“Хто щось робить — творець, хто не робить нічого, той критик”, — розмова з мисткинею Галиною Філіповою
Галина Філіпова — художниця, журналістка, вишивальниця. Її роботи — це поєднання декоративного мистецтва, глибокого символізму та емоційної щирості. А її творчий шлях — приклад того, як талант, любов до справи й внутрішній вогонь ведуть митця своїм шляхом незалежно від обставин.
Про те, як мистецтво допомагає пережити війну та чому не варто слухати порад — в розмові “Галки” з Галиною Філіповою.
– Чи пам’ятаєте ви момент, коли вирішили стати художницею? Це бажання з дитинства чи з’явилось пізніше?
У мене не було чіткого усвідомлення, ким я хочу бути. Звісно, я малювала, як усі діти — звичайними олівцями. Але на відміну від деяких художників, які кажуть, що “гинули за малюванням з дитинства”, у мене цього не було. Мій хист помітили батьки десь у 3–4 класі, і згодом віддали мене до художньої школи.
Було цікаво: моя перша вчителька Анастасія Козак звернула увагу, що я малювала на промокальному папері, який вона називала «бібула». Вона сказала моєму татові: “Галинка буде вступати у Вижницю!” І виявилась пророчицею, бо я таки закінчила Вижницьке училище ужиткового мистецтва, а потім — художньо-графічний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту імені Василя Стефаника.
– Як продовжився ваш мистецький шлях?
У Вижниці я здобула спеціальність «художня вишивка», а в університеті навчалася за спеціальністю «образотворче мистецтво, креслення та ручна праця» — тоді така була класифікація. Після цього я працювала на швейно-галантерейній фабриці на вулиці Крайківського — малювала орнаменти для скатертин, килимків, фіранок. Потім у житті настав переломний момент, і я стала журналісткою. Виявилось, що я вмію добре писати, складати сценарії, й життя трохи змінилося. Але згодом я повернулася до живопису, флюїд-арту, декоративного розпису. І зрозуміла, що це справді моє. Зараз декоративний розпис — моя родзинка і візитівка в художній спільноті, бо мало хто цим займається. Він відкриває безліч можливостей: друк на тканинах, створення футболок, доріжок, скатертин. Це потребує чималих витрат, але приносить велику радість.
– Що найбільше вплинуло на ваше формування як мисткині?
Моє внутрішнє бажання. Я ніколи не намагалася бути схожою на когось. Хоча спілкувалася з багатьма художниками, завжди просто хотіла малювати — так, як я відчуваю. Звичайно, я вдосконалюю техніку. Раніше, щоб зробити об’ємну крапку, я малювала її пензликом із трьома волосинками по три-чотири рази. А тепер є спеціальні контури — це значно полегшує процес. Колись художник сам натягував полотно, ґрунтував його, все робив вручну. Сьогодні можна купити якісні матеріали й більше часу присвячувати творчості.
– Чи був момент у вашій кар’єрі, коли ви відчули: «Я — художниця»?
Я не використовую слово “кар’єра” — це для мене радше творчість і задоволення. Я не прагну до якоїсь вершини й не орієнтуюсь на масове виробництво, хоча маю, наприклад, Ґран-прі міжнародного фестивалю за дизайн футболок з власними розписами.
Виставок у мене було стільки, що я вже й не згадаю. Зараз більше беру участь у благодійних заходах: виручені кошти передаємо на потреби армії. Раніше ще допомагали онкохворим дітям. Тепер головна ціль — підтримка захисників.
– Яка ваша виставка вам найбільше запам’яталась?
Усі запам’яталися. Коли заходиш у залу й серед інших картин бачиш свою — це дуже приємно. Це визнання. Адже щоб твір потрапив на виставку, його має затвердити виставкова рада. Навіть якщо з чотирьох робіт обирають одну — це вже успіх.
Зі свіжого що запам’яталось — моя персональна виставка на творчій зустрічі до дня народження.
– Чи рахуєте ви свої роботи? І чи збереглася ваша перша картина?
Ні, я не веду облік, але тепер задумаюсь над цим обов’язково. Можу зібрати десь 20 робіт, які залишилися у друзів чи знайомих. Моя перша картина зберігається в моєї молодшої доньки. А ще були ескізи одягу, орнаментів… Не забувайте — я ще й вишивальниця. І орнаментів створила багато.
– Хто для вас найцінніший глядач: колеги, критики, чи прості відвідувачі?
Після початку повномастшабного вторгнення я критики не слухаю. Я сама до себе дуже вимоглива. Якщо мені не подобається робота, я її перероблю або не виставляю. Зазвичай я задоволена тим, що створюю, бо в кожну роботу вкладаю настрій і сенс. Дуже приємно, коли люди надсилають фото моїх робіт із виставок — значить, відгукнулося. Хто щось робить — творець, хто не робить нічого, той критик.
– Якщо хтось скаже, що йому щось не подобається у вашій картині — вас це зачепить?
По-перше, рідко хто таке скаже прямо. А по-друге, навіть якщо людина не зрозуміла абстракцію, але побачила щось своє — це чудово. Ми ж не вішаємо вдома картини, яких не розуміємо. Я вчилась 10 років, щоби зрозуміти «закарлюку на полотні», і не факт, що зрозуміла повністю. Кожен митець працює для себе. Якщо хтось каже, що творить, аби сподобатися іншим — це не зовсім так. Ви ж готуєте смачну страву для гостей не тому, що так треба, а тому що вам самій вона до вподоби. Коли картина продається — це визнання. Особливо, якщо не на аукціоні, а з виставки. Я переконана: треба робити те, що подобається самому. Вкладаю в кожну роботу позитив і доводжу її до стану, який для мене ідеальний. Щоб люди, дивлячись на мої картини, відчували світло, радість, гармонію.
