За кілька місяців до початку повномасштабного вторгнення Станіслав Онищук запустив проєкт своєї мрії: сучасну косметологічну клініку. Йому вдалося неймовірне – знайти інвестора, персонал та навіть збудувати з нуля відповідно спроєктовану будівлю. Втім 24 лютого 2022 року його життя, як і життя всіх українців, змінилося.
Вже за кілька годин у Станіслава народилася ідея перетворення своєї клініки на Перший добровольчий хірургічний шпиталь. Зараз – це одна з небагатьох клінік, де не просто оперують, але й здійснюють реабілітацію наших воїнів.
Чомусь так склалося, що вдалося цю лікарню добудувати, чомусь знайшовся німець, чомусь він, коли вже геть чисто здавалося, що не можна далі рухатись через брак грошей – чомусь німець погодився бути інвестором і він погодився дофінансовувати навіть тоді, коли ми виходили за наші бюджети.
Три місяці тому вдалося цю лікарню добудувати. Чомусь цих три місяці були потрібні для того, щоби налаштувати тут процеси. Тобто лікарня функціонуюча і гріх не спробувати цей великий ресурс. Я не тільки про приміщення, я про людей, про існуючу й працюючу систему, про ліцензії, про якусь репутацію – про багато кроків, які зроблені й гріх не спробувати це використати.
Я на фронті напевно не супер корисний був би, але якусь роботу робив би звичайно, вчився б захищати Україну. Але там я б був як одиниця, а тут є ціла система, яка точно може працювати ефективніше, ніж я один.
З цими думками прийшов до керівника штабу оборони Прикарпаття Сергія Сивачука. Я кажу:
Сергій, я у вас на курсах вже два місяці, ви мене знаєте, ні одного дня не пропустив. Я хочу бути корисний Україні, якщо ви бачите в мені потребу. Я готовий їхати. І скажи мені ще одне: у мене сучасна лікарня, збудована за німецьким стандартом. Вона зроблена під пластичну хірургію, але міг би спробувати переоснастити її для лікування військових, переконати німців у тому, що ці кошти зараз доцільно спрямувати на наближення Перемоги України в такий спосіб – ми можемо лікувати.
Але скажи мені, як наближений до сил спротиву, наскільки це потрібно, чи є потреба в таких лікарнях, чи державних вистачає? І він навів аргументи, чому це варто спробувати.
По перше, у військових завжди є потреба на специфічні операції, які в державних закладах не будуть робитися настільки детально. У такій клініці кожен з військових отримає достатню частку уваги, ніж у госпіталі на 150 ліжок і з обмеженою кількістю персоналу.
Щобільше, Сивачук сказав, що він запропонує цю ідею АЗОВу, щоб бійці знали, що в них є своя тилова лікарня, яка з радістю прийме на лікування. Це буде моральна підтримка, яка дуже важлива для хлопців.
Щоб вони знали, що у разі поранення вони потраплять до медзакладу, який для них роблений.
– І німецький інвестор погодився? Бо у нас заведено думати про Німеччину – як про країну, яка дуже довго приймає рішення, розкачується.
– А тут – за дві хвилини.
Я сказав про те, що почалося війна, а ця лікарня може лікувати військових. Спитав у них про дозвіл, щоб до кінця воєнного стану перейти на соціальні рейки.
Я сказав: “не буду у вас грошей просити – спробую якось сам. Але вважаю, що це мій громадянський обов’язок – оцей ресурс, який ми з вами будували, який завдяки вам в принципі вдалося вчасно запустити – що його використаю на благо суспільства і ми будемо лікувати чи поранених військових, чи поранених внутрішньопереміщених осіб”.
Словом, інвестор дав повну автономію, а коли закінчиться війна – повернемося на комерційні рейки.
– Коли ви прийняли перших військових?
– Між моментом погодження з німцем і отриманням перших пацієнтів – були ще два дуже важливих етапи. Один з них був настільки важливий, що я розумів, що всі попередні нічого не варті без оцього наступного.
Коли 24 чи 25 числа (лютого 2022 року – ред.) були збори нашого колективу, я описав всю ідею про те, що нам, як українцям, ніколи не буде соромно за себе, що ми спробували зробити волонтерський соціальний проєкт за допомогою військових.
“Я запрошую всіх нас – в мене немає коштів платити за операції, які ми ймовірно тут будемо робити, але ми будемо отримувати внутрішньо сатисфакцію, що ми робимо те, що актуально і що корисно зараз – хто з вас погоджується, з комерційної структури перейти у волонтерську”.
Як я й очікував, більшість людей погодилась на це. А ті, що не погодилися, вони мали на це насправді досить серйозні причини.
– Тобто іншою мовою, люди погодилися працювати без зарплати?
