Коли одне життя дарує шанс іншим: як на Прикарпатті та Хмельниччині працює система донорства органів
“Ми могли врятувати життя… але родичі не дали згоди. І ти стоїш поруч у розпачі, безсилий, знаючи, що шанс уже втрачено”, — пригадує директор Городоцької лікарні Хмельницької області Олександр Кушнір.
Коли щодня лікарі борються за життя, вони добре знають ціну кожного подиху. Але є моменти, коли медицина безсила. І тоді на вагу золота стає не лише професіоналізм, а й рішення — людське, непросте, болісне: дозволити, щоб чиєсь життя стало продовженням іншого.
Донорство органів — це не лише медична процедура. Це прояв довіри, співчуття і любові до життя. І хоча Україна зробила великий крок уперед у трансплантології, страх, нерозуміння й тиша навколо теми досі забирають сотні шансів.
“Галка” та Городок.Сіty розповідають про трансплантологію в Івано-Франківській та Хмельницькій областях. Саме про ці рішення — наші історії — з Івано-Франківщини та Хмельниччини, де за мовчанням і сумнівами стоїть найвища цінність — людське життя.
Івано-Франківськ: “Після життя — для життя“
На Прикарпатті працюють два медичні заклади, що мають дозвіл на проведення трансплантацій: Івано-Франківська обласна клінічна лікарня та Центральна міська клінічна лікарня (ЦМКЛ). Саме тут, у серпні 2021 року, відбулася перша трансплантація — батько подарував синові нове життя, віддавши свою нирку. З того часу проведено ще кілька успішних операцій.
“Коли бачиш, як після операції пацієнт починає жити без діалізу, без постійного болю — це неможливо передати словами”, — каже лікар-трансплантолог Центральної міської клінічної лікарні, завідувач міського центру нефрології, діалізу та трансплантації Богдан Вівчаренко.
Того ж року в Івано-Франківській обласній клінічній лікарні відбулася перша операція від людини, яка відійшла в інший світ.
“Це була не просто трансплантація. Ми провели мультиорганний забір — серце, нирки, печінка… Тож декілька людей отримали шанс на нове життя”, — розповідає анестезіологиня та трансплант-координаторка Лілія Шевага.
До початку 2022 року тут уже виконали дев’ять трансплантацій, але повномасштабна війна зупинила темп розвитку.
Війна змінила пріоритети, але не сенс
Після початку повномасштабного вторгнення кількість трансплантацій зменшилася.
“Лікарні перевантажені пораненими, державні програми сконцентровані на невідкладній допомозі, — каже Шевага, — Але ми не здаємося. Готуємось розвивати пересадку серця, печінки, навіть рогівки”.
Інша проблема — страх і брак інформації. Минулого року в Івано-Франківську було багато згод на донорство, цього року — лише одна. Часто родичі погоджуються запізно, коли нічим вже не можна зарадити.
Цифри, за якими — життя
Щодня у лікарнях України помирають люди, які могли б урятувати інших. І щодня сотні пацієнтів — від дітей до ветеранів — чекають на пересадку серця, нирки чи печінки.
Станом на 1 жовтня 2025 року у листі очікування на трансплантацію перебувають 118 пацієнтів, зареєстрованих в Івано-Франківській області, та 45 — із Хмельниччини.
Водночас за даними Єдиної державної інформаційної системи трансплантації, лише 63 мешканці Івано-Франківщини та 20 жителів Хмельницької області надали письмову згоду на вилучення органів після визначення стану смерті мозку чи біологічної смерті.
“У листі очікування України знаходиться понад 3000 чоловік. Потрібні серце, печінка, легені, нирки, комплексні пересадки, — каже Богдан Вівчаренко, — При цьому в Україні лише один-два донори на мільйон населення”.
Коли шанс є, але часу — ні
На Хмельниччині перші операції з пересадки органів стали справжніми подіями для всієї області. У грудні 2021 року в обласній лікарні вперше пересадили печінку, а вже у 2023-му — нирку від посмертного донора.
“Ми вже провели сім операцій із трансплантації нирок і одну — печінки, — розповідає головний трансплантолог області, завідувач відділення урології Олексій Підмурняк, — У листі очікування зараз близько 12 пацієнтів, які не мають родинних донорів. Їхній шанс — посмертне донорство. Але в більшості випадків усе вирішує згода родичів потенційних донорів”.
У Хмельницькому трансплантації проводять у двох установах — обласній лікарні та серцево-судинному центрі. Саме тут у січні 2022 року вперше на Поділлі пересадили серце. Донорський орган доставили з Івано-Франківська — за лічені години, бо кожна хвилина могла стати вирішальною.
“Це була історія про довіру й співпрацю, — згадує директор центру Андрій Кланца — Ми отримали дозвіл родини донора, і ця згода врятувала життя нашому пацієнту. Без неї не було б дива”.
Хмельницький: “Ми втратили шанс”: коли рішення – запізно
Для Олександра Кушніра, директора Городоцької лікарні, тема донорства — не просто професійна, а особиста.
“Був випадок, коли ми могли врятувати молоду жінку — їй трохи за двадцять, вона на гемодіалізі і була у листі очікування. Це не просто черга, це очікування на життя без апарату. Але ми втратили шанс — родина потенційного донора не погодилась на пересадку, — каже лікар, — Багато хто досі думає, що трансплантація — це «торгівля органами». Насправді система побудована прозоро: є дві незалежні бригади — одна забирає орган, інша пересаджує. Усе під суворим контролем. Ми не «забираємо» — ми даємо шанс на життя”.
Що каже Закон
Українське законодавство у сфері трансплантації базується на принципі згоди: людина або її родичі повинні письмово підтвердити дозвіл на посмертне донорство. Такий підхід відрізняє Україну від більшості європейських країн, де діє презумпція донорства — тобто кожен громадянин потенційно є донором, якщо не заявив офіційно про відмову. Саме це й гальмує розвиток галузі.
Закон “Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині”, ухвалений у 2019 році, започаткував нову систему. А в 2021-му запрацювала Єдина державна інформаційна система трансплантації (ЄДІСТ) — прозора мережа, що об’єднує лікарні, пацієнтів і потенційних донорів. Тепер усе відбувається відкрито: система автоматично знаходить збіг. Це підвищує шанси й довіру.
І в той час, як ми звикли говорити про війну — про смерть, втрати, руйнування, є інша війна — за життя. І в ній лікарі стоять поруч із тими, хто готовий поділитися своїм світлом.
“Донорство — це не про смерть. Це про продовження життя. Про людяність, про віру в добро, про шанс, який один дарує іншому, — каже Олександр Кушнір, директор Городоцької лікарні — Тобто життя не закінчується. Воно просто переходить далі”.
Автори: Наталія Попович (Городок.City) та Іра Блаженко (Galka.if.ua)
У нашій наступній публікації ми розкажемо історії тих, хто отримав допомогу від донора за згодою родини, а також тих, хто за життя сам погодився віддати частинку себе іншій людині.
Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту “Посилення стійкості українських медіа”, який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом “Швейцарська солідарність” (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обовʼязково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.
Читайте також:
ФОТО ТИЖНЯ
