Зважаючи на складну ситуацію в країні, люди змушені тікати від війни, полишаючи свої домівки, усталений спосіб життя, набуте за довгі роки важкої праці майно. Вимушені переселенці їдуть у невідоме, поставивши на ваги усе матеріальне заради життя своїх дітей і родин. Одним з таких острівців надії для них стало Прикарпаття, адже завдяки злагодженій і самовідданій праці Івано-Франківського обласного Координаційного центру з питань надання допомоги людям в умовах надзвичайної ситуації їм тут можуть допомогти, прихистити і захистити.
Співголова Координаційного центру Леся Аронець, викроївши час у насиченому волонтерському дні, розповіла Галці про будні центру, нагальні проблеми та людяний бік її роботи. І навіть під час двадцятихвилинної розмови за кавою, вона постійно відповідає на телефонні дзвінки, консультуючи, надаючи вказівки та зауваження.
Читайте також: Українські інновації та євростандарти: як франківські підлітки моніторять, чим ми дихаємо (ФОТО)
– У Вас дуже насичений графік.
– Це мій стиль життя.
– Коли починається Ваш день?
– О шостій ранку.
– Так розумію, Ваша зайнятість полягає не лише у волонтерській роботі?
– Я – директор ДП «Івано-Франківський обласний молодіжний центр праці», голова правління Молодіжного громадського центру «Еталон», міжнародний тренер-консультант з питань психології і бізнесу, викладаю проектний менеджмент в Центрі підвищення кваліфікації держслужбовців – навчаю їх писати проекти. А найголовніше – те, що я бабуся.
– Встигають онуки вас бачити?
– В мене, на жаль, один онук. Він у третьому класі. Щодня бачу його, бо він після школи приходить сюди до мене.
– Ви справляєте враження суворої жінки, яка любить порядок.
– Я не сувора. Знаєте, як у мультику: «Щоб усі боялись і не насміхались». Це, звісно, жарт. Навіть сама назва організації «Еталон» означає, що має бути порядок. Хаос призводить до безвідповідальності. Якщо кожен знає, що має робити, і кожна річ лежить на своєму місці, тоді спрацьовує взаємозамінність.
– Завдяки цьому Вам, мабуть, вдається стільки встигати. Раніше Ви повідомляли, що Координаційний центр приймає в середньому 10 сімей переселенців на добу.
– Вчора прийняли 15.
– Наплив не зменшується? Є закономірність, звідки приїжджає більшість?
– На превеликий жаль – ні. На сьогодні вже є майже 2400 осіб.
– До центру звертаються усі переселенці, чи лише ті, кому потрібна допомога?
– Кого біда притискає, ті й приїжджають. Здебільшого приходять ті, в кого дійсно є потреба, хто сам не може себе забезпечити. Але у зв’язку з тим, що держава прийняла постанову про допомогу переселенцям, їм будуть виділяти виплати за комунальні послуги, які надаватимуть лише зареєстрованим.
Тому, думаю, з листопада місяця у нас кількість переселених осіб значно збільшиться. Якщо зараз зареєстровано 2400 тих, хто потребує допомоги, то за попередніми оцінками відповідних органів і служб у нас їх близько семи тисяч ще додатково – тих, які фінансово спроможні купити чи знімати собі житло, і їм наразі допомога була непотрібною. До нас натомість звертають ті, кому потрібні виплати, хто має багато дітей, інваліди, одинокі – ті, хто чекає постійних соціальних гарантій.
– Якою є процедура реєстрації переселенців у Координаційному центрі?
– Вони звертаються до нас за принципом «єдиного вікна» – проекту, реалізованого центром «Еталон». Ми розмістили усі служби на другому поверсі «Просвіти» за адресою Грушевського, 18: центр зайнятості, міграційна служба, соціальний захист, медицина, освіта, служба у справах дітей – усі служби, які в першу чергу необхідні людям. І вони за один візит можуть вирішити усі свої питання, заповнивши трьохсторонній договір про безпечне перебування.
