Прізвище цієї дівчини за останній тиждень облетіло шпальти всіх франківських ЗМІ та стало темою для численних розмов в мистецькому середовищі міста.
Читайте також: На Мазепи почали відновлювати мурал, який осипався взимку від негоди
25-річна франківчанка Ірина Клицюк не без скандалу стала директоркою Центру сучасного мистецтва, обійшовши його засновника та незмінного протягом останніх трьох років керівника, художника Анатолія Звіжинського. Що слухає, читає і хто надихає дівчину, як наважилась очолити Центр сучасного мистецтва і для чого їй це потрібно та що чекає на заклад в майбутньому читайте далі.
– Почнімо з того, що розкажіть про себе те, що вважаєте мають знати про Вас франківці.
– Я Ірина Клицюк. Закінчила наш інститут мистецтв, кафедру образотворчого мистецтва. За спеціальністю я художник-дизайнер, захищала диплом по графіці. Вважаю, що це дуже класна техніка.
Я народилась і виросла в Івано-Франківську. Дуже люблю це місто і зараз намагаюсь оживити його. Зараз в місті щось таке коїться, всі під напругою, всі під тиском. Тому хочеться робити щось позитивне і варте уваги, щоб дарувати надію і радість людям. І я намагаюсь це робити.
– Як вперше зацікавилися мистецтвом і обирали для себе фах?
– Чесно, в школі навчалася в художньому класі, але до кінця 11 класу не знала і не була впевнена в тому, куди мені йти і що робити. А потім випадково натрапила на книжку з ілюстраціями Софії Караффи-Корбут художниці західноукраїнської, надихнулась і мені здалося, що я хочу бути такою ж художницею і ілюструвати книжки.
Багато займаюсь волонтерством. Маю час, маю можливість. І можу використовувати їх для цього.
– Все-таки повернемося до того, як ви прийшли в мистецтво. Чи є або чи були у вас в родині художники?
– Як це недивно, але в мене в сім’ї немає жодного художника. Я перша. Однак в мого батька було дуже класне відчуття смаку. Він відчував композицію. Я з ним могла порадитися. Він не вмів малювати, але дуже відчував це все.
– Говорите про те, що вас надихнула книжка і ви думали про книговидання, ілюстрування…
– Так, я думала і досить серйозно над цим думала. І навіть зробила кілька обкладинок. Це були дві книжки: ода про дитячі ігри, інша – про колискові. І ще були ілюстрації, але мені тяжко згадати. Я завжди погоджуюсь на волонтерські авантюри, що потім навіть тяжко пригадати. Багато таких штук робила «за дякую». І це приємно, насправді. Люди тішаться.
– Ви не згадували про навчання у художній школі. Тобто ви в ній не навчалися?
– У мене був художній клас в школі-ліцеї. Від 1 по 11 клас у нас було малювання. З 7 класу почалась історія мистецтв, скульптура, живопис, рисунок… Я мала уявлення про предмети. Дуже любила малювання, але дуже вагалися чи йти далі. Думала про навчання у Львівській академії мистецтв, також їздила до Києва, дізнавалася про інститут Поплавського. Але все-таки вирішила, що залишусь тут. Все-таки дім. Люблю наше місто. Вона є по-справжньому європейським. Я бачу в ньому майбутнє.
Хочеться підняти морально-етичний рівень людей на вищий рівень. І мистецтво має для цього силу і може виховувати дух, моральні цінності. Тому цим і займаюсь.
– Розкажіть про студентські роки. Як Вам давалося навчання, що найбільше запам’яталося і який це мало вплив на Вас?
– Як каже моя бабуся, студентські роки – золоті роки. І це так є. Люди живуть поки вони студенти. Це відпочинок. Хоча мені доводилося і працювати. Навчання і робота один одному не заважали. Дуже задоволена студентськими роками. Також мені з викладачами дуже пощастило. Вони мені привили любов до мистецтва. Я впевнилась, що пішла по правильній дорозі і мені здається, що знайшла той вид мистецтва, в якому мені подобається розвиватися.
– Говорите, що впевнені, що на правильній дорозі. Звідки у Вас таке розуміння?
– Мені, як я зараз бачу, все сприяє. Я бачу позитивний результат. Я бачу що мої справи приносять радість. Можливо, зараз не в таких глобальних масах, але люди тішаться.
– Чи не жаліли ніколи, що обрали для себе такий фах?
– На ньому не заробиш, якщо чесно. Гроші не сипляться горою, точно. В моєму житті був такий період, що якби не малювання, то було б геть погано. Я знаходила там спокій.
Можливо, десь на перших курсах навчання були такі думки, але зараз я зовсім не жалію. Зараз я впевнена, що я займаюсь тим, чим треба. І поки мені це вдається.
