Довкола світу: Новий Загорів, не кажучи нікому

Загорівський монастир — колишній чоловічий монастир біля села Новий Загорів (Локачинський район, Волинь) відомий з XVI століття. Найтрагічніша сторінка в історії монастиря пов’язана з 1943-м роком: тут точився запеклий бій між загоном вояків УПА і купою есесівських карателів.

Волинський городничий, що згодом дослужився до луцького ключника і маршалка Петро Загоровський вважався у свої часи скоробагатьком. Правда, не знаю, чи мав він золотого ланцюга на шиї та мобілу Верту.

Історики взагалі порівнюють його з конкістадором, з твердими зубами й загребущими руками, що сам здобуває собі поважне становище в суспільности. Цій же меті служив вдалий шлюб – через свого тестя, володимирського старосту Федора Сангушка статки “конкістадора” ще збільшились.

Неподалік від родового села Загорова (нині це Старий Загорів) вже не знаю від яких часів (може й від домонгольських) була обитель. Загоровський мав до неї особливе ставлення. Бувши дитиною він тяжко хорував, і вже майже мертвий був принесений матір’ю в монастир, перед образ божої матери, але тут ожив і потім виздоровів, – пише Михайло Грушевський.

Читайте також: Довкола світу: Ритуали Тана Тораджі

Маючи собі за обов’язок дбати про святу обитель, замість дерев’яної церквиці Загоровський будує велику кам’яну. До звичайної церковної десятини додав інші статті доходів: десятину всього озимого і ярого хліба з свого Старо-Загоровського маєт­ку, безплатний і позачерговий розмол монас­тирського хліба у млині, що в селі Хорові, і ловлю риби на річні Хоровській, і ліс на опа­лення монастиря і на монастирські будівлі, а також доход від млина, виручений у неділь­ний день.

У дарчому написі від липня 1560-го року подружжя Загоровських жертвує монастирю на додачу ще й сельце Волицю. Про все це мовилось на дзвоновому написі:

З ласки Божої я, Олександро Юрьевич Загоровский и з женой своей Настасиею лета 3 тисяч (це значить 7 тисяч від створення світу, отже, від Різдва Христового в 1492 році) придались по сей звон к монастыре в Загорове ку чти ку хвале Пречистой Божий Матери.

У монастирі Петро Богданович заповідає себе й поховати. При цьому умовою заповіту була категорична заборона для нащадків порушувати якось монастирські маєтності. Взагалі, старий “конкістадор” у деталях розписав доброчини, якими мають опікуватись його нащадки.

За наступні роки маєтності Загоровських добряче поскубали. Тож коли на початку XVIII ст. господарем земель стає волинський староста Михайло Чацький, монастир живе на голодному пайку.

Чацький, той самий що ніби як засліп через зазіхання на ікону Зимненського монастиря, домагається часткового повернення монастирського майна. Щоправда ціною цього стане перетворення храму на греко-католицький. Хоч і не на довго, бо в 1839-му монастир знову став православним.

Читайте також: Довкола світу: Олика, волинський Версаль

Храм має явні риси костелу, що й не дивно. Чацькі зробили церкві відповідний “ребрендинг” і добудували кам’яний монастирський корпус.

Після повернення у православ’я церкву заново розписують, головний храм висвячують на честь Різдва Божої матері, а в братському корпусі облаштовують храм Вознесіння Господнього, який діє і в наш час.

Найтрагічніша сторінка в історії Загорівського Різдво-Богородицького монастиря пов’язана з 1943-м роком. У один з вересневих днів тут точився запеклий бій між загоном вояків УПА і купою есесівських карателів.

Дві з половиною доби 43 хлопці тримали навалу понад тисячі фашистів.

До німецьких загонів Локачинського району приєдналися загони з Володимир-Волинського, Горохівського та Луцького районів, прибуло до 40 машин по 20 німецьких солдат у кожній машини. 10 вересня німці пішли в наступ – бій тривав цілий день, підвечір під’їхало ще 10 танкеток зі Здолбунова, які почали прямим попаданням бити в монастирський мур.

Повстанці з окопів відступили в монастир, а коли фашисти задіяли авіацію – три літаки – змушені були сховатися у монастирське підземелля. 11 вересня загинув командуючий чотою бунчужний Андрій Марценюк(“Береза”). Вночі з 11 на 12 вересня з вигуками “Слава Україні!” повстанці ровом через окопи прорвалися з фашистського оточення. Із 43 повстанців 29 загинуло, вони знищили 540 окупантів та 700 поранили.

Пам’ятник на цьому місці спорудили в 2003-му році. І зараз на стінах видні сліди від численних попадань. А сам храм до сих днів залишається наполовину руїною. Напевне, непоганою пам’яттю про загиблих тут людей стало б відновлення чи бодай консервація…

Про ті ж події знятий у цьому ж місці відомий кліп Сашка Положинського “Не кажучи нікому”.