– Так.
Клініка пластичної хірургії – це зовсім інакше, ніж військовий госпіталь. У нас всього тут працювали вісім осіб. Один пластичний хірург, який час від часу приїжджав і навіть не був нашим штатним працівником. Наших було: головна медсестра, кілька чергових медсестер, асистент лікаря й анестезіолог. Практично всі ті, що наші штатні, сказали, що вони готові лишитися на волонтерських засадах.
Але цих людей було мало, бо треба було травматологів, хірургів з досвідом роботи з пораненнями.
І я розумів, що якщо я не знайду кадрів, то з цього проєкту нічого не вдасться, бо це основне. Маючи навіть дозвіл від німців, маючи умовно потік пацієнтів, які сюди потраплятимуть, але ключовий ресурс – це команда.
Я розумів, що я не всесильний, але розумів, що від мене залежить дати хоча б заклик на це. Що створюється такий шпиталь й ми запрошуємо до себе в команду лікарів, які готові працювати на волонтерських засадах. Вирішив зняти це на телефон і поширити своїми соцмережами, які мають досить багато підписників.
А далі вже хай діється Божа воля. Я зробив те, що він мене залежить.
Після цього мій телефон не замовкав від самого ранку й впродовж двох днів понад 200 дзвінків від різних людей. Я був у шоку від рівня кваліфікації тих людей, які дзвонили з Херсона, з Харкова, з Києва, з Маріуполя, Сум – наближені до лінії фронту, які мали досвід роботи з військовою травмою.
За тиждень в нас вже готова команда з 40 осіб.
– А з Франківська дзвонили?
– З Франківська дзвонили, але менше, ніж зі східних регіонів. У нас тоді лиш тільки з Харківського інституту ортопедії й травматології чотири людини в один момент приєднались до нас.
Що ще грало роль – це те, що те ми тоді були настрашені, а можна собі уявити, які були настрої в регіонах, де відбувалися постійні бомбардування.
І от вони дзвонили, казали, що ми їдемо, наприклад, з Харкова й чи можуть вони бути корисними, приєднатися до команди.
Я кожному казав, що це робота на волонтерських засадах, але люди були готові. Єдине, що ми їм забезпечували – це вони жили тут, прямо у хірургічному центрі. Ще частину вдалося поселити у комунальне приміщення, домовилися з головою громади. Решта орендувала квартири у Франківську. Але через тиждень після початку війни, вже команда з 40 осіб, серед яких й іноземці, сиділа тут і ми складали план дооснащення, обговорювали речі, які реально потягнемо.
– Хто придумав назву шпиталю?
– Придумав я.
Це мало бути щось ідейне, там мало бути слово “добровольчий”.
Ми, до речі, переробили нашу косметологічну клініку теж у добровольчий шпиталь. Але він був не хірургічний, а терапевтичний. Там були психолог, терапевт, хірург, кардіолог, які були орієнтовані на величезну кількість людей, які потягами приїжджали до Франківська, по суті не знаючи, куди йти.
Ми тоді на вокзалі багато працювали разом з волонтерськими штабами. Говорили їм, що є можливість направити до нас, якщо людям потрібна допомога.
Взагалі у концепції самої лікарні – зробити так, щоб не було відчуття лікарні: багато картин, статуй, вазонів. Має бути відчуття затишного готелю чи санаторію.
Зараз я розумію, наскільки саме ось така атмосфера корисна в умовах військових. І мені дуже приємно, коли хлопці, які виписуються звідси, говорять, що немає відчуття лікарні – є відчуття дому.
Я почав мріяти про те, щоби збудувати свою – хай невеличку – клініку. Це була така стала мрія десь в році 2018, розуміючи, що пацієнти є, хірург є, бачення є, досвід і ліцензії є.
Я розумію, що всі карти в руках – лиш бракує простору для того, щоби такі операції робити. Не маючи ще досвіду в спорудженні взагалі в принципі будь-чого, я розумів що мені треба запросити когось, хто вже це робив не один раз, щоб підказав.
На той момент я закінчував навчання у Львівському інституті менеджменту. А цей заклад дуже наближений до німців й всі програми, стажування, практика – в Німеччині. І коли я там вчився, ми дуже багато туди їздили.
У 2018-19 роках я закінчував навчання і тоді подумав, чому б не спробувати грантову програму консультацій. Мені трапилася програма “Служба старших експертів”. Це німецька програма, яка передбачає, що людина, яка досягла великого успіху в кар’єрі в Німеччині й вже є на пенсії – вона може бути волонтером цієї служби старших експертів і їхати в різні країни, щоб допомагати розвивати ті бізнеси, в яких вона експерт.