– Ви завершили навчання у виші і чим займалися далі?
– Я працювала на багатьох роботах. Але всі вони були в художній сфері. Можна сказати займалась художнім фрілансом.
– Чи вистачало на життя займаючись художнім фрілансом?
– На прожиття вистачало. Але, якщо ставити собі трошки більші цілі, то це не варіант.
Після закінчення університету працювала трохи закордоном. Восени 2014 повернулася і ми взялися робити виставку з графіки за участі наших студентів, мене, наших викладачів. Відбулась вона в художньому музеї. А після виставки розпочалися всі події на Майдані. Поїхала туди, а потім працювала над проектом «Україна Єдина».
І це все не було так просто. Не знаю чи варто висловлювати свою думку щодо нових муралів, але я пам’ятаю, як нам було важко і складно вибити всі дозволи. Це центр міста, це все архітектурні пам’ятки. Ми працювали над цим проектом більше півроку. І зараз я бачу з якою легкістю приїжджають сюди люди, просто беруть і самовиражаються на стінах. Ми, ті, хто тут живуть, так багато зусиль доклали, а тут все так легко пішло, бо це вільне мистецтво. А ми, виходить, невільне. Це було трошки неприємно.
– Розкажіть про Ваші музичні смаки.
– Я не люблю обмежувати себе в стилях музики. Вона зараз така класна. Я настільки її люблю, що не можу перелічити стилів. Йшла сюди і слухала, наприклад, «Карну», а потім перемкнула і там вже грав транс.
– Що читаєте?
– Люблю читати книжки про саморозвиток. Остання книга, яку прочитала «Багатий тато, бідний тато» Роберта Кіосакі.
Читаю також літературу про сучасне мистецтво. Я зараз на такій посаді, що мені потрібно розвиватися, щоб на мене не тикали пальцями і не казали, що мені бракує знань чи досвіду. Літератури є достатньо. Я думаю, що мені вистачить часу для читання.
– До слова про сучасне мистецтво. Що за останній час побачене чи почуте Вами вразило чи запам’яталося найбільше?
– Чесно, сьогодні вранці ввімкнула відео, навіть не подивилася, в якому це місті, там художник створив інсталяцію з сітки та стрічок. Ця сітка висить над площею, а коли віє вітер, вона робить «хвилі». І це дуже красиво.
– Ви згадували про цінності. Що є для Вас найважливішими цінностями, чим керуєтесь в житті?
– Перш за все я віруюча людина. Тому на першому місці в мене стоїть Бог. Далі сім’я і дружба. Духовні речі є для мене цінними.
– Чи є у Вас в мистецькому середовищі люди, на яких Ви рівняєтесь, можливо спілкуєтесь, стежите і надихаєтесь?
– Мені тяжко на це відповісти. Це дуже збірний образ має бути.
Я добре спілкуюся з Михайлом Дейнегою. Він дуже добрий чоловік. Він так допомагає молоді, як ніхто інший в місті. Також з Миколою Якимечком він теж мені виявляє підтримку. Мені дуже подобається що зараз відбувається зі спілкою художників там постійно виставки, рух. Також моїм наставником і добрим товаришем ще з інституту залишається Петро Микитович Прокопів, за що йому дуже вдячна.
Якщо говорити про те, хто надихає, то тяжко сказати. Я переглядаю роботи багаьох художників. Немає таких, щоб мене всі роботи надихали. Душа більше тягнеться до класики, до того, що вже відбулося.
– Які останні мистецькі події Ви відвідали?
– Була на виставці у «Бастіоні» Марти Бельмеги. Мені сподобались її роботи. Вони поєднують цікаві кольори і традиційність. Мені подобається поєднання традиційності і інноваційності. Також була на виставці у друга і одногрупника Славка Хоменка. А третя подія, яку я відвідала, то був «Порто Франко Гоголь Фест». Музична програма дуже сподобалась.
– А як щодо візуальної програми? Інсталяції в «Друкарні», мурали…?
– Мурали з’явились в центрі міста. А це лице, це архітектурна спадщина міста. Яка б в нас не була демократія, ніяка Варшава, Відень не дозволили, щоб ось так в центрі міста хтось прийшов і самовиражався. В нас в місті є дуже багато талановитих молодих людей. Чому було не зробити конкурс, тендер ескізів. Постійно дивуюся, коли привозять з Аргентини, привозять німців…Що тут нема кого знайти? Такі талановиті люди ходять без роботи, а до нас привозять і привозять.
– Чи думали коли-небудь що станете керівником мистецької структури?
– Я на це сподівалась, але не думала, що це станеться так швидко. Я дізналась, що є така можливість і я нею скористалась. Все-таки ми демократична країна ми маємо на це право. В мене є освіта, в мене є досвід роботи художником.
