Четверта місія “Face the future” тривала чотири дні, з яких 170 годин в операційній. Хірурги з Канади, США та України пооперували 32 військових й здійснили близько 90 хірургічних втручань.
Вперше із місією пластичні хірурги приїхали в Івано-Франківськ 2022 року, й за цей час здійснили реконструктивні операції обличчя та шиї для близько сотні пацієнтів й оглянули майже 900. В найближчому майбутньому місії відбуватимуться двічі на рік. Медики кажуть, що доти, поки це буде потрібно.
“Галка” поспілкувалася з керівниками місії та розповідає більше про створення “Face the future” та їхній стимул приїздити в Україну.
“Нам пощастило, що у наших країнах немає війни й ми маємо достатньо ресурсу, щоб допомагати вам”
Історія “Face the future” розпочинається ще у 1996. Всесвітньо відомий пластичний хірург Пітер Адамсон із Канади ініціював створення цієї медичної організації, щоб спонсорувати закордонні хірургічні місії для хірургів, які оперували б дітей і дорослих із вродженими та травматичними деформаціями обличчя, а також іншими складними хірургічними захворюваннями.
Він закрив свою клінічну практику в 2019 році, щоб зосередити свої зусилля на “Face the Future”. За час існування організації відбулося 56 місій по всьому світу, 4 з яких в Україні. За словами Пітера, одразу після вторгення його команда почала шукати шляхів, як можна допомагати. Розглядали захід України для розгорнення місій, а в Івано-Франківську одразу погодилися на цю пропозицію.
Спеціалізація місії на наданні допомоги пацієнтам з реконструктивними потребами. У різних країнах, де працювали хірурги, була різна ціль. В Україні – це операції на шиї та обличчі.
“У Руанді ми мали справу із реконструктивними операціями, які були наслідками важких форм раку. У Непалі оперували шию, лікували вроджені патології та опікові рани. В Ефіопії також працювали із вродженими вадами та травмами щелеп. Україна є єдиною країною, де ми проводимо операції, пов’язані із воєнними травмами”, – розповідає президент фундації “Face the future” Пітер Адамсон.
Пластичний хірург відзначає, що операції, які вони роблять в Україні, є чи не найскладнішими у їх досвіді. Часто після вибухових травм пацієнт втрачає не тільки очі, а також м’які тканини й ніс. Буває, що кістки дуже подрібнені і треба відновлювати очницю. Для цього пластичні хірурги використовують персоналізовані титанові імпланти.
“У нашому досвіді ми зустрічали окремо певні кейси, і вони є дуже рідкісними. Тут ми побачили набагато більше й водночас до певних кейсів потрібен комплексний підхід, де потрібні різні хірурги. У нашій команді є спеціалісти із реконструкції обличчя, хірурги, що більш детально працюють над відновленням очей, щелепи. Дуже часто одній людині не може допомогти тільки один хірург, а потрібна ціла команда.
Це дуже важкі травми, які ми рідко зустрічали у нашому досвіді. Вони потребують дуже делікатних втручань. Наприклад, операції на повіках, щоб вони відновилися й працювали для подальшого очного протезування. Якщо є втрата м’яких тканин, то ми заміщаємо їх клаптями з інших частин”, – ділиться хірург.
У четвертій місії є пацієнти з попередніх, які проходять наступні етапи втручань. Пітер Адамсон пояснює це на прикладі операції з відновлення носа, який зробити за один раз неможливо:
“Реконструкція носа подібна до збирання бутерброда, й складається з трьох рівнів. Спочатку відбувається відновлення внутрішнього шару й створення слизової. Ми беремо клапті із носогубних складок й формуємо перший шар носа. Потім нам необхідно відновити форму, каркас. Для цього беремо хрящі із ребра пацієнта, а клапоть, щоб покрити цей каркас, беремо із чола. Важливо робити операцію поетапно, тому що у пацієнта є погане кровопостачання після поранення, а також через куріння. Тому ми проводимо так звані “операції відкладеного клаптя”. Ми відрізаємо клапоть і залишаємо на кілька місяців або на рік. За цей час кровопостачання відновиться й надалі є шанс, що тканина приживеться. Також поетапні операції є необхідними для того, щоб дати тканинам відновитися, бо деякі пацієнти мають різні втручання водночас”.
Окрім місій, поміж роботою у себе дома, хірурги кожного суботнього ранку спілкуються із українськими колегами для планування подальших операцій. Ще однією метою місії, за словами Пітера Адамсона, є навчання українських колег.
“Ми помічаємо великий ріст у місцевих хірургів. Ми стараємося відбирати найважчі випадки, щоб українські колеги могли здобути необхідний досвід. Тому вони можуть тепер робити те, що рік тому не вміли. Також навчаємо анестезіологів та медсестер, як поводитися після поранень із пацієнтами”, – ділиться доктор Пітер Адамсон.
Доктор Пітер Адамсон ділиться, що відчуває важливість присутності в Україні кожного, хто здатен допомогти:
“Нам пощастило, що у наших країнах немає війни, й ми маємо достатньо ресурсу, щоб допомагати вам. Ми всі живемо на одній планеті, тому для мене честь бути тут і допомагати своїми навичками та вміннями. Нас надихають ваші лікарі. Вони такі ж розумні, як і ми, просто ми мали трохи більше можливостей”.