Я відправив запит і наступного дня приходить відповідь, що заявка прийнята. Й дали перелік експертів, яких можна запросити. Серед них був пан Хорст Єшке, якому було 70 років, з яких 40 він керував найбільшими лікарняними мережами Німеччини. У шоку був від того, що я матиму можливість з такою людиною спілкуватися, адже він цілі країни консультував з приводу розбудови систем медицини.
Я їм написав про те, що мій запит дуже локальний. А ви пропонуєте експерта, який має дуже масштабне мислення і всі його проєкти перед цим були непорівнянно більші за мій. Вони кажуть: “Так, але в нього є вільний час і ми з ним обговорили Ваш проєкт – він не проти приїхати”.
Я погоджуюсь і починаю вчити англійську. За літо моя задача була вивчити англійську настільки, щоб порозумітися з експертом, який приїде сюди за місяць. За це час ми маємо скласти архітектурний проєкт, написати маркетинг план, на кого вона буде орієнтована які, операції тут будуть робити, яка кількість пройшла. Тобто величезна робота, яку за чотири тижні не так вже й просто робити.
Можу сказати, що такої кількості роботи я в житті ще не робив. Хорст приходив в офіс на 08:00, працювали ми до 18:00. Субота-неділя в мене вихідний, але він попередив, що домашньої роботи буде повно. І щодня до 00:00 я сиджу, всі розрахунки роблю, щоб наступного дня ми їх представити. Домовляюся з представниками влади, лікарень, пацієнтів, лікарів – про те, щоб ми мали актуальний доступ до аналізу ринку Франківська й України.
За місяць я менеджменту навчився більше, ніж у двох інститутах.
– Тобто Ви є не медик, а медичний бізнесмен?
– Я б сказав так.
Цей експерт, який приїхав з Німеччини, він теж не медик. Він ключовий експерт Німеччини, який консультує інші проєкти, у тому числі й урядові. Він, до речі, говорив, що в їхній країні це більше правило, ніж виняток.
Мабуть, це те, що у нас варто змінювати, адже керівник, у першу чергу, має бути фаховим керівником. А нюансів медицини можна навчитися. Це власне була одна з рекомендацій Хорста в плані системи медицини України.
Управлінцями мають бути управлінці. Неправильно вирощувати з лікаря управлінця.
Словом, за цих чотири тижні я свою програму виконав. Потім експерт писав резюме й там була найвища оцінка роботи з нами. Він зазначив, що ніколи в житті не зустрічав такого ентузіазму і готовності до роботи.
Коли ж німець вже їхав й ми з ним прощалися в аеропорту Львова, я пішов ва-банк і запропонував йому стати учасником проєкту. За два місяці він зателефонував і сказав, що готовий бути часткою вашої компанії. І частину грошей він сказав, що позичає, а ще частина буде як його частка в організації. Від того часу в нас почалося інтенсивне будівництво.
Але прийшов ковід, який вніс свої корективи. По проєкту ми мали збудуватися за півтора роки, натомість на це пішло два з половиною. Ми відкрилися в листопаді 21-го року, отримавши всі ліцензії й почали робити операції. Не було їх в нас дуже багато, але ми й не планували їх в перші тижні-місяці робити багато. Бо кожна операція для нас – як перші кроки: мали зробити, проаналізувати, що зробили так чи не так, що дооснастити, що змінити в системі.
Від листопада до 24 лютого ми зробили шість операцій.
– Це новобудова, повністю з нуля збудована спеціально під потреби клініки?
– Так і це те, про що я говорив. Набагато легше будувати, маючи план і знаючи, під що воно буде.
Якщо ти плануєш наперед, то це дешевше зробити.
Існуюче приміщення треба переробляти, наприклад, потрібно всі пороги знищити, двері порозширювати, пандуси доробити – і це коштує, як пів того будівництва.
– Це наші люди робили й проєкт наш?
– Так. Франківський архітектор малював – дуже хороший архітектор Роман Михайлишин. У нас при вході на табличці навіть вибито два прізвища: це прізвище німецького консультанта й архітектора, який це робив.
Це геніальний чоловік. Намалювати все так, щоб воно працювало – ще й з такими непростими німецькими заморочками – це треба мати талант.
До речі, про масштабування. Ми маємо таку мрію – це добудова ще корпусу з палатами на 60 ліжок. Є вже навіть архітектурні проєкти є, домовленість з Лисецькою радою про ділянку.
У нас потужна операційна, є хороша бригада, яка може робити до чотирьох операцій на день. Але ми обмежуємося кількістю ліжок – їх 14.
– Скільки людей пройшло за цей час – за ці 500 днів (війни – ред.)?
– Вже понад 4000 людей пройшло через і поліклініку, і хірургічний центр. У хірургічному центрі вже понад 200 пацієнтів пройшли повний курс лікування.
