Раджастан. Країна раджів (можна перекласти і “Королівська земля”) – найбільший штат Індії, одна з світових цивілізаційних колисок.
Столиця штату, Джайпур – одна з вершин так званого “золотого трикутника”, атракції для цивілізованих туристів, які з вікон кондиціонованих автобусів і вікон п’ятизіркових готелів милуються індійськими пейзажами. Наша група, зцементована братерством “дикого” туризму, насолоджувалась принадами Джайпура галопом…
Джайпур було засновано за індійськими мірками зовсім недавно, в 1727-му раджою Савай Джай Сінгхом. “Савай” – титул, наданий достойнику могольським імператором і означає “той, хто учетверо перевершив своїх сучасників”. Вбийте, не розумію, як таке коротке слово може так багато значити.
Обласканий імперською прихильністю правитель вирішує перенести свою столицю з фортеці Амбер, яка вже не вміщала усіх мешканців і де відчувався брак води. Раджа створює як би зараз сказали комітет з архітекторів, астрологів, математиків, брахманів, якому й доручає комплексне будівництво нового міста.
Чи не уперше в історії тодішньої Індії проводиться реалізується містобудівне планування, ще й за канонами індійського фен-шуя – вчення васту-шастра. Квартали, дороги, майдани, палаци – все будується у чіткому порядку, в дев’ятьох прямокутних секторах. Столицю оточує високий мур з сімома міцними воротами.
За чотири роки Джайпур “здається в експлуатацію”. Одну сьому частину нової столиці займає палац магараджі. Насправді це цілий комплекс з кількох палаців, павільйонів, храмів, садів, який будувався кількасот років поспіль.
Більшість його приміщень займають музеї. Мубарак-Махалі, себто Сприятливий палац колись служив для прийому високих гостей. Зараз тут музей одягу й тканин. Головним експонатом, поза всякими сумнівами, є шмотки магараджі Савая Мадхосінгха. Він важив 250 кг, тож можете уявити собі його штанці (на жаль фотографувати в музеях було заборонено, тож я порушував це правило лише у безпечних для себе ситуаціях). Між іншим, чвертьтонний правитель мав більше ста дружин.
В іншому палаці – Чандра-Махалі – досі мешкають нащадки королівської родини. Правителі Раджастану вміли за всіх влад виторговувати собі певну автономію.
Навіть після проголошення республіки останній магараджа, а також спортсмен Савай Мен Сінгх IIдеякий час залишався фактичним правителем краю та й потім залишався при ділах, бо служив послом в Іспанії. З його особистими речами й спортивними нагородами можна ознайомитись в музеї на першому поверху палацу.
Діван-і-Кхас служив магараджам для приватних аудієнцій. Виставлені тут два величезних срібних глечики на чотири тисячі літрів кожний було виготовлено переплавкою 14 тисяч монет. Глечики зробили спеціально для Савая Сінгха, аби той, у тривалій поїздці до Англії на коронацію Едуарда, міг пити священну воду Ганги. Так-так, ту саму, з попелом мільйонів спалених індійців, замість некошерної англійської води.
Палац Хава-Махал, знаний як “Палац вітрів”. Збудували його в 1799-му магараджею Савай Пратап Сінгхом, онуком засновника Джайпура. 15-иметровий фасад має 953 віконечка, що робить всю зовнішню конструкцію схожою на стільники вулика.
Палац служив за гарем, а отже з численних його віконечок жінки мали спостерігати за життям вулиці, не виказуючи при цьому себе. Кажуть, що з верхніх його поверхів відкривається неймовірний краєвид. Ми, на жаль, до середини Палацу вітрів не потрапили й просто кілька хвилин насолоджувались ним з даху будинку навпроти.
Як ви вже помітили, більшість будівель історичної частини Джайпура збудовані з рожевого каменю. До того ж, у 1853-му до візиту в місто принца Уельського у рожевий колір пофарбували (і досі фарбують) геть всі будинки. Саме того місто називають Рожевим, що мені нагадало туніське біло-блакитне місто.
Водяний палац – Джало-Махал – збудований також з рожевого пісковику. З п’яти поверхів нам видно лише верхній, бо всі решта більшу частину року заховані під водою! Справа в тому, що палац розташований в центрі величезного штучного озера, яке утворилось після будівництва греблі ще у середньовіччі.
Озеро мало забезпечувати сільське господарство водою, проте в останні роки екологію регіону майже добили неочищеними стоками і тому подібним гімном. Лише в 2004-му році було розпочато якісь роботи, але, якщо я не помиляюсь, до власне палацу руки поки не дійшли.
Путівники присвячують цим та іншим красотам Джайпура не одну сторінку. Проте чільне місце все ж посідає його головна окраса – форт Амбер. Та сама стара столиця Раджастану, про яку я згадував на початку цієї розповіді.
“Бурштинову фортецю” насправді збудовано з білого й рожевого пісковиків. Архітектура отримала багато як з індуїстського, так і з мусульманського стилів, проте не в стилях справа.
Неприступна цитадель на високому пагорбі справляє надзвичайне враження. Її побудова розпочалась в 1592-му, за часів правління раджі Мен Сінгха I, одного з генералів могольського імператора Акбара Великого.
Природній рельєф доповнюють високі стіни, причому мури тягнуться і на навколишні пагорби, нагадуючи місцями Велику Китайську стіну.
Зсередини стіни форту прикрашені фресками, різьбленням та мозаїкою.
Чотири секції форту виходять на широкий шлях з головного майдану Амбера. Комплекс включає в себе купу приміщень військового призначення, гарем, палаци, храм Калі.
Туристам найбільше подобається Дзеркальний зал. Екскурсоводи розказують, що завдяки тисячам складних дзеркал його можна було освітити однією свічкою.
З інженерної точки зору палац надзвичайно продуманий. Скажімо, дощова вода спеціальними стоками збиралась до басейну. Заглянув я і в гаремний толчок – на жаль нічого цікавого.
Гадаю, що як і більшість моїх читачів, я був певен, що на вулицях індійських міст по-перше, всюди продається чай, а по-друге, повно слонів. Так от, ні чаю, окрім масала-ті (дехто з моїх читачів назвав його з вигляду “блювотною гидотою”), ні слонів до Джайпура я і не бачив. Тож радість моя була безмежною, коли під стінами форту я нарешті побачив і навіть помацав живого слона.
Джайпур – місто багате не лише туристичними принадами. Тут мешкає понад сім мільйонів жителів, розвинена інфраструктура, економіка (Джайпур відомий центр аутсорсингу). На відміну від багатьох бачених міст на вулицях – загалом можна сказати що європейський порядок.
Значну частину мешканців складають раджпути, тобто “сини раджі”, як вони себе називають. Чоловіки часто мають колоритну зовнішність: вуса, пузо й багатометрову шмату змотану в тюрбан на башці.
Вадим Войтик, блогер і мандрівник
ФОТО ТИЖНЯ
