“Хочу, щоб моя сім’я ніколи не побачила того, що бачив я”: історія водія квадроцикла 10 ОГШБр, який рятує життя на “нулі” (ФОТО)
Михайло, солдат, боєць мотопіхотного батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» не звик до довгих промов. Його стихія – гуркіт квадроцикла та короткі команди під обстрілом. Півтора року служби, чотири поранення, орден «За мужність» ІІІ ступеня, медаль «За поранення» і контузії вміщаються у кілька скупих фраз. Але за цією лаконічністю стоїть історія виживання там, де плавиться метал.
Пише “Галка” з посиланням на Мотопіхотний батальйон 10 ОГШБр “Едельвейс”.
«Тиша, від якої дзвенить у вухах»
— Коли ви вперше потрапили на позиції, що вразило найбільше? Це був страх чи щось інше?
— Це був звук. На навчальному полігоні під час БЗВП ти чуєш постріли в конкретний час, але тут – це постійний фоновий гул. А потім на позиціях настає тиша. І от вона – найстрашніша. Коли над тобою не вищить дрон і не бахкає стволка, ти мимоволі напружуєшся. Чому вони мовчать? Накопичують сили? Готують штурм? Ти сидиш в окопі, вдихаєш цей сирий запах землі, і серце калатає швидше, ніж під час обстрілу.
— Ви були на позиціях по кілька тижнів поспіль. Як змінюється сприйняття часу в такому режимі?
— Час там не йде, він тягнеться, як гума. Кожен день схожий на попередній: чистка автомата, чергування, небо, посічене посадками. Потім – приліт, земля на зубах, і знову очікування. За півтора року я мав чотири поранення. Дві контузії «офіційні», «неофіційні» не рахував… І ти «там» не рахуєш дні. Ти рахуєш моменти «пронесло».
Про орден «За мужність» та перший бій
— Ви нагороджені орденом «За мужність» III ступеня. Знаєте, за який саме епізод отримали відзнаку?
— Чесно? Без поняття. Напевно, за те, що в боях очі не здали. Був випадок, коли мене поранило вперше. Я став «трьохсотим», але замість того, щоб іти на евакуацію, лишився з хлопцями. Всю ніч ми відбивали штурм, і лише потім мене відправили у госпіталь.
— Що допомагає триматися в такі моменти, коли тіло вже відмовляє, а дух — ні?
— Думка про те, щоб ці шакали не пройшли далі. Щоб наші рідні, наші сім’ї вдома могли спокійно спати. Оця думка і дає силу.
Магістралі смерті: на квадроциклі крізь «сіру зону»
— Ви виконували завдання як водій квадроцикла. Розкажіть про цей досвід.
— Я був одним із перших водіїв на нашому напрямку, хто почав їздити на квадроциклі. Це швидкість і маневреність. Возив усе: провізію, БК, забирав поранених… Їздив на самий «нуль». Бували моменти, коли працював і як поводир – проводив людей через «сіру зону».
— Коли найнебезпечніше їхати на квадрику?
— Дрони бачать усе. Найбільша небезпека – це саме «захід-вихід» на позиції. Там ти як на долоні: працюють «Мавіки», ствольна артилерія, РПГ. На самій позиції легше, бо ти там кожен кущ знаєш, усе підготував під себе. А дорога – це завжди невідомість.
— Як ви мотивуєте новачків, які вперше йдуть із вами на «нуль»? Що кажете їм по дорозі?
— Цензурного там мало (посміхається). Бувало так, що людина впадала в ступор, немає часу з нею на психологічні бесіди. Треба швидко «роздупляти». Буває, що й криком, буває, що й міцним словом. Побратимський крик: «Йди за мною, не бійся!» реально допомагає. А якщо хтось зовсім «завис», то й «лящ» може моментально привести до тями. Це рятує життя, бо на відкритій ділянці зволікання – це смерть.
Про побут і зброю
— Чи є місце гумору в окопах?
— Звісно. Без анекдотів там не вижити. Розважаємо одне одного як можемо. Коли сидиш на позиції тижнями, теми для розмов закінчуються, починаємо повторюватися. Але головне – відчуття того, що поруч свій. Побратимство – це передусім довіра.
— Вам доводилося опановувати різні види зброї вже безпосередньо в бою?
— Так, доводилося. Кулемет, гранатомет… Яка б у тебе не була посада, на позиції стріляють усі. Багато чому вчишся від безвиході: є зброя, є наказ, треба працювати. Дивишся, як це роблять інші, розбираєшся на ходу. Але головне правило незмінне – автомат треба чистити дуже часто. Це твій єдиний гарант життя.
— Що б ви сказали тим, хто зараз вагається або залишив службу?
— Про СЗЧ я не буду судити. Ситуації бувають різні, психологічний стан у всіх різний. Я тут, бо знаю, за кого стою. Моя сім’я там, на Франківщині, і я хочу, щоб вони ніколи не побачили того, що бачив я тут.
Читайте також:
ФОТО ТИЖНЯ
