконаний лавинник Олег. Так працювати зможе не кожен.

— З одного боку, можна відпочити від родини. З іншого — тиждень без сонця, нікого з людей, крім колег, не бачиш. Це трохи тисне на психіку. Особливо молодь тут довго не затримується — зарплати трохи вищі від мінімальної.

І додає:

— На станції працюють лише ті, хто любить усе це.

Приєднуйтеся до каналу “Галки” у Telegram - найважливіші та найсвіжіші новини одразу у Вашому телефоні! 


Loading...