Його називають мозговим центром у середовищі бенефіціарів перемоги Руслана Марцінківа в 2015 році. Прийшовши у «свободівську» команду у 2010-му, коли ВО Свобода» вперше сформувала більшість у міській раді Івано-Франківська, він став ідеологом комунальної реформи в місті. Хтось його однозначно хвалить, хтось – категорично критикує.
Читайте також: Після запиту “Галки” платежі за міст прискорилися, – Марцінків (ВІДЕО)
В інтерв’ю для «Західного кур’єра» Вадим Войтик розповів, чому після перемоги Руслана Марцінківа заявляв, що не працюватиме у його виконкомі; що стало головним сюрпризом двох років каденції міського голови; поділився міркуваннями щодо ризиків, які тягне за собою придбання містом Локомотиворемонтного заводу; розповів про «своє ідеальне місто».
– 1 грудня 2015 року Руслан Марцінків вступив на посаду міського голови. Якщо повернутися на самісінький старт, яким бачили розвиток міста при очільнику Руслану Марцінківу? І яким він є (розвиток)?
– Конфігурація виборів, яка склалася, вибору по суті не залишила. Це було змагання не ідей чи проектів, хоча власне наша команда якраз оприлюднила і масово доносила свій план розвитку міста. Це було змагання чужих проти своїх.
У ситуації, коли нетутешні скоробагатьки та двічі втомлений каденціями попередник опонували простому місцевому хлопцю, Марцінків повинен був здобути перемогу.
А далі, я припускаю, багато хто майже з острахом очікував бурхливої політичної діяльності на новій посаді. Мегафони, кувалди, мітинги… Натомість мер Марцінків несподівано показав себе ще й непоганим господарником. Оце і стало головним сюрпризом цих двох років. Навіть затяті опоненти та несимпатики визнають, що «за Марцінківа» місто немов на капремонті.
– Що тоді, два роки тому, зумовило вашу заяву, що ви не працюватимете у виконкомі Руслана Марцінківа?
– Посварились (сміється). Це ж зрозуміло. Так буває, особливо після непростої та напруженої роботи. По факту ж працюю, причому, нагадую, на громадських засадах.
– Як вважаєте, ваша команда пройшла випробування владою?
– Напевне, це мають оцінювати в першу чергу ті, хто голосував за мера і його команду. Особисто мені здається, що скоріше так, ніж ні.
– А загалом якою сьогодні є команда «Свободи» в Івано-Франківську. Адже відомо, що перед виборами працювало два виборчі штаби – штаб «Свободи» як партії (в якому ви особисто не вірили в перемогу «свободівського» кандидата) і власне штаб Руслана Марцінківа як кандидата на посаду міського голови…
– Ви дуже глибоко обізнані з історією виборів, я от не можу підтвердити інформацію про кілька штабів. Кожен робив свою роботу, от що головне, незалежно від віри. Зараз не виборчий період. Якась політична робота ведеться, але я до неї не дотичний.
– Міського голову багато критикували за те, що запросив до управління містом ряд «варягів». Як гадаєте, що спонукало його до такого кроку, і, як показує час, тактика була правильною чи помилковою?
– На національному рівні взагалі запросили іноземців в уряд. І закінчилося це самі знаєте як: один он ніяк не може закінчити гастролі. А в нас ніби й не зле.
Коли говорять про «варягів», варто згадати і про спадковість управлінців. Адже чимало далеко не останніх членів команди попереднього мера працюють і за Марцінківа. Це, погодьтесь, ознака зваженого кадрового підходу.
І ще про «варягів». Як на мене, «розбавити» свою команду немісцевими управлінцями – сильний хід. Він точно не нашкодив, а скоріше допоміг. Свіжим поглядом, незаангажованими рішеннями. Інше питання, що «варягам», як правило, байдуже майбутнє місця, де вони працюють. Це дозволяє їм бути вільними в ухваленні радикальних та непопулярних рішень. Чи саме таке завдання перед ними ставилось міським головою – сумніваюся.
– Є інформація, що впродовж останніх півроку ви і перший заступник міського голови Микола Вітенко, які асоціювалися з іншим «свободівським» крилом, налагодили стосунки з Русланом Романовичем і тепер працюєте в його команді. Чому зробили такий вибір? Це визнання того, що, не повіривши в управлінця Марцінківа, ви помилилися? Чи це свідчення того, що Руслан Марцінків визнав ваші ідеї і зауваження?
– Дивіться, є обраний міський голова. Є призначені за його поданням члени виконкому. Це вже факт. Тому треба або працювати, або йти. Працювати у виконкомі Марцінківа в опозиції до Марцінківа – м’яко кажучи, дивно.
– Які основні пріоритети на наступні роки каденції Руслана Марцінківа?