Була можливість і я нею скористалась. Але я не знала, що це буде настільки складно знаходити спільну мову. Я розумію, що я потрапила в середовище людей, які роками працюють. Про Звіжинського, Панчишина я читала ще в книжках. Я знаю, яку революцію в мистецтві зробили ці люди свого часу. Я їх за це поважаю. І мені здається, що рано чи пізно ми знайдемо спільну мову. Бо так само, як вони були свого часу революціонерами, я сподіваюсь, вони зрозуміють і мене, що я хочу для мистецтва лише на благо працювати. У нас у всіх спільна мета – розвивати мистецтво, розвивати мистецтво міста.
– Як вирішили взяти участь у конкурсі на посаду керівника «Центру сучасного мистецтва»?
– Цього ніхто не знає. І я навіть не знаю. Мені подзвонили, розповіли про таку можливість і я погодилась. Чесно кажучи, якби переді мною не з’явилась ця можливість я б вже збирала документи, щоб виїхати за кордон.
Це новий для мене простір. Нове коло спілкування. Нова можливість. Захотіла спробувати і спробувала.
– В чому ви бачите «нову можливість» ЦСМ, про яку говорите?
– Це в першу чергу розвиток нашого франківського мистецтва. В нас багато талановитих людей, більшість з них виїжджають за кордон. Їх там цінують, а тут вони нікому не були потрібні. Хочеться, щоб такі люди мали можливість розвиватися в себе вдома. Хочеться, щоб тут був центр для розвитку художників.
– Чи знали Ви про попередній конкурс і баталії навколо нього?
– Я дізналася вже в кінці, коли погодилася, коли почала збирати документи. Мене запитали чи я готова до такого. Я запитала: якого такого? І вже тоді пошукала інформацію в інтернеті, побачила, який там конфлікт. Але відступати не було куди. Я зробила вже не один крок, залучилася підтримкою багатьох людей.
– Які Ваші враження від засідання комісії?
– Мене прийшли підтримати восьмеро друзів. Я їм дуже вдячна. Вони там виглядали, як капля в морі, в масі, яка підтримувала Анатолія Звіжинського.
Я чекала гіршого. Те, що відбулося, дійсно не приємно. Але за ці два тижні перегляду новин в інтернеті, де люди робили висновки про мене не знаючи мене, де виривалися речення з контексту і суб’єктивні статті. Це не дуже етичні моменти були.
Я думала, що на комісії мені не дадуть навіть завершити презентацію. Але дали і я вже цьому рада. Я досі сподіваюся, що ми зможемо знайти спільну мову з цими людьми, бо нам надалі спільно працювати. Я не хочу прийти і зруйнувати все те, над цим вони стільки працювали. Але я хочу, щоб розвивали наше мистецтво, наших франківських митців. Дійсно щороку інститут випускає достойних людей, які не є нездарами, це талановиті люди, яких потрібно підтримувати. Не всі з них мають роботу за спеціальністю. І має бути місце, куди б вони могли прийти, де б їм дали місце для роботи, місце, де їх підтримають.
– Що на Вашу думку переконало комісію проголосувати за вашу кандидатуру?
– В мене є своя думка з цього приводу. Мені здається, якщо б Анатолій Звіжинський просто провів презентацію, не починаючи конфліктів і не розкидаючи папірці, а просто став і зробив свою роботу, як цього вимагають норми без шоу і перформансів, я думаю, можливо, результат би був не на мою користь. Мені здається, він сам себе потопив.
– Чи ходили ви в ЦСМ, чи відвідували виставки, коли ним керував Звіжинський?
– Я була там в перші дні після відкриття. Там були виставлені роботи з попередніх виставок «Імпрези». Було цікаво подивитися, відчути ту атмосферу творів мистецтва, які зробили фурор в Радянському Союзі. Але я очікувала чогось нового. За ці три роки я там була кілька разів. А всі інші рази там були закриті двері. Чесно кажучи я думала, що він не працює.
– Чи ходили на перформанс «Похорон ЦСМ»?
– Ні, не ходила.
– Не ходили через власне небажання чи через професійний статус, посаду?
– Можливо і те, і інше. Зараз таке щось коїться в нас в країні. Можливо це не правильно так порівнювати, але Франківськ наносився героїв своїх в трунах за ці два роки. І зараз робити такі перформанси з трунами…Звичайно, там є багато пояснень. Я не хочу кидати звинувачень, але це не етично щодо людей. Що це таке? Бавитися в похорон. Для мене це дивно.
Хоча, можливо, вони добилися свого. Бо кажуть, в чому суть сучасного мистецтва – змусити говорити про нього.
– Давайте поговоримо про ЦСМ вже під вашим керівництвом. Під час конкурсу Ви подавали свої стратегічні бачення розвитку ЦСМ на найближчий рік і на п’ять років. Як Вам писалися програми?
