Шановні іванофранківці! Претендуючи на посаду міського голови, хочу викласти Вам своє розуміння численних проблем, що виникли в Івано-Франківську, розказати про способи їх вирішення та роз’яснити, яким бачу розвиток нашого міста в майбутньому.
Читайте також: Франківськ - перший в Україні за кількістю заступників і радників міського голови та витратами на їх утримання
Що у нас не так?
Насамперед дуже погано, що нинішня міська влада не слухає людей, не залучає незалежних експертів до вироблення рішень, здебільшого не цікавиться думкою своїх партнерів, а опонентів не сприймає взагалі. Це стосується не тільки окремих проєктів чи програм, а навіть бюджету. Така поведінка влади нагадує діяльність якоїсь секти. Можливо, тому «свободівці» дуже ревниві до публічності. Часом здається, що вони повірили в те, що за їхнього сприяння тече вода в Бистриці й ростуть дерева.
Руслан Марцінків – лідер, який не впевнений у собі, бо не допускав і не допускає в команду людей, сильніших за нього, людей з інших середовищ, з іншими поглядами. Це, окрім іншого, означає, що він боїться виглядати неуком.
І якби це було особистим клопотом Марцінківа – не біда, але проблема в тому, що такий тоталітарний тип мислення виключає конкуренцію ідей. Команда нинішнього міського голови не готова спілкуватися із середовищами, які можуть скласти їм конкуренцію, особливо політичну. А це означає, що місто прирікає себе на непродуктивну ізоляцію. Насправді, потрібно, щоб у місті було конкурентне політичне середовище, була динаміка, а не застій.
Якщо хтось думає, що в міській раді можна мати якийсь вплив і пропагувати своє бачення, свої програми, то глибоко помиляється. Без виконавчої влади або більшості в раді нічого суттєвого вирішити не можливо. За час моєї каденції депутатом міської ради якоїсь продуктивної співпраці зі «свободівцями» в мене та моїх колег із «Європейської солідарності» так і не було. Хоча ми підтримували їх, не перешкоджали, не вставляли палиці в колеса. У протистоянні не бачили сенсу, ми хотіли, щоб місто розвивалося, і воно таки розвивалося.
За час проведення адміністративної реформи і децентралізації, започаткованої президентом Петром Порошенком, місто отримало величезні фінансові ресурси. Однак, влада найперше дбала про власну популярність.
Отримавши завдяки децентралізації у своє розпорядження значні кошти, мери обласних центрів зуміли створити собі за рахунок місцевих бюджетів високі рейтинги. Але, звісно, ніхто не дякував Порошенкові, навпаки, намагалися навіть не згадувати про децентралізацію. Тепер часи змінилися – «зелена» команда, що керує країною, згортає реформу децентралізації, фінансові надходження до місцевих бюджетів стрімко падають. Отже, і на наше місто чекають серйозні виклики.
Міська система управління і кадрова політика чинного мера будується на принципах партійної належності й особистої відданості – від керівників відділів міськвиконкому та директорів комунальних підприємств і аж до двірників. То про який розвиток у такому випадку можна говорити? Звісно, у команді Марцінківа були й прогресивніші люди, але їхні ініціативи стосувалися якихось окремих речей – комуналки, деяких проєктів благоустрою, велодоріжок… Такі проєкти, без сумніву, потрібні для міста, але вони не здатні його змінити, бо не системні.
Такий рівень міської політики дасть у перспективі негативні результати. Заміну труби чи відновлення тротуару кожен депутат уже вішає собі як орден, хоча це робиться за гроші громади. На мою думку, це зневага до людей, які тут живуть. Я не вважаю, що іванофранківці заслуговують такого ставлення. Не люди мають дякувати владі, навпаки, влада – громадянам, платникам податків.
Позитивні зміни в місті – передовсім заслуга відповідальної громади. Ставлення до людей у місті необхідно докорінно змінити. Влада має ставитися до них із повагою, а не зводити містян до рівня вдячних прохачів, які чекають, коли їх ощасливлять дитячим майданчиком чи бруківкою у дворі.
Та коли Марцінківу закидають піар на бруківці чи щось подібне, я це не підтримую, бо комфортність міста – це важливо. Але цього замало. Хоча, звичайно, треба казати правду: представники нинішньої влади ледь не на кожній бруківці малюють прізвище свого депутата. Мені було б соромно так примітивно себе позиціонувати. І я не знаю, як із таким можна йти на вибори. Постійно кричати, що от завдяки мені за ваші ж кошти щось дрібне зроблено. Отож, дякуйте мені й голосуйте за мене. Така позиція дуже нагадує вже добре знайомий «радянський» підхід, коли є одна партія і нею керує великий “батько”. Усе це дуже далеке від суспільства громадян, які мають гідність і самоповагу.
Я переконаний, що більшість галичан на підсвідомому рівні не сприймає такого підходу, бо ми ж не живемо десь у Донецькій області, де робітники вимушені дякувати хазяїнові шахти за будь-яку подачку, за все на світі. Треба дати можливість іванофранківцям відчувати себе гідними людьми і бути співтворцями свого міста, громадянами, які роблять свій внесок у його розвиток.
