Косівський або Смоднянський ринок вирує і розповідає свої історії. Тут кожен – герой свого маленького сюжету, а всі разом – частина великого живого полотна, що змінюється щосуботи, як тільки закінчується комендантська година й триває приблизно до обіду. У лабіринтах базару сучасне, архаїчне, але завжди із сенсами. “Галка” вихоплює звідти трохи історій, аби поділитися із читачами.
Вічний спадок
Субота – день, коли майстри з усього регіону з’їжджаються сюди, щоб показати свої вироби. Серед них – Люда, майстриня з Верховинського району, яка понад десять років вишиває та реставрує старовинні речі. Вона розкладає свої роботи, а товаришки по лавках допомагають їй нарядитися для фото й жартома приказують: “Рекламуй”. Верховинська вишивка і заболотівський кептар поєднуються у вбранні, створюючи гармонійний образ. Так Люда “рекламує” не лише себе, а й традицію, яку береже.
“Я почала ще до декрету, а тепер відновила, – розповідає вона, розкладаючи старовинні рушники й сорочки. – В мене бабуся шила, і так пішло рік за роком”.
Зараз Люда відточила майстерність. Каже, що може відшити будь-який узор – навіть якщо люди просто намалюють його від руки. На прилавку – орнаменти різних регіонів. Ось буковинська, ось верховинська сорочка. Ось – вузький фартух із дрібним візерунком. Люда показує відреставровану старовинну річ:
“Дивіться, ниточку нову вставляю, але шукаю давні мотки, щоб збігалося з оригіналом”.
– А де берете такі старі нитки? – питаю.
– В мене чотири скрині вдома, Коли в бабці ще є скрині, то є з чим працювати. Ну і десь в інших людей теж реально знайти – посміхається жінка.
Питаю про машинну вишивку – вона ж швидша. Але Люда лише усміхається:
“Порівняйте. – простягає дві сорочки – Оця машинка – тверда, дубОва. А оця, ручна, м’яка, лягає на тіло зовсім інакше.
Справу жінка любиться, та ділиться, що останнім часом торгівля важка, особливо взимку.
“Туристів мало, замовлення здебільшого через інтернет. Але треба виходити, показуватися, бо як інакше? Я ще й в Коломию їжджу, шукаю клієнтів”.
Та в цій справі сенс – зберегти давнє, дати йому нове життя.
***
Тут можна знайти керамічний посуд, різьблені вироби з дерева, вишиванки, текстильні речі, аксесуари зі шкіри та хутра, а також текстильні вироби з вовни, ковдри, шкарпетки та ліжники. Окрім цього, на ринку можна придбати кулінарні продукти, такі як сири, бринзу, мед та інші місцеві делікатеси. Це місце дає можливість не тільки придбати унікальні сувеніри, але й зануритись в атмосферу традиційного гуцульського життя.
Косівський базар, відомий також як Смоднянський ринок, є одним із найбільших традиційних гуцульських ярмарків у Прикарпатті. Розташований у місті Косів, цей базар приваблює як місцевих жителів, так і туристів, пропонуючи широкий асортимент товарів, що відображають багатство гуцульської культури. Старої й тієї, яка тільки зароджується.
Спадщина, що триває через покоління
Повітря насичене запахами – солонуватим від сиру, копченим, смаженим і гуцульськими канапками з найвідомішої точки з їжею “У Петровичів”. На дворі зимно і від гарячого напою іншого Петровича — Володимира, помітно парує, але каже, що “робити мус”. Чоловік розповідає, що перед тим, як займатись виключно різьбою, працював у школі. Викладав аж 12 предметів: астрономію, інформатику, креслення, алгебру, геометрію, малювання й тракторну справу… Зараз чоловік здебільшого робить кухонне приладдя. Раніше створював й інкрустовані вироби.
“В наш час мало хто займається інкрустацією, все пішло в масовий ринок. Раніше, в 70-90 роках, вона йшла по страшній силі. Зараз люди роблять багато простого, аби заробити. А для інкрустації треба різних порід дерев: і сливку, і горіх, і черешню, і грушку, явир… Але зять намагається робити так, щоб залишалося визнання цієї традиційної роботи”, – розповідає чоловік.
