“Хто не був у холодному окопі, той не зрозуміє, що означає маленька свічка, яка рятує”: історія прикарпатського волонтера Василя Слободяна (ФОТО)
65-річний Василь Слободян почав свій шлях волонтера, коли у 2014 році війна змусила включитися в допомогу армії. Спочатку він працював з батальйоном АЗОВ, організовуючи великі поставки — фури по 20 тонн за кілька годин. Згодом його діяльність поширилася на допомогу всім підрозділам, які цього потребували. Щодня він і його колеги збирають та відправляють вантажі, навіть попри те, що зараз підтримка з Європи значно зменшилася. Волонтерство стало для Василя невід’ємною частиною життя — він допомагає кожного дня.
У цьому матеріалі «Галка» розповість історію Василя Слободяна, волонтера з Прикарпаття, який уже понад десять років допомагає українським військовим.
– Як виглядає ваш день волонтера?
– Не можна чітко визначити «день» чи «ніч» у волонтерській роботі. Якщо, наприклад, треба завезти якусь машину, можна вирушати навіть о другій годині ночі. Тут немає суворого графіка. Зараз ми працюємо, як правило, з третьої години дня. Раніше ж відчуття було таке, ніби працювали майже цілодобово. Зараз допомоги надходить менше, навіть із Європи, тому й роботи стало трохи менше.
– Як змінилося ваше життя після того, як ви почали волонтерити?
– Мені простіше ніж іншим людям. Я пенсіонер. Окрім того, родина дуже допомагає: син збирає великі суми у Києві, невістка організовує збори, сестра в Португалії керує Спілкою українців та влаштовує концерти для збору коштів. Племінники воюють.
Іноді бувають моменти, коли хочеться сісти, відпочити, відключити телефон… Але ми не можемо залишити людей напризволяще. Ми залишаємося й працюємо, шукаємо допомогу, організовуємо все необхідне.
Одного разу знімали сюжет про те, як ми передавали вантаж на фронт. Журналістка запитала, за який час ми це зібрали. Я відповів — за три години. Вона здивувалася, не повірила мені: «Три години?» А я кажу: «Так, за три години». Це було в моєму селі, у Чорнолізцях, 14 жовтня, на Покрову. Треба було забити фуру, вчасно відправити вантаж.
Потім ми організовували допомогу на свята: на Різдво варили кутю, відправляли мед на підрозділи, на Великдень люди пекли паски, готували хліб і ковбасу. Усі працювали безперестанку.
– Проводячи межу між волонтерством до початку повномасштабного вторгнення та теперішнім часом, наскільки воно залишилося ефективним?
– Важко порівнювати. Тоді потреб було значно менше. Наприклад, я тоді купив одну машину для «АЗОВу» — просто бус. Більшість допомоги збирали для цивільних структур, лікарень, в менших обсягах. Армії не було такої великої, тому великі грошові збори були не потрібні.
Зараз усе складніше. Той самий пікап може знадобитися вже через день-два, або навіть швидше. Потрібно знову збирати гроші, їхати в Європу, шукати машину чи тепловізор. Тепер майже все купується за гроші, і люди вже «звикли», не так активно долучаються, як на початку.
Якщо умовно хтось давав тисячу гривень у 2022-му, зараз у нього може бути більше грошей, але він не дасть. Тут, у Франківську, війна відчувається лише під час тривог, коли ракета чи шахеди летять. Людям це складно відчути, а бійцям допомога потрібна постійно.
Паралелі між АТО і повномасштабним вторгненням провести можна, але вони не співставні. Тепер волонтерів більше, але багато хто вже перестав працювати, закриваються склади й організації. Це зрозуміло: люди втомлюються, особливо коли нема можливості знайти потрібні речі. Раніше я приїжджав у Польщу, склади були забиті, бери скільки хочеш. Зараз майже нічого немає — допомога з Європи значно скоротилася.
– За всю вашу волонтерську діяльність, можливо, була якась історія або момент, який запам’ятався дуже сильно і вплинув на вас?
– Можу згадати смішний випадок. У 2022 році їхав з Польщі віз допомогу медичний тренажер — шматок манекена для навчання. Його шкода було класти в кузов, бо досить дорогий, тож я поставив біля себе в кабіні і паском пристебнув. Одягнув у кепку й футболку, аби не виглядав дивно.