Ми – єдині і перші в Україні запропонували робити це за міжнародними вимогами з досвіду наших Грузинських і Азербайджанських партнерів. У 2012 році я бачила як поселяли біженців з Карабаху, які тепер в Азербайджані мають цілі міста.
Наші партнери ділилися з нами досвідом як це відбувалося в Грузії і відповідно Абхазії, коли до Грузії прихало багато біженців. І тому ми одразу націлювалися на те, що хоча люди поки цього не усвідомлюють, але пройде час, і їм потрібно буде мати юридичний статус. А цей договір стане підтвердженням того, що вони дійсно були жертвами воєнних репресій, і з прийняттям закону можуть отримати статус внутрішньо переселених осіб.
– Виходить, наша область передує в організації життя переселенців?
– Я вам більше скажу, досвід нашої Координаційної ради і нашого штабу Івано-Франківська в Адміністрації Президента визнано найкращим в Україні, і за нашим досвідом працюють сьогодні багато областей України.
– Однак, напевне, є й певні проблеми?
– Є проблеми, тому що кожна людина приїжджає зі свою мотивацією – хтось приїжджає з бідою, а хтось – просто використати певні шанси і можливості для своїх бачень. Я не можу тут нікого звинувачувати…
Коли ми створювали Координаційну раду, засновниками якої є Молодіжний громадський центр «Еталон» і Державна служба з надзвичайних ситуацій в Україні, для мене визначальним було гасло, що треба поводитися з людьми так, як хочеш, щоб з тобою поводилися. Ніхто не застрахований від того, що може бути завтра чи післязавтра. Повірте, за півстоліття свого життя я переконалася, що кожна копійка віддавана.
– Яка сьогодні ситуація з поселенням?
– Не можу сказати, що це питання завжди було проблемою. Але з настанням холодів, повірте, воно стає гострішим. У Івано-Франківську місця, де можна поселити на довгий термін стає все менше, а люди приїжджають і приїжджають.
Ми у місті маємо готель на тимчасове перебування до двох тижнів. А далі йдуть райони: Бурштин, Тлумач, Коломия. У заклади, де є велике скупчення переселенців, легше привозити продукти харчування чи одяг, їх легше розмістити. Однак, на превеликий жаль, ми не можемо так як Львів потішитися – у них є санаторії, пансіонати державного підпорядкування, вони можуть поселяти туди людей і отримувати відшкодування від держави. У нас таких закладів, які ми використовуємо, мізерна кількість. Практично все у приватній власності,
– Яка готовність до зими?
– Цим також займається ОДА. Безумовно, вони теж вишукують можливості резервного фонду, підключено цілий департамент ЖКГ, постійно моніторять місця, де можна зробити невеличкий ремонт… Біда в тому, що якщо і є місця для довготермінового перебування в сільських населених пунктах без зручностей, людям, які приїжджають з великих міст – Донецька, Луганська, і прожили 30-40 років на 10-12 поверсі такий варіант не підходить. Треба йти в туалет надворі, в криниці воду взяти, розтопити…
Не те, щоб вони вибагливі. Просто вони непристосовані до таких умов, і їх треба зрозуміти. Хоча не кожен з наших жителів може їх зрозуміти. В кожного – своя культура і свій менталітет…
– Міфи і упередження теж заважають?
– Міфи у багатьох випадках є надуманими. Інколи я зустрічаю людей, які мені говорять: «От ви знаєте, переселенці, вони такі…», на що я відповідаю: «Вже більше ніж я про них ніхто не скаже». Є різні люди, але ти бачиш те, що хочеш побачити. Якщо бачиш, що – біда і ти можеш допомогти, то допоможи, а як ні, то просто не суди.
– Розкажіть про психологічний бік вашої роботи. Треба мабуть відсторонено ставитися до неї?
– В першу пору було дуже важко. Коли приїжджали кримські сім’ї, ми спали по дві-три години. До Львова треба було їхати, бо там немовлята на руках. Серед кримських переселенців зазвичай багатодітні сім’ї, в яких по п’ять-сім дітей. Для них родина на першому місці. Вони їхали з болем і плачем, бо ми на даний момент не можемо їм запропонувати нічого окрