Про горе вдівства у горах і одну Марічку, яка не мовчить.
Про це пише “Галка” з посиланням reporters.
Якщо ти вдова у Ворохті, то не маєш права на нормальне життя. Я маю закритися, одягнутися в чорне, бо тільки так доведу свою жалобу», — обурюється Марічка, вдова із Ворохти.
Якось ми поїхали в села поміж високих гір, щоб порозмовляти з жінками, які втратили своїх чоловіків на війні й заховалися у своєму великому горі. І побачили, що вони справді мусять жити. А ще — підтверджувати свою скорботу, доводити її перед іншими.
Бо так воно є у селі.
Верховина
Щоб дістатися з Ворохти до Верховини, є кілька способів. Перший (якщо їхати з околиць) — фірою, запряженою кіньми. Другий — маршруткою, без чіткого графіка у вихідні. І третій — підсісти до когось із місцевих в автівку за символічну плату. Не вагаючись, підношу руку вгору і ловлю при дорозі чорний «Мерседес». Разом з водієм та ще двома літніми подорожніми рушаємо асфальтованими серпантинами до Верховини, селища посеред українських Карпат. Їхати недовго — пів години.
Колись Верховина, серце Гуцульщини, була майже мистецькою резиденцією. Хто тут тільки не бував! Лесь Курбас, Іван Франко, Сергій Параджанов. Та й тепер у Верховині можна зустріти багато митців та мисткинь. Знаю тут Оксану Сусяк, яка з річкового каміння робить унікальні настінні мозаїки, тримає козу, носить гуню, варить першокласне айвове варення й живе в дерев’яній хаті. Знаю майстриню різнобарвних гуцульських ліжників Ганну, яка успішно веде тікток і втратила чоловіка на війні. Знаю Яну Лучейко, яка покинула престижну роботу в Києві, перебралася з родиною в гори та вирощує троянди. Кожну з них я проситиму допомогти мені в пошуках.
Верховина живе своїм темпом. Тут є все: щонедільна служба в церкві й суботній базар при дорозі, підвісні мости над річкою і банкомати, аптеки, музеї, домашні сироварні, маленькі піцерії, вівчарі та перевізники, садиби, готелі, мінісупермаркет. А ще — війна, бо де її нема в Україні.
Через центральну частину селища тягнеться алея Пам’яті Героїв. З дороги вона зринає, обліплена горами й заставлена лампадками. Кілька рядів чорно-білих банерів з іменами, світлинами та короткою інформацією про тих, хто поліг. Це не тільки верховинці, а й чоловіки з інших сіл цієї громади. Бачу на двох різних банерах одне й те ж прізвище, місце народження, однакові оберемки білих квітів, застромлені за іржаву раму, й лише різні дати народження та смерті.
Найперше у Верховині розпитую про ліжникарку Ганну, яка втратила чоловіка. Знаходжу. Але та не погоджується розповідати свою історію. Навідріз. Оксана Сусяк відразу попереджає: жінок з утратою, готових говорити, тут знайдеться небагато. А може, і взагалі нікого. Каже, з Івано-Франківська сюди приїжджають люди з асоціації, яка об’єднує вдів і організовує виїзди для віднови, то хіба інколи жінки беруть у них участь. І то тільки ті, котрі сміливіші.
Зустрічаю дорогою Марійку Маківничук, громадську діячку з Верховини, яка нещодавно організовувала табори для дітей загиблих військових. Марійка каже, що у Верховинському районі є 60 родин, які пережили втрату. Й теж телефонує знайомим жінкам-удовам, запитує. Здивовано відповідає: ні, не хоче ніхто нічого розповідати, спілкуватись.
Можливо, справді для деяких із них минуло надто мало часу від загибелі чоловіка. Але здебільшого жінки-верховинки, з якими ми зідзвонились, із пересторогою сприйняли пропозицію поговорити на цю тему. Запитують: кому це потрібно знати? для чого про смерть розповідати? Яна, яка прожила десять років у Верховині, припускає, що так є тому, що жінки просто бояться осуду в селі, не хочуть зайвої уваги до себе.
Надворі спекотно. Йду не вулицею, а розпеченим камінням та піском. Підвісним мостом, у якому подекуди вилетіли дошки, треба перебратись на інший берег. У Чорному Черемоші, річці з норовливою гірською вдачею, знизу купаються двоє дітей. Дівчинка надуває велике рожеве плавальне коло. З магазину навпроти чути вигуки нетверезих чоловіків. Полудень. За прилавком продає жінка, її подруга сидить поруч на дерев’яних ящиках, смакуючи морозивом «Пломбір» у стаканчику. Запитую про жінок з утратою і тут. Відповідають:
— Їдьте далі. Ніхто вам тут нічого не розкаже.
Подавники
Домовились із водієм чорного «Мерседеса» та їдемо з Верховинщини на сусідню Косівщину. Пан Андрій — сивоволосий вусатий чоловік. З гостро вираженими вилицями, характерними для жителів гуцульського краю. Має корову і троє дорослих дітей, а ще — працює у відділі культури селищної ради у Верховині. Працьовитий — це видно з випнутих жил на зморщених та засмаглих руках.
— Було б добре, якби газ був у Верховині. Нащо жити, якщо можна тільки раз у тиждень помитися, попрати? — не відриваючись від керма, розмірковує він.