Під’їжджаємо до кордону, для гуманітарних вантажів польські прикордонники робили окрему чергу. Літо, спека, йде якась жінка, несе воду. Я прошу: «Дайте води, не можу лишити машину, треба під’їжджати». Вона дивиться і каже: «Он колега сидить, хай він піде». А я: «Та він не може… без рук і без ніг». Жінка стоїть, а я пояснюю, що це манекен.
Історія не закінчилась на цьому. Уже темніло, переїхав на наш бік. Прикордонник дає папірець із підтвердженням, а потім питає: «А другий де?» — «Який другий?» — кажу. Виявилось, у темряві польський прикордонник написав, що в кабіні дві людини, а насправді ж була тільки одна — я.
Мав повернутися назад у Польщу пояснювати ситуацію. Всі тоді добряче посміялися над тим непорозумінням.
– Ви говорили, що підтримка від людей послабилася. Чи надходить підтримка від влади? Можливо, від бізнесу?
– Я не можу сказати однозначно. Питання «чи є підтримка від влади» — це завжди про те, чи звертаєшся по допомогу. Ми зазвичай не звертаємося. Тому не можу казати, що нам не допомагають, бо, ймовірно, якби ми попросили — нам би не відмовили.
Зараз у нас є певні труднощі. Навіть машину заправити, щоб щось перевезти, — уже проблема, бо ми не робимо зборів і не збираємо гроші. Але були випадки, коли ми просили, і міська рада допомагала. Наприклад, коли я переганяв машину в Суми, ми звернулися — нам дали паливо.
Загалом ми працюємо за схемою 80/20: 80% фінансової підтримки дає міська рада, 20% — ми самі. Завдяки цьому можемо передавати більше військовим. Наприклад, нещодавно передали РЕБи, закуплені на 600 тисяч.
Щодо бізнесу — ми до них теж особливо не звертаємось. Але є такі, що допомагають час від часу. Наприклад, Рогатинський завод періодично дає нам мінеральну воду, яку ми передаємо бійцям. Раніше, у 2022 році, бізнес сам привозив допомогу.
Зараз більшість бізнесів допомагає напряму військовим — це теж добре. Ми навіть іноді радимо так робити. Бо наше головне завдання — передати хлопцям те, що можна взяти з собою на позицію: супи швидкого приготування, шоколад, батончики, дрібні речі, які можна засунути в кишеню. А коли ситуація складна, їх можуть навіть скидати дронами на позиції.
– Ви вже більше десяти років волонтерите. З якими труднощами найчастіше стикаєтесь?
– Труднощі треба розуміти в контексті. Зараз, наприклад, найскладніше — знайти потрібні речі для бійців. Бувають і моральні труднощі. Але ми не сумуємо довго: обговорюємо ситуацію і вирішуємо, що працюємо далі.
Дуже важливо розуміти, що для тих, хто має близьких на фронті — морально набагато важче. І саме ті люди, які це розуміють, допомагають.
Є й інші, хто не хоче долучатися. Раніше я думав, що таких людей менше, зараз відчуваю, що їх дуже багато. Дехто навіть може більше шкодити, ніж допомагати. Але ми з цим якось справляємося і продовжуємо працювати.
– А в роботі трапляються такі моменти, які важко пересилити?
– Ну, важко, коли береш, наприклад, мішок вагою 50 кілограмів і розумієш, що раніше піднімав його без проблем, а зараз вже не можеш. Це важко. Але ми приходимо, трохи жаліємося один одному і йдемо далі працювати.
– Можете дати пораду людям, які хотіли б займатися волонтерством, але бояться, що не вийде або вони недостатньо готові?
– Насправді у волонтерстві приблизно половина того, що плануєш, може не вийти. Коли сидиш і плануєш — здається, що все під контролем, а на практиці — щось не виходить. І що з того? Береш і робиш далі. Шукаєш спосіб вирішити проблему.
Багато людей, які могли б бути волонтерами, пішли воювати. Але ті, хто лишився, працюють. Я можу навести приклад: колись приходили 50–100 людей плести маскувальні сітки. Зараз, коли я приходжу забирати готову сітку, інколи помічаю, що плете лише одна людина, уперто, навіть якщо нікого поруч немає. Це волонтерство.
Раніше плели у всіх ліцеях та навчальних закладах, зараз таких локацій менше. Але є місця, де люди плетуть і досі, бо розуміють, для кого вони це роблять. Наприклад, в обласній лікарні плетуть маскувальні сітки. Вони роблять це щодня, бо бачать на коридорах поранених бійців, які знаходяться на реабілітації. Вони знають для кого вони це роблять — з ОКЛ понад 50 лікарів, призваних у ЗСУ.