– Мені, як людині, яка не має досвіду роботи на посаді керівника було нелегко. Але я прочитала багато подібних програм відомих галерей. І чим більше я читала, тим більше розуміла, що ціль у всіх одна – донесення сучасного мистецтва.
Мені допомагав мій друг – Роман Анушкевичус. Ми сиділи собі двоє і міркували, як би то було, якби ми керували Центром сучасного мистецтва. (Сміється).
Це все жарти, але потрібно було поставити конкретні цілі. Наскільки я знаю, там є проблеми з фінансуванням, з приміщенням. І як на мене, основна проблема ЦСМ – ніхто не знає, що таке ЦСМ. Замало інформації в інтернеті.
Це такі основні проблеми. Думаю, поки буду їх вирішувати, з’являться і завдання на стратегію для 5-річного плану. Головне зробити перші кроки.
– Як плануєте вирішувати питання з приміщенням? Чи вже спілкувалися з владою міста з цього приводу?
– Треба почати з того, що офіційно я ще не директор. Протягом кількох днів чи тижня мер має підписати розпорядження. Тоді я зможу про щось говорити. Зараз я не маю на це підстав.
– ЦСМ комунальний заклад. Як Вам такий формат поєднання, співіснування місцевої влади і мистецтва?
– Я розумію, що таке держава. І перед нею треба буде відповідати. Знаю, що потрібно буде звітувати куди підуть гроші. Тому мені дивно, чому тепер кажуть, що влада не дає гроші. А як вона має давати гроші, якщо ви постійно проти неї? Тому, якщо люди настільки хочуть самовиражатися, нести сучасне мистецтво, то чому вони не роблять це у приватній сфері? Тоді б не було тиску від держави. Але якщо держава дає приміщення, дає зарплати, платить за комунальні послуги, то я думаю, що треба мати повагу.
– Говорите про звітність і повагу перед державою. Як Ви для себе бачите рамки цих процесів?
– Я думаю, що не буде важко вести документацію, бухгалтерію. Якщо говорити про наповнення, то воно не зміниться. Просто буде більше відповідальності, більше звітності.
Як можна по-іншому наповнити центр сучасного мистецтва як не мистецтвом?
Має бути діалог, взаєморозуміння. Якщо просто хочуть користуватися державними коштами, то треба вміти налагоджувати діалог з містом.
Хочеться, щоб не виникало цього важкого нерозуміння. Ці мурали нові, вони для пересічного франківця, та навіть для мене, несуть тягар нерозуміння. Хочеться, якщо це дійсно сучасне мистецтво, щоб його якось пояснили і донесли, щоб не було відчуття неповноцінності, якщо ти цього не розумієш. Мистецтво має бути надихаючим, наповнюючим.
– Під час комісії і після в мережі дуже активно лунали заяви про те, що ЦСМ під Вашим керівництвом перетвориться на підрозділ Спілки художників чи ще художній музей. Що про це думаєте?
– Я не розумію. Нічого погано в спілці немає, нічого поганого в музеї немає. Це осередки мистецтва у Франківську. Не вважаю, що це проблема. Але я думаю, що ми будемо розвиватися в дещо іншому руслі. По-перше, це не музей. По-друге, в Спілку дуже важко потрапити (Сміється). Мені здається, що це нормально прирівнюватися до таких установ. Мені важко сказати чи зміниться формат роботи ЦСМ під моїм керівництвом, бо я не знаю, що у ЦСМ було.
– То що чекає на ЦМС? Чи плануєте дізнаватися про його колишню діяльність чи розпочнете все з чистого листа за власними міркуваннями та баченням?
– Мені потрібен досвід Анатолія Звіжнського. Це все-таки їхнє досягнення, що в місті відкрився Центр сучасного мистецтва. Але поки ніхто не йде на зустріч. Та, думаю, що рано чи пізно воно знайдеться. Тоді спільно шукатимемо шляхи для розвитку. Цілі поставлені логічні. Вони нікому не шкодять. Я думаю, що й з владою і з митцями ми знайдемо спільну мову. Якось воно буде. Бо чому в нас має не вийти? В нас все має вийти.
Якщо буде співпраця, якщо буде діалог, то все буде. Ми розбудовуємо нашу незалежну країну. Вже немає сенсу боротися з Радянським Союзом. Вже виросло ціле покоління нових людей, абсолютно вільних. Так давайте і мистецтво робити таким ж вільним. Не боротися, а творити. Не мистецтво боротьби, а мистецтво спокою і миру.
Розмовляла: Софія ДЕЙЧАКІВСЬКА
Фото: Андрій ГРИНЬКІВ
ФОТО ТИЖНЯ