Якби ми тільки операції робили й пацієнтів виписували, їх було б більше. Але ми вибрали свого часу принцип, що ми лікуємо пацієнта максимально комплексно.
Ми не тільки робимо операцію. Це і фізична реабілітація, і психологічна, і соціальна.
Щотижня в нас три-чотири заходи, які дають пацієнтам мотивацію відчувати повноцінне життя. Навіть після втрати кінцівки чи після важкого поранення, після якого він розуміє, що багато років треба буде відновлюватись.
Пацієнту життєво необхідно дати бачення, що він корисний, що він в цьому світі потрібний, що є заради чого продовжувати жити. Навіть коли він вийде з цієї лікарні чи приведеться в іншу, чи повернеться у військову частину, чи до себе додому.
Жити потрібно, жити цікаво, світ потребує цієї людини.
– Але все одно і Ви, і ваші працівники потребуєте засобів для існування. Існують же і грантові фонди, і позадержавні фонди, і державна допомога, і місцева. Я думаю, з Вашими здібностями, можна було якісь кошти залучити?
– Відповім у два етапи.
Перших п’ять місяців ми працювали без жодної копійки допомоги. Ми використовували власні ресурси й реально багато всього трималось суто на волонтерському запалі. Лікарі реально не отримували нічого.
Ми працювали сім днів на тиждень й виникало купа нюансів, медикаменти звідкись треба брати. Бувало, що на день ми писали близько 20 запитів.
Щодо допомоги від органів місцевого самоврядування – я реально можу сказати, що вона є. Водночас я не дуже відчуваю допомогу від державних органів.
Навіть щодо питання про харчування – воно вирішилося ще у перший день війни, коли я прийшов до голови громади й попросив про допомогу. Він сказав, що жодних проблем немає. І це була для нас величезна підтримка, у тому числі для людей, які тут жили, бо вони могли не думати бодай про питання харчування. Ця домовленість з головою громади продовжується дотепер.
І по Франківську я теж можу сказати, що всі питання, з якими я підходив до міського голови – це не були якісь мої примхи – вони вирішувалися. Наприклад, зараз ми облаштовуємо ветеранський центр.
– Виходить, це саме те, що не може забезпечити державна медицина. Тому що я був, наприклад, в одному зі шпиталів на території області й спілкувався з пацієнтами. Мені здається, їхній страх – це те, що вони не говорили, але так відчувалося – що далі вони повинні йти в якесь інше, нове для них життя. І вони залишаються фактично сам на сам з цією проблемою.
– Хоча насправді в кожного після прожитого такого досвіду буде потреба переадаптуватися знову до умов цивільного життя.
– Тобто виходить, ваша клініка і про це думає?
– Так. Але це еволюційне, не можу сказати, що це ми такі супер розумні.
У нас були деякі пацієнти, які були в нас довго – 3-4-5 місяців. І ми почали думати, як їх зацікавити, щоб не просто лежали місяцями у палаті.
Наприклад, домовилися з фермою у Павлівці, і раз на тиждень їздимо на конях. Бачимо, що це працює – пацієнти стали живіші, сон став кращим. Також почали в театр ходити, потім в гори їздити.
І так вийшло, що в нас ця складова така нестандартна реабілітаційна займає половину часу всього лікування.
І це працює більше, ніж би ми супер високоточно супер класною технікою провели операцію на нерви, не давши йому мотивації, заради чого йому треба одужати.
А оці речі – вони натяково показують, заради чого варто жити, й це працює.
– Я вас регулярно бачив на велоінспекціях з міським головою Івано-Франківська Русланом Марцінківим. Для чого вам це?
– Це було років чотири тому. Я зайшов у Фейсбук і бачу, що міська влада запрошує тих, хто хоче приєднатися до п’ятничних велоінспекцій містом. І я подумав, чого б не поїхати – розширю свій кругозір.
– Ви ж розумієте, що вони їдуть там, де треба їхати?
– Я не знаю, може й так.
Я проїхався перший раз і мені сподобалося – для мене це був інакший ранок, ніж всі інші. Я може й не є там сильним учасником, не маю права голосу, що десь щось треба зробити. Але мені цікаво їхати, слухати, про що люди говорять.
І я так відчуваю трошки ніби свою громадянську позицію. Бо розумію, що те повідомлення, яке було у фейсбуці – воно добре, і то багато людей би мало туди їхати.
Відеоподкаст “Франківські теревені”. Говоримо у Франківську про Франківськ і франківців. І не тільки! Політики, комунальники, авторагулі, хабарники – начувайтеся! Героям, волонтерам, просто небайдужим франківцям – слава!
ФОТО ТИЖНЯ