Для волонтерства не потрібні великі знання чи спеціальна підготовка. Інколи людям простіше піти в кафе, ніж прийти і приділити годинку справі. Але ті, хто приходять, справді допомагають. Волонтерство — це почуття душі, внутрішня мотивація.
На жаль, є волонтери політичні або ті, які працюють за гроші. Вони мають інший мотив. Справжні волонтери, які нічого не отримують взамін, стикаються з великими труднощами. Зима, холод, відсутність опалення, електрики — але ми не пропускаємо жодного дня.
Ще одна велика проблема — пальне. Щоб відвезти допомогу, потрібно знайти машину, зібрати гроші на бензин.
Також складно, коли люди очікують від волонтера неможливого. Наприклад, бачать фотографії, що ми передаємо РЕБи, і одразу дзвонять: «Організуйте нам також». А де я візьму ще? Волонтер має свої реальні і скромні можливості, і потрібно це розуміти.
Головне у волонтерстві — не зупинятися, робити те, що можеш, і не чекати на подяку чи винагороду. Кожна дія має значення.
– Як можна долучитися до вашої діяльності та почати волонтерити?
– Я б радив почати навіть із маленької допомоги. Можна, наприклад, приходити в ліцеї, де плетуть маскувальні сітки.
Але важливо шукати нових партнерів і людей, які готові постійно допомагати. Найкраща мотивація — бачити, що твоя робота справді потрібна, що ти постійно щось робиш і допомагаєш людям.
Раніше дні завантаження були великими: по 5–6 автомобілів вантажили одночасно. Морально було легше, бо ти бачив реальну користь від своєї праці. Зараз же іноді завантажуємо лише одну машину, і це складніше. Але головне — робити щось системно, навіть невеликими порціями, щоб допомога була відчутною.
– Яка зараз найбільша потреба в армії?
– Потреби військових практично не змінюються — змінюється тільки масштаб і сезонність. Дуже парадоксально звучить, але інколи бійцям просто потрібні цвяхи. Бо треба обладнати бліндаж. Треба прибити, підвісити, укріпити. Це дрібниця, але вона критично важлива.
Насправді потрібно все. Якщо щось згоріло — треба замінити все з нуля: каремати, спальники, плівку, фольгоізол, елементарні побутові речі. Часто запитують: «А чому хлопці самі не куплять? Зарплату ж отримують». Але треба розуміти, що якщо боєць не на нулі, а відведений на кілька кілометрів, він отримує близько 20 тисяч. І що він може купити з цих грошей, коли вдома сім’я, діти, хата?
Є сезонні потреби. Влітку менше потрібно теплого, а от зараз — зима, і треба все: буржуйки, окопні свічки, утеплення для бліндажів. Прості речі, які зовні здаються дрібницею, але в окопі вони можуть бути питанням виживання.
Маскувальні сітки — актуальні завжди. Продукти — теж. У великих підрозділах може бути все нормально організовано, але є ті, кому потрібно постійно допомагати.
Окрема тема — медицина. Вона затребувана щодня: жарознижувальні, від головного болю, для шлунку, перев’язувальні матеріали. І дивуєшся, чому таких простих речей там постійно не вистачає.
Бронежилети зараз просять рідше, бо з цим є проблема: усе має бути сертифіковане. Якщо боєць був поранений у несертифікованому бронежилеті — він не отримає виплати. І це абсурд, але так працює система.
Форма. Вона просто зношується. Купити нову — це 5–6 тисяч. А коли зарплата 20 — це болюча сума.
Тож загалом потреби не змінилися з початку війни. Турнікети потрібні постійно. Медицина, захист — постійно. Генератори — постійно.
Ну і, звісно, технічні засоби:
- дрони,
- РЕБи,
- тепловізори,
- рації.
Дрон — одноразовий. Вилетів — і все, треба новий. РЕБ — ламається, виходить з ладу. Тепловізор так само.
Але я навмисне почав із «цвяха». Бо часто саме такі приземлені речі є найбільш критичними. Командування може забезпечити тепловізор чи дрон. А обігрівач для бліндажа, буржуйка чи окопна свічка — це те, що найчастіше залишається на волонтерах. І хто не був там, у холодному окопі, той не зрозуміє, що означає маленька свічка, яка рятує.
Читайте також:
ФОТО ТИЖНЯ