Дати відчути пацієнту важливість
У просторій лікарняній палаті двоє: чоловік та дружина. Вони повернулися з прогулянки, яка була першою після операції. Чоловік – військовий. Виглядає, що спершу соромиться, тому запитую, як він зазвичай представляється при знайомстві:
“Віктор. Мені 30. У мене є сім’я: дві доньки, дружина. Я незрячий”.
30 червня 2022 року Віктор був мобілізований до ЗСУ й служив у 56 окремій мотопіхотній бригаді на посаді командира взводу. Про вторгнення каже, що воно мало статися, рано чи пізно. До мобілізації не мав жодного військового досвіду, окрім військової кафедри в університеті.
“На практиці мало що знадобилося. На навчаннях ти атакуєш умовного ворога, та на практиці сиплеться й на тебе. Це зовсім різні речі. Тільки там можна відчути що таке “бойовуха””, – ділиться Віктор.
Другий бойовий вихід у Віктора був у день народження дружини. Спочатку вона не знала, що чоловік в цей день на “бойовому”, поки він не надіслав відео. При цій згадці дружина Тетяна посміхається. Віктор пояснює, що подарувати на день народження дружині пуск із гранатомета по ворогові куди оригінальніше, ніж подарувати квіти.
За десять місяців служби для Віктора найважчими була втрата побратимів й те, що йому як командиру доводилося повідомляти близьким про загибель рідних. Щодо страху, то він відійшов на другий план.
“Страшно, але в якийсь момент перестаєш боятися, коли отримуєш в радєйку підтвердження, що працюєш, куди треба”, – каже військовослужбовець.
27 квітня 2023 року чоловік отримав поранення, після якого вже не зміг продовжувати службу. Віктор заводив солдатів на лінію зіткнення. Перевівши частину з них й повертаючись по решту, військовослужбовець разом із водієм потрапили під обстріл. Прилетіло у двох метрах від них. Тоді він бачив перед очима лише яскраву заграву й вибирався із машини наосліп.
Згодом стало відомо, що ударна хвиля пошкодила обличчя військовослужбовцю. Він втратив очі та повіки, кістки очниці були сильно поламані, пошкоджені навколоносові та гайморові пазухи.
Після евакуації був у двох польових госпіталях, далі у Дніпрі, Вінниці, Львові та Івано-Франківську. Разом з операцією в рамках місії “Face the future” переніс вже 5 хірургічних втручань. І надалі його чекають ще кілька операцій. На першому етапі відновлювали орбіти, встановлювали імпланти, щоб надалі можна було вставити протез. У наступній місії мають наростити повіки.
Дружина Віктора, Тетяна, розповідає, що етап погодження участі в місії стався швидко й вони не очікували швидкої відповіді. Також ділиться, що відчула відкритість хірургів:
“Чоловіка взяли на огляд, й мене запитали, чи не хочу я бути разом з ним. Я пояснила, що нічого не розумію, та вони мені показали на перекладачів, що стояли поряд. Мене це дуже здивувало: “Як? Ви хочете чути мене?”. Ми робили операцію в іншому місці, і там я бігала за лікарями, запитувала, як чоловік. А тут до мене підходив американський анестезіолог після операції. Він був без перекладача і все, що він мені зміг пояснити – показав на годинник і похитав головою. Так він пояснював, що не сам не розумів, що операція так затягнеться. Потім прийшла лікарка, напевно побачила, що я переживаю, і переклала мені на телефоні, що все гаразд. Вони не просто зробили операцію, перевдяглися і втомлені пішли відпочивати, а старалися налагодити контакт”.
“…ми є частиною великого рішення”
Директор місії Ентоні Брізет зі Штатів. В Україні як лікар він був двічі, зараз він втретє у ролі директора. В загальному це його 30 гуманітарна місія.
У рамках місій фонду Face the Future відбуваються дослідження гуманітарних проблем, тому Ентоні бував у різних країнах, де траплялися конфлікти та геноциди. Розповідає, що включеність у такі місії для нього – це можливість допомогти та турбуватися іншим.
“Я багато подорожував із місіями. Був у Руанді після геноциду, країнах, де бачив травми, спричинені війною. Ми зустрічаємося із важкими травмами в Америці, але ступінь важкості в Україні перевищує попередні досвіди”, – ділиться Ентоні.
Американський хірург каже, що кожне травмування українських військових є унікальним. Найбільшим викликом для себе хірург відзначає відновлення у пацієнтів форм та функціоналу водночас.
“Ми маємо кейси, коли військові втратили ніс, два ока з сильним пошкодженням кісток очниці. Інший аспект, який є важким, і ми не можемо виправити – постравматичний синдром. Як результат війни, багато чоловіків і жінок мають його. Завжди важко спостерігати, коли люди борються з усіх сил, відчувають сильний біль й пригнічення. Я протистою почуттям, що відчуваю у роботі, бо відчуваю, що ми є частиною великого рішення. Моє перше враження про українців та українських пацієнтів – що вони неймовірно сильні. Пацієнти пережили військові травми, але залишаються дуже відданими”, – каже Ентоні.
Хірург планує повертатися із наступною місією в Україну, яка відбудеться восени 2024 року. “Повертатимусь стільки, стільки буду потрібним”, – таку ціль ставить собі Ентоні Брізет. Вона, як він каже, збігається у всіх інших його колег…
Читайте також: Смерть обходила вісім разів: історія військового,що проходить реабілітацію у Франківську
ФОТО ТИЖНЯ