– Давайте я скажу більше про мрію. Бо все ж за пріоритети каденції Марцінківа мав би говорити сам Марцінків. А особисто мої мрії такі. Я дуже хочу, аби мер Марцінків не зупиняв капремонт мого міста. Комфорт міського середовища – це затишні вулиці і двори, нові громадські простори, парки і сквери. Зверніть увагу: якщо ще рік-два тому ми тішились від банальної заміни верхнього шару асфальту, аби дати проїзд, то зараз вже дійшли до комплексних реконструкцій, причому за індивідуальними проектами. Та ж Тринітарська в приклад.
Далі. Громадський транспорт – це однозначний пріоритет. Ми повинні робити все, аби пересування міським екологічним транспортом та велосипедом стало нормою в нашому місті. А це – комплекс заходів, у тому числі дискомфортних для автомобілістів.
Третє, бізнес-клімат. Історія про інвестиційно привабливий Хриплинський промвузол давно є бабусиною казкою. Потрібні нестандартні заходи, які реально притягнуть у місто великі виробничі потужності.
Четверте. Електронний міський уряд і переосмислення системи роботи мерії та її служб. Мені видається, що якраз до цього руки в мера ще не дійшли.
Можливо, потрібен час. Але тут приховано величезний потенціал. І в спрощенні процедур, і в антикорупційній складовій, і в компетентності та відповідальності.
Ну і п’яте – велика мрія. Наразі не можу сказати, яка саме. Але місто давно потребує серйозного проекту, який би став якорем, магнітом і для туристів, і для іванофранківців.
– На вашу думку, як розвиватиметься ситуація довкола Локомотиворемонтного заводу? Чи не було придбання підприємства помилкою (чи, може, кимось влаштованою пасткою для міської влади), адже тепер замість того, щоб займатися безпосередніми функціями міського самоврядування, міська влада змушена буде нести відповідальність за завод, не маючи відповідних важелів для управління, адже підприємство, незважаючи на сплачені з міського бюджету кошти, остаточно так і не передано в комунальну власність?
– Гадаю, зацікавлені особи з Києва будуть намагатися якомога довше тримати ситуацію у «підвішеному» стані. Мені важко зрозуміти, за що власне йде змагання. Певне, за зручну комусь схему. Яку раптово поламали дещо авантюрні, але стратегічно цікаві рішення міської ради.
Кейс із ЛРЗ може стати або історією успіху, показовою для всієї України, або історією поразки, не менш показовою. Адже прикладів, коли б територіальна громада викупила на відкритому конкурсі підприємство-банкрут, а потім довела його до пуття, в Україні невідомо. І я переконаний, що кожен іванофранківець, який де-факто вклав свою гривню податків у це стратегічне підприємство, має бути зацікавлений, аби його внесок не був марним.
Щодо оцінки доцільності придбання… Особисто я вважаю цей крок доволі ризикованим. Тим паче, з пізніше відкритим бекграундом. Але тепер я розумію і наступне. Що жоден інший потенційний покупець (а, нагадаю, без міста приватизаційний конкурс міг би взагалі не відбутись), підприємство б не підняв. І не треба ілюзій: наочні приклади десятків колись потужних виробництв Івано-Франківська, які в кращому випадку пішли під житлову забудову. А територія ЛРЗ навіть під це не придатна.
– А що це за кримінальні справи, про які говорить міський голова?
– Наскільки мені відомо, мова йде про підстави перерахунку коштів без отримання згоди антимонопольного комітету, якої для цієї операції і не потрібно. Адже конкурс місто виграло і за договором повинно оплатити.
– Чому ви погодилися стати заступником директора «Локомотиворемонтного»?
– Було таке прохання-пропозиція від мера.
За ці два роки пропозицій було декілька, якби я відмовився і від цієї, то це вже було б якось непорядно.
– Ви працюєте в команді «Свободи» з 2010 року, відколи «Свобода» вперше прийшла до влади, сформувавши в Івано-Франківській міській раді більшість. Відтоді ви так і не стали членом партії. Що для вас є запобіжником для вступу?
– Ні, не став. Я ніколи не був у жодній партії і навряд чи буду. Відкрию не надто великий секрет: у нас є і депутати, і члени виконкому, які теж безпартійні. Тож геть білою вороною себе не відчуваю.
– Як людина, що здебільшого веде господарсько-економічний напрямок, як часто спілкуєтеся з партійними функціонерами «Свободи»?
– Ніколи не спілкувався.
– Яке ваше особисте враження від підходу до справ у керівника економічної ради партії Ігоря Кривецького?