Популістична влада ще може триматися, коли є гроші. Але коли їх немає в бюджеті, як це вже сталося, то така влада не може собі дати ради. Вона починає шукати будь-які способи, аби втриматися на плаву. Починає відвертати увагу мешканців на зовсім не важливі й не актуальні теми й питання, як-от залякувати всіх геями або спекулювати питаннями віри та церкви.
Мені не подобається, коли міська політика починає домінувати в усіх сферах життя, коли правляча партія втручається в усі галузі міста. Дійшло до того, що ні медики, ні освітяни не можуть собі дозволити балотуватися від якоїсь іншої партії. Вони частково залякані, частково підкуплені. Є якась гнила атмосфера партійної монополії. І найгірше – ця партійна монополія веде до падіння професійного рівня в багатьох галузях, куди втручається влада. Водночас призначені «свободівські» кадри здебільшого слабкі, і це дає можливість сильнішим середовищам мати на них значний вплив. Я маю на увазі кримінальні, олігархічні й силові структури.
У місті немає продуманої інвестиційної політики. Щоби здобути таких інвесторів, як «Тайко» й «Електролюкс», потрібно добре попрацювати. Залучати інвесторів можна і треба. Але, мабуть, нинішня влада не бачила в цьому потреби, бо гроші в бюджеті й так були завдяки децентралізації.
Залучити інвестора – це важка праця, яка потребує кваліфікованих людей із відповідними повноваженнями. Якби про це дбали, то, мабуть, урізання бюджету не було би зараз таким болючим. Для популістів це дуже болісний удар.
На мою думку, міська влада також не зуміла налагодити зв’язок із міським культурним середовищем, вона понизила його статус і недооцінює його значення.
Як має бути і що робити?
Івано-Франківськ – це місто, яке я люблю. Це місто, у якому я хочу жити. Ніколи не хотів і не хочу звідси виїжджати. У мене тут є середовища, які мені дуже цінні й дорогі. Це чудове місто, і воно може бути ще кращим. Франківськ – це мій дім. А дім – це місце, де тобі добре, куди тобі хочеться запрошувати друзів, це місце, про яке тобі хочеться дбати. Думаю, сьогодні цьому великому дому бракує здорових амбіцій і бракує правди. Місто мусить мати амбіції, щоб стати справді сучасним полісом.
Повернути амбіції – це означає, що треба ставити серйозну мету. Не захмарні цілі, а реальні. Не тільки тратити гроші, коли вони є, і хвалитися – дивіться, який я крутий. А думати, як місто має заробляти, що воно створює, які відкриває можливості мешканцям. Знаходити ці можливості.
Щоби повернути місту амбіції, як не крути, все одно треба розробляти стратегію. Це дасть можливість підприємцям розуміти, куди рухатися, у якій галузі працювати, куди інвестувати, щоб досягти успіху.
Треба визначити стратегічні сфери, які мають розвиватися в місті. До речі, 1999 року вже була розроблена дуже непогана стратегія. Тепер ми маємо програму Марцінківа «Місто для людей». Осердям цієї програми є благоустрій. Благоустрій – добре, але треба рухатися далі.
Самих лише тротуарів замало, хоча і їх у найближчому майбутньому вже не буде. І моста, швидше за все, теж не буде. Бо чого його й досі нема? Як можна було не збудувати міст за цей час? Треба було дуже постаратися, щоб не зуміти реалізувати цей проєкт.
З одного боку, це була чудова і правильна ідея – будувати міст. І вчасна, як на той момент – 2016 рік. А от чому Руслан Марцинків не зміг завершити будівництво мосту, які там впливи, що там не зійшлося?
І це, звичайно, не питання грошей. Цей міст вони просто не змогли збудувати. Мені ж здається, що міський голова мав зробити все, аби його закінчити. Це було справою його честі, з якою він не впорався.
Я б зі стратегією робив так, як радив всесвітньо відомий економіст Богдан Гаврилишин. Обираємо 10 країн, які вважаємо прикладом для наслідування, які найкраще і найгармонійніше розвиваються, – відправляємо туди молодь, щоб вивчала досвід. Це дуже просто – не треба нічого вигадувати. Звісно, неможливо просто взяти чужу модель і механічно перекласти на своє місто, але бачення та напрямки можна переймати й формувати власні ідеї.
Для мене першоджерелом і основою розвитку міста є культура – у широкому розумінні. З культури все починається і розгортається далі – культура політики й управління, культура комунікації, культура бізнесу. Це база й потенціал Івано-Франківська. Це не абстракція – це конкретні речі: аж до соціального захисту, культури обслуговування, медицини тощо.
Потенціал Івано-Франківська – у культурі. Наше місто – це не поселення, яке тримається на якомусь великому заводі, наше місто має майбутнє тільки через розвиток культури. А культура народжується і піднімається серед вільних людей, які поважають себе.