– Чи потрібен особливий настрій, щоб малювати?
Не завжди. Інколи це залежить навіть від погоди. Але коли я беру полотно й починаю — настрій обов’язково приходить. Поринаю в процес, затамовую подих і малюю.
– Чи поєднуєте ви журналістику з мистецтвом?
Так. У мене є цикл програм «Невичерпне джерело», де я розповідаю про художників, виставки, народних майстрів. Пропагую наше мистецтво, особливо прикарпатське.
Маю відзнаки «За заслуги перед Прикарпаттям» та «За заслуги перед Городенківщиною». Але для мене це не головне. Найважливіше — робити те, що можеш і вмієш. Якщо ми не будемо розповідати світу про наших людей — то хто?
– Розкажіть про вашу останню поїздку за кордон. Це була виставка чи акція?
Ми їздили до Італії, на фестиваль трюфелів — це такий великий ярмарок. Там ми представляли свої картини, вироби, усе, що можна було продати. Це вже була наша друга поїздка. Разом зі мною були Наталія Вовчук, художниця з Коломиї, та Надія Садовʼяк — вона зараз живе в Лондоні, але приїхала підтримати ініціативу.
Метою було зібрати кошти на онкогематологічне відділення дитячої обласної лікарні. Якщо можемо — надсилаємо свої роботи до фондів, які проводять виставки з благодійною метою. Мої картини вже побували в Оребічі (Хорватія), у Парижі — там теж збирали гроші для онкохворих та дітей переселенців. Я часто беру участь у благодійних акціях, зокрема — на підтримку притулку «Дім Сірка». Для таких заходів створюю тематичні роботи, які потім продаються.
– Для аукціонів ви малюєте окремі картини чи використовуєте вже готові?
Обираю ті, які тематично пасують. Якщо акція для «Дому Сірка» — малюю тварин. Зараз багато художників долучились до проєкту «Вільні квіти» — це пам’ятні знаки на честь загиблих воїнів. Для нього ми створюємо квіти. Люди приходять на такі події емоційно підготовленими, і ми намагаємося дати їм те, що вони очікують — щось світле, глибоке, з емоційним змістом.
– Як би ви описали свій художній стиль людині, яка ще не бачила ваших картин?
Якщо ви зайдете до виставкової зали, то одразу впізнаєте мою роботу. У стилі декоративного розпису, в якому я працюю, в моєму оточенні майже ніхто не творить. Коли приходять колеги — особливо старші художники — вони відразу кажуть: “Це твоє”. У моїх роботах закладено ідею краси, доброти, естетики, роздумів і спокою. Це не просто зображення — це настрій і внутрішній стан, який я хочу передати глядачеві.
– Чи були у вас творчі кризи? Як ви з ними справлялися?
Єдина справжня творча «драма» в моєму житті — початок повномасштабного вторгнення. Я, як і багато хто, просто не могла нічого робити. Я ж ще й вишивальниця — це йде поруч із малюванням. Так ось, полотно та нитки пролежали майже два тижні. Тільки згодом я змогла повернутися до малювання орнаменту, який потім вишила.
Це була не криза — це був глибокий емоційний удар. Коли на твою країну нападають — немає натхнення, не хочеться творити.
Загалом я не знаю, що таке творче вигорання. У мене немає часу на кризи — мені вже багато років і я хочу встигнути багато. Навіть якщо в мене поганий настрій, я можу виконувати якусь механічну роботу — щоб не вкладати в полотно негатив. Бо що ми вкладемо в картину, те люди й відчують. Якщо мені дуже погано — я краще поплачу та постраждаю як і усі люди. Але в такому стані не вишиваю і не малюю.
Найкращий відпочинок для мене — це пленери. Я щойно повернулася з пленеру на Закарпатті — це щастя. Там я знову відчула натхнення, легкість і силу.
– Що порадите тим, хто тільки починає свій художній шлях?
Моя головна порада — менше слухайте порад. До прикладу, на пленерах корисно спостерігати, як працюють інші: які техніки використовують, як досягають певного ефекту. Це дуже цінно. Але важливо слухати себе. Я взагалі проти того, щоб дітей із дитинства “вчили” малювати. Діти повинні малювати все, що хочуть. А вже потім — якщо є хист — здобувати серйозну художню освіту. Класична художня школа — це лише база. Далі кожен митець іде власним шляхом, розвиває свою техніку, стиль, почерк.
– Раніше було легше стати художником, чи зараз більше можливостей?
Це не залежить від часу. Кому було легше — Мікеланджело чи Рафаелю? Їх обрав Бог. Дар художника — це покликання. І воно або є, або його нема. Сьогодні я бачу, як багато людей починають малювати після 60. Виходять на пенсію — і реалізовують мрію, яку довгі роки відкладали. Можливо, тому що батьки колись змусили обрати іншу професію. І це чудово — здійснювати мрії у будь-якому віці.
_________________________________________
100 художників України стали учасниками масштабного проєкту «Кольори свободи», який започаткував і втілює в життя Ігор Куцій задля збору коштів на допомогу Збройним силам України. Сто митців, об’єднавшись, своїми роботами наближають перемогу нашої країни. Насправді ж нас набагато більше — отже, ми велика творча рушійна сила.
Розмовляла МАРТА ПЕТРІВ.
ФОТО ТИЖНЯ
