Історія 31-річного Михайла Медвідя, добровольця із Прикарпаття, який пройшов тяжкі бої на передовій та пережив серйозні поранення. Зараз захисник, після лікування, працює на Бурштинській ТЕС та пише вірші про війну.
Про це пише “Галка” з посиланням на Галицьку територіальну громаду.
31-річний Михайло Медвідь, уродженець Галичини. Навчався у школі, потім у ВПУ № 13, де здобув професію рихтувальника кузова автомобіля. Після навчання працював на Бурштинській ТЕС, потім їздив за кордон до Іспанії, Естонії та Польщі. Після чого знову повернувся на Бурштинську ТЕС, де б міг мати бронь, проте – відмовився і добровільно звернувся до військкомату.
“Було це 17 травня 2022 року. Але тоді, на початках, було дуже багато людей, які виявили бажання захищати Україну у лавах ЗСУ. Тож мені тричі відмовляли, адже до того я не мав ні освіти військової, ні досвіду строкової служби. Тож вступив до лав ЗСУ аж 5 червня 2022 року” – згадує Михайло.
На полігоні у Львівській області захисник вчився на зв’язківця. Потім був вишкіл у Полтаві, а вже 8 серпня Михайло Степанович у складі десятої окремої гірсько-штурмової бригади займався налагодженням зв’язку під Покровськом.
“Окрім зв’язку ми ще стояли на блок-постах, ходили на завдання у нині вже захоплений Бахмут. Брали, так би мовити, «вогонь на себе». Тоді ще з нами був Микола Генсіровський із Колодієва. Шостого вересня, на свій День народження, Микола якраз вийшов на нульову позицію. 22 числа я зранку з ним списувався, а 23 вересня дізнався, що Миколи вже з нами немає – героїчно загинув у бою. У той час я вже теж був «на нулі» біля Соледару”, – розповідає захисник.
За словами захисника, їхні військові частини розміщувалися у той час біля населених пунктів Роздолівка та Яковлівка. Зі зброєю проблем не було та й на командирів тодішніх ніхто не нарікає. Молодих спочатку вчили, не пускали одразу в бій.
“Щодо місцевого населення, то у Яковлівці вже ніхто не жив, а в Роздолівці ще лишалося приблизно 40 осіб. Навіть місцевий магазин працював 4 години на добу. Згадую звідти такого Івана. У нього була велика господарка – кози, багато качок та курей. Коли прилетів у стайню снаряд – то все побило. А як ми пропонували йому їхати звідти до доньки у Коломийську громаду, то він відмовився, бо у нього в селі поховані батьки. Що далі з тим чоловіком – не відомо, але історія запам’яталася”, – каже Михайло.
Найдовше солдат «на нулі» був з 25 грудня 2022 року по 20 січня 2023 року – до дня серйозного поранення. Без зв’язку з рідними. Втрачаючи щодня друзів та побратимів.
“Тоді були дуже тяжкі бої. Всю ніч на перше січня нас орки вітали із Новим роком мінометними обстрілами. Зранку ми в них відбили посадку. Закріпились. Великий бій був і 2 січня – саме тоді недалеко від мене героїчно загинув побратим з Бурштинської громади Олег Рогатинський. Взагалі з того бою нас вийшло шестеро. Мене Бог рятував. Ще один бій був 7 січня. Його теж важко забути, як і побратимів, яких не встиг врятувати, витягнути. Це найважче, що доводиться переживати на війні”, – розповідає Михайло.
Перший раз Михайла поранило 19 січня. Зранку прилетіла граната – осколок потрапив у руку, запік рану і викотився по рукаві. Під обід того ж дня боєць «схопив» декілька осколків від снаряда зі 120 міліметрового міномета. Але, як запевняє, у запалі бою болю майже не відчував. Наступного дня все було серйозніше – після мінометного обстрілу солдат отримав множинні поранення і знепритомнів.
“Коли оговтався, то думав, що втратив ногу. Але, на щастя, нога була на місці. Тільки велика рана над коліном не давала можливості рухатися. Проте врятувало, що рана одразу запеклась і кров практично не йшла. Якось вдалося відповзти. Тоді недалеко ще був Роман Цюлюпа з Бурштина, якого вже теж з нами немає”, – пригадує захисник.
Після поранення Михайло лікувався у Краматорську, у госпіталі в Барвінковому, у Кременчуці. Після лікування в госпіталях у червні 2023 року його демобілізували за станом здоров’я. Сьогодні він знову працює на Бурштинській ТЕС.
“Близько дев’ять дрібних осколків у мене в тілі ще лишилось. Особливо турбує той, що у п’яті. Проте турбує також інше – наше суспільство ще не готове до демобілізованих з армії, людям важко призвичаїтись до людей у формі, до військових, які вже не воюють, які втратили здоров’я на війні”, – каже Михайло.
По поверненню до цивільного життя Михайло почав писати вірші про досвід пережитий ним на війні.
Ось один з віршів Михайла:
Напевно хтось мене колись спитає
Чому так мало фото із нуля?
А я скажу: там настрою немає
Там все горить, там спалена земляНапевно хтось мене колись спитає
Чи було вам там страшно, так чи ні?
А я скажу: там сил не вистачає
Звичайно страшно, як працюють по тобі.Напевно хтось мене колись спитає
Чи втратили Ви друга на війні?
А я скажу: багато друзів вже немає
Але я часто бачу їх у сні.Напевно хтось мене колись спитає
Чи бачили багато Ви смертей?
А я скажу, там смерть у очі заглядає
Сміливих забираючи людей.Напевно хтось мене колись спитає
Чи вірили Ви в Бога на війні?
А я скажу: там Бог про всіх нас добре знає
І хлопці там молилися усі.
ФОТО ТИЖНЯ