У Верховині досі немає газу. А віднедавна й світло — за графіком. Проте є дещо незмінне — косовиця на початку липня. На зелених гірських луках обабіч дороги видно людей. Дерев’яними граблями вони згортають висушену траву у високі копиці. Пахне сіном, нагрітим асфальтом, вим’ятою травою, горами. Андрій закурює і підказує, що зібрати сіно граблями — то половина роботи. Найперш чоловік на обійсті мусить добре наклепати косу спеціальним каменем, зробити стодолу, підготувати все і встигнути до дощів. У гірських селах без чоловіка в хаті тяжко вести господарство.
Андрій вміло маневрує гірськими дорогами, а тут раз — і різко спиняє автівку. Вулицею тимчасом ідуть люди, вбрані у чорне, жінки — у чорних хустках, усі несуть по білому поліетиленовому кульку з червоною вишивкою. Похорон.
— Се подавники несуть у руках. У кульках хліб, цукорки, печиво, солодка вода, — пояснює давній місцевий поминальний звичай. — Навіть якщо сто людей прийде, то всім дадуть. Чим багатша родина, тим щедріше кладуть всячину у торбинки. От як ховають військового, багато людей на похороні, то й багато подавників готують жінки. За душу вмерлого.
Андрій міцно тримається руками за пошарпане чорне кермо. Й ділиться історіями про перших полеглих верховинців у боях за Київ. Про те, як усе селище щоразу стрічає своїх загиблих героїв на колінах. Про військового капелана, котрий відібрав у Московського патріархату церкву й правив там українською, а як пішов на фронт, за три дні загинув на сході. Й про матерів, які втратили своїх синів. Особлива шана в цих краях матерям воїнів. Але про вдів не згадує. Про жінок, які залишились на розлогих господарствах у селі без газу, без світла й чоловічої допомоги.
— А вдови? — запитую.
— Кажда вдова по-різному переживає смерть. Тяжко. Ну, але вони мусять жити. Що робити?! Мусять жити, бо дітей доглядати хто буде? Батьків доглядати хто буде? Працювати хто буде?
Уже покидаючи Верховину, я зідзвонилась із матір’ю загиблого воїна Валентиною. Вона погодилась на коротку телефонну розмову. Подзвонила й сумним безживним голосом мовила:
— Моє життя добігає. Я все зробила: тіло сина знайшла, поховала, на місці його смерті під Києвом була, пам’ятник поставила, в книгу пам’яті записала. А тепер чую, як сили мене покидають. Нема мети. А вдови можуть жити. Що їм, жінкам?! Вони молоді, знайдуть собі ще когось. Вийдуть заміж другий раз і будуть собі жити.
Троїця
Косівщина. В’їжджаємо у село Троїця. Усі хати тут синього кольору. А за горбом у Троїці живе Міра Волощук. Місцева активістка.
Горб устелений високою зеленою травою, оточений вербами. І ні звуку. Лише далекий гавкіт псів нагадує, що десь там, за кілька кілометрів, усе ще існує людська цивілізація.
З подовгастої хати під старим сірим дахом виходить енергійна жінка: рукави закочені по лікті, чоло перекопане зморшками, котрі вказують на добру і товариську вдачу. Міра. Вона має ферму, і ферма її непроста. Природне господарство, без людського втручання і жодних хімічних обробок.
Разом із Мірою тут живе добрий десяток доглянутих рогатих кіз. А ще бджоли. Кури. У квітнику лавандою пахне. Навколо — сад яблуневий, у хаті досконало обжита чиста кухня, де жінка варить сири з козячого молока.
Міра витягує вистояні сири й пригощає. Частує домашнім ожиновим вином, своїм медом із пасіки та хрумким рум’яним хлібом на заквасці щойно з печі. Розповідає, що вчилась варити сир в Італії, й тимчасом вправно вбиває муху, що випадково опинилась на її кухні.
У другій кімнаті подовгастого дому просторо, затишно, тепло, тільки підлога рипить. На підвіконні сушаться липа, чебрець, м’ята, ромашка, різнотрав’я. Міра набирає повні руки зілля і підносить до обличчя. Заплющивши очі, вдихає духмяний запах гір. І разом з цим розповідає, як намагається у селі об’єднувати жінок-удів до спільноти.
— Село не проживає смерть так, як місто. І це дуже мені болить. Ті люди, які живуть у селі і втратили на війні рідних, як на мене, не отримують належної поваги. А натомість є показуха, — роздумує Міра.
У Троїці є три жінки, які втратили своїх чоловіків, і одна дівчина, котра поховала нареченого. Міра каже, що рани у них глибокі, а сільське оточення нечуле та черстве, і це призводить до того, що дружини полеглих здебільшого відчужено зачиняються у хатах і залишаються сам на сам зі своїм горем. Каже, задля кращої комунікації та порозуміння дуже важливо, аби в селі був хороший директор школи та священник.
— Розумієте, у селі багато що потребує пояснення. От виходить отець до проповіді в неділю — та візьми розкажи, як обходитись із вдовами, сиротами, як не ранити словами ще дужче, нагадай, що війна в країні… — нарікає.
Пошуки жінки, яка могла би стати героїнею репортажу в цих селах, — марні. Бо і Міра не допомогла знайти дружину полеглого, охочу до розмови.
У Троїці, Верховині, Яблуниці, Татарові, Микуличині мені не вдалось особисто зустрітися із жінками, які втратили. Вони відмовляли друзям, знайомим, котрі питали, чи можна бодай дати їхні номери телефонів. Вони замовкали на запитання, чи хотіли б поділитись своєю історією. І видається, що їхнє спільне мовчання — найгучніший звук.
Продовження на сайті.
ФОТО ТИЖНЯ