– Ніколи не бачив і знаю про його існування лише з преси. У своїх питаннях ви переоцінюєте мою залученість у кухню «Свободи» (сміється). В тому ж дусі невідомий мені автор згадував вашого покірного слугу в статті на Укрправді. Мовляв, я мало не співвласник асоційованої з партією дорожньої фірми, бо її керівник – мій однокласник.
– Не секрет, що пан Кривецький паралельно «Свободі» розвиває і ряд інших політичних проектів. Зокрема, подейкують, мав відношення до створення партії «Громадський рух «Народний контроль» (теж львів’янина Дмитра Добродомова). Пригадується, «Народний контроль» комунальну реформу від Вадима Войтика критикував, чи не найбільше…
– Мушу визнати, «Наркоконтроль» (як я прозвав цю групу кінодокументалістів) попив моєї крові. Я дуже близько сприймав їх шоу-діяльність, навіть не можу описувати, наскільки близько.
Само собою, що реальних фактів у тих шоу було не більше, ніж в індійському кіно. От минули вибори і де вони?
А реформа реалізована, днями парламент ухвалив наступний її логічний крок, до якого де-факто місто вже готове саме завдяки «реформі Войтика».
Ми, певне геть не маємо пам’яті, якщо забули, як виглядали жеки та їх господарство ще шість років тому. Це ж і досі реальність більшості міст України. Електронні сервіси? Тисячі капремонтів? Утеплення? Кошториси онлайн? Ага…
Наразі діють біля двох десятків приватних управителів, кількасот ОСББ, тисяча будинків у самоуправлінні. А головне – 200 тисяч вільних від жеківського рабства мешканців.
А я, чесне слово, уяви не маю, до чого тут Кривецький.
– На вашу думку, нинішній розвиток громадянського суспільства в Україні – це закономірні світові тенденції чи фарс, якщо врахувати, що до різноманітних громадських організацій мають стосунок ті чи інші ляльководи?
– Громадська організація – зручна форма точкових маніпуляцій. Був он підзабутий нині комунальний пупс – Вінтоняк. Створив начебто ГО і не задурно «лазив» по всіх ЗМІ. Може, скоро знову спливе як активіст. Шкода, що його «подвиги» на відповідних посадах так і не зацікавили нашу феміду.
Зараз не треба вигравати вибори. Треба назватись громадським активістом і можна на горло брати виконком, землю під забудову відсапувати чи «наливайки» по місту розкладати.
Але якщо дивитися глобально, то це все є на благо. Не треба бути сбушником, аби взнати величезний шмат правди про чиновника чи бізнесмена. Достатньо бути активною людиною. А це вже є стриманням від корупції та нехай навіть елементом противаг.
– Ви себе, очевидно, теж бачите в громадському русі? Принаймні залишаєте собі таке вікно…
– Вікно залишаю, але участі не беру. Я людина реальних справ, певних бачень. Зрештою, сорі за пафос, патріот свого міста. І коли наразі в мене є можливість бодай якось долучатися до суспільно корисних справ, я долучаюся. Мені не потрібна табличка «це зробив Войтик» на всьому, що я ініціював чи придумав. Значно важливіше, що воно вже є чи ще буде. І вже працює для людей. А хтось інший та вищий і так порахує.
– Ви – відомий мандрівник. Яке місто з ваших мандрів бачите як прототип майбутнього Івано-Франківська?
– На тему подорожей я готовий говорити годинами. А лише одне, і так виглядає, останнє питання (сміється). На мій суб’єктивний погляд, ідеальне місто – Гонконг. І з цим згідні чи не всі, кого я туди привозив. Але це навряд чи адекватний нашим масштабам приклад.
Тому справжнім прикладом мають стати класичні європейські міста. Зі зручним громадським транспортом, затишні, зелені, комфортні: австрійський Ґрац, угорський Еґер. Такі, знаєте, мімімі…
Мер Лондона Лівінгстон запровадив платний в’їзд у центр міста, чим наразився на неймовірну критику. Мер Боготи Мокус заборонив нічний продаж алкоголю (а це була там мало не національна традиція). Мер Нью-Йорка Блумберг збудував 250 км велодоріжок, зробив пішохідними десятки вулиць та пересів з власного кабінету в єдиний з працівниками офіс open space. Місцевий бізнес погрожував закриттям, бо до їх магазинів не під’їхати на авто, поліція переконано доводила, що пішохідні зони сприяють злочинності. А Блумберг робив свою роботу, «як інвестиції в майбутнє, але без гарантованого прибутку». Відслужив аж три терміни, між іншим.
Дуже хочу сподіватися, що Руслан Марцінків і його команда увійдуть в історію міста дійсно важливими досягненнями, інвестуючи в майбутнє вже і без огляду на політичні та меркантильні реалії.
Розпитував Руслан УГРИНЧУК
ФОТО ТИЖНЯ