Зять Віталій займається ремеслом з 80-х років. Його родина вже не одне покоління зберігає традиції різьблення по дереву, виготовлення різних виробів для побуту та декоративних предметів. Віталій поєднує різні напрямки роботи, дерево для нього — це не просто матеріал, а частина спадщини, яку він передає далі. Його син теж продовжує родинну справу і навчається в Косівському технікумі.
Віталій підтверджує також, що інкрустація та інші види роботи стали менш популярними, технології змінюються. І навіть незважаючи на це, він все ще підтримує контакт з іншими майстрами, разом з якими виготовляють сувеніри та різні вироби для продажу.
Він розповідає, що багато чого змінилося в орнаментах, якими прикрашають вироби. Колись були популярні складні інкрустації, тепер вони зустрічаються все рідше, а замість них виникають нові технології. Станки для обробки дерева допомагають робити більші вироби, змінюючи сам процес роботи.
У своїх роботах Віталій намагається поєднувати традиції та нові технології. Хоча попит на певні речі може з’явитися дуже неочікувано.
“Ми комбінуємо виробництво і продаж. І є циклічність моди — наприклад, після популярності фільму “Хід королеви” попит на шахи різко зріс. Є ігри, панно, годинники, релігійні роботи — вони завжди затребувані. Тепер вже використовуємо нові інструменти, але стара техніка не забувається”, — каже Віталій.
Віталій з гордістю згадує свій дипломний проєкт — письмовий набір, який він зробив ще у 96-му році. Цей набір став справжнім мистецьким витвором, і досі зберігається в музеї інституту.
Щодо сина, то він не продовжує роботу з деревом, хоча навчався в тому ж технікумі, а хоче займатися керамікою.
Попри всі зміни в ремеслі, війна також вплинула на життя Віталія та його родини.
“Менше туристів, менше продажів. Люди виїжджають, і це теж змушує нас змінювати свої підходи. Але, слава Богу, що ремесло ще живе”, — ділиться Віталій.
Кожен новий виріб – улюблений
Олег займався й деревом, але, коли ми тільки зустрілись на базарі, то минуло лиш три тижні, як хлопця захопило гончарство. Вироби інших майстрів він продавав якийсь час, та тепер вирішив опанувати й це ремесло.
Дід каже, що раніше кераміку в Косові можна було купити за безцінь, але з часом, коли її внесли до списку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО, ціни зросли в рази.
“Зараз усі хочуть глиняний посуд. Гончарство – в моді. В інституті в Косові всі йдуть на кераміку, на шкіру, на дизайн”, – міркує Володимир Петрович.
Сам гончар каже, що про ремесло починається з вибору глини. Спочатку важливо підібрати правильний матеріал, інакше всі зусилля будуть марними.
“Глина — це основа всього. Якщо неправильно вибрав, то результату не буде”, — каже він, показуючи на шматок сирої глини. Це ще не запечена форма, тільки основа, яка потребує ще багато етапів до того, як стане готовою.
Для створення керамічних виробів все має бути зроблено поетапно. Після вибору глини та виточування форми наступний етап — покриття ангобом. Ця сіра рідина, як молоко або густа сметана, має бути нанесена рівномірно. Якщо недогледів — глина не матиме потрібного вигляду.
“Краще залишити глину трошки сирою. Якщо вона вже висохла, на ній не можна буде працювати”, — пояснює майстер.
Малювання на таких виробах потребує неабиякої точності.
“Ніколи не думав, що для цього не потрібно спеціальних інструментів. Все, що треба, — це звичайна ручка. Лиш би вона ни писала вже”, — розповідає він.
Завершення процесу не менш важливе. Після того, як малюнок висохне, виріб потрапляє в піч для випалу.
“Дванадцять годин при температурі 970 градусів — це те, що треба”, — говорить він, наголошуючи на важливості правильного нагріву.
Процес настільки складний і тривалий, що майстер вважає кожен етап важливим. Потрібно витримувати усі фази, щоб результат був ідеальним.
Майстер вказує на свою першу роботу — не подобається, але береже. З того що любить — кожен новий виріб.
“Це нове для мене, але зараз я вже не уявляю себе без цього ремесла”, — зізнається він.
***
Кидаючи короткі жарти та вигуки, щоб привернути увагу покупців, визирає зі своєї ятки пан Стеф’юк. Впродовж хвилини він встигає розповісти, що 54 роки різьбить й виготовляє інструменти для різбярів, а понад 5 виготовляє дримби. Ще дві хвилини йому потрібно було, аби навчати грати на дримбі перед тим, як відпустити до наступної ятки. Наука минула добре, а чоловік обіцяв виписати диплома про завершення експрес-курсу. Ну й без інструменту піти теж не вийшло.
Сирна філософія
У повітрі пахне гуцульською традицією – солонувато-молочно. Тут, поміж розписаних тарілок, витончених серветок і різьблених люльок, продають знамениті сирні коники – маленькі, жовтуваті, зі смаком дитинства.
Але серед усього цього різноманіття є ще щось особливе – сир, який не просто їдять, а про який говорять. Історія про нього звучить з уст Мирослави, або ж просто Міри – жінки, яка знає свій сир, як мати знає дитину. Жінка говорить про сир, як про живий організм.
Жінка показує коричнюватий сир, твердий, із карамельним відтінком – норвезький бруност. Вариться два дні. 11 літрів сироватки, літр вершків, а на виході – 400 грамів. І дві години останніх треба постійно мішати. Ділиться й з нами.
“Це вам не просто сир, – каже – Це десерт”.
Дев’ять років тому Міра вперше зварила сир. Повернулася з Іспанії, де зрозуміла, що добрий хліб і сир – то не розкіш, а основа культури. Тому вона вирішила, що навчиться. Їздила в Італію, в Німеччину, в Закарпаття – всюди, де знали, як із молока робити магію. І магія почала діяти.
Міра каже, що зварити сир – мало. Тому жінка у 2021 році створила біодинамічну ферму – місце, де все взаємопов’язане: земля, трава, тварини, люди. Міра розповідає, що на фермі дотримуються природних циклів, не використовують штучних добавок і дбають про гармонію середовища. Кожен сир має свою історію, бо його смак залежить не лише від молока, а й від способу життя ферми: що їдять кози, як їх доглядають, у якій порі року варять сир. І навіть настрій кози.
Це не просто ферма, а справжня лабораторія смаку. Побачити цей процес можна на власні очі, але дозовано – занадто багато відвідувачів можуть тривожити кіз, а їхній спокій тут понад усе. Гості, які приїжджають, можуть відчути ферму зсередини: спостерігати за доглядом тварин, побачити, як народжується сир й навчитись варити сир. Ферму Міра створила для того, щоб змінювати ставлення до кіз, бо, на її думку, в Україні скептично ставляться до кіз й не дуже визнають козячий сирний продукт.
“Зараз на фермі живе 35 альпійських кіз. Усіх знаю поіменно, – сміється. – Маленьким ще імена не дали, але дорослі – то вже наша сім’я. Ферма – це не просто місце виробництва, а лабораторія експериментів. Сир – як живий організм: він змінюється залежно від сезону, харчування, навіть погоди. Липневий сир – один, серпневий – інший, осінній – третій. – Це не як у супермаркеті – стандартний шматок. В нас кожна голівка – унікальна”.
І хоч у вітрині майже нічого не залишилося, люди підходять. Хтось питає, хтось пробує, хтось просто слухає. Бо сир Міри – це не просто їжа. Це історія. І хоч сьогодні вона закінчиться останнім шматком з минулого року, назавтра почнеться нова.
Ферма та сироваріння для Міри не є лише бізнесом, а скоріше способом життя, творчим процесом, який включає глибоке розуміння і повагу до природи та тварин. Вона підкреслює важливість біодинамічного підходу, де якість продукції та турбота про кіз є основними пріоритетами. Навіть ціна продукту має бути високою, бо це праця, яка потребує багато зусиль та часу, але головне — це не лише прибуток, а створення свідомої та органічної спільноти навколо ферми.
***
На базарі ніби проживаєш все життя. Тут знайдуться невеличкі одежини на дітей, строї дорослим, побутовий ужиток, свійських тварин, їжу (навіть мікродозинг мухоморів), на кількох оголошеннях “робота закордоном” знайти собі справу й навіть обрати собі залізного хреста на могилу.
Це окреме життя, яке можна прожити у Смодній щосуботи із 5 ранку до 12 години обіду. І віднайти не тільки крам, а людські історії.
ФОТО ТИЖНЯ