Тому фестиваль на зразок «ПортоФранко» в довгостроковій перспективі є важливішим, ніж, наприклад, завод з виробництва кабелів. Це навіть не обговорюється. Інвестиції – це вже наслідок. Культура – це не концерт Вакарчука чи Винника, це не масові гуляння, хоч вони теж мають бути. Культура – це глибша інтеграція і створення в місті середовища, де народжуються цінності, ідеї, смисли, правила, проєкти. А мости, заводи, благоустрій – це все вкрай важливо і це серйозна господарська робота, але це вже наслідок. Бо інакше місто залишається лише заселеною територією.
Ми маємо чітко задекларувати, що культура – це важливо, маємо підняти її статус, дати можливість їй розвиватися і постійно підтримувати. Треба визначити коло творчих людей, підтримати їх і дати можливість генерувати культурно значущі події і проєкти. Механізми можуть бути різними – міські програми, фонди, у які не будуть втручатися депутати зі своїми інтересами. Однак зараз це досить непопулярні кроки, багатьом не дуже зрозумілі, бо ніхто з цього не отримає ні політичних дивідендів, ні фінансового зиску. Мова про тих, хто має ділити бюджетний «пиріг». Дуже багато буде залежати від загального рівня майбутнього депутатського корпусу.
Франківськ має стати містом, де слово «відкат» мусять забути. Я ніколи не брав жодних «відкатів» на жодних посадах, і я розумів чому. Я з Майдану 2004-го року бачив людей, яких вів, з якими був на двох революціях, потім на війні. І ці люди вкладали свої сили, час, кошти в Україну, у державу. Тому ніколи не може державний чиновник ставитися до підприємців як до джерела особистого збагачення.
Зараз на всіх етапах будь-яких робіт хабарі – поширена практика. Це стосується не лише нашого міста. Але якщо не витягувати з підприємців ресурси, то можна зробити значно більше і за менші гроші.
Треба забути поширену практику, що можна щось хапнути з бюджету та ще й на цьому пропіаритися. Мета має бути іншою. Усе – кожна дрібна чи серйозна робота за бюджетні кошти – має розглядатися в контексті розвитку міста.
Питання, які стосуються підтримки бізнесу, не мають взагалі бути предметом торгу і тиску. Влада мала б, навпаки, усіляко підтримувати бізнес. Бізнесу треба дати можливість працювати. А міська влада має займатися стратегією розвитку. У мене є просте питання: чому до цього часу нема стратегії?
Розширення Івано-Франківська ми підтримували в міській раді, але стратегічну мету цього розширення ще належить сформулювати. Бо поки що це лише збільшення електорального поля чинної міської влади.
Я вважаю, що зараз одна з найважливіших національних справ – переламати сьогоднішню центральну владу. За режиму Зеленського ми заходимо в період застою і падіння. А Україна ще й у війні, ризикує втратити території і суверенітет. Ми не можемо собі дозволити стагнацію і популізм. Треба усвідомлювати і враховувати зв’язок міста із ситуацією в державі. Тому я йду в мери як представник єдиної на сьогодні загальнонаціональної продержавницької сили «Європейська солідарність».
Місцеві вибори – один із рубежів, який треба подолати, щоб мати вплив на загальнодержавні процеси. Жодні містечкові і регіональні політичні проєкти не зможуть здобути серйозного впливу в місті. Якщо пояснювати максимально зрозуміло, то для того, щоб у дворах була бруківка, треба, аби в міському бюджеті були гроші, а щоб там були гроші, треба, аби реформа децентралізації, яку вже почали згортати, не зійшла нанівець. Тому треба мати вплив на державному рівні. Інакше гроші будуть ділити в Києві і міським головам буде заледве вистачати на зарплату бюджетникам і розрахунки за комуналку для бюджетних установ, як це було до Порошенка. Ситуація в державі прямо впливає на ситуацію в містах і навпаки.
2019 року всі партії, які вважають демократичними, патріотичними, взялися «мочити» Порошенка. І Руслан Марцінків у тій ситуації теж повівся не як державник – він передовсім дбав про вузький партійний інтерес, він не оцінив тих можливостей, які створила децентралізація для міста. Замість того, щоби по-справжньому підтримати Петра Порошенка, найкращого українського президента, він заявляв: голосуємо за менше зло.
Рік після президентських виборів показав, наскільки така позиція була деструктивною. І ось маємо один із наслідків – місто без третини бюджету часів Порошенка, ресурс сильно впав, і далі навряд чи ситуація покращиться…
Зараз нам разом треба вирішувати гострі проблеми, яких, на жаль, не уникнути. Я готовий прийняти складні виклики, що постають перед нашим містом. Сподіваюсь, шановні іванофранківці, на вашу підтримку й дякую за довіру.
З повагою
Петро Шкутяк, кандидат на посаду міського голови Івано-Франківська
Це теж цікаво
ФОТО ТИЖНЯ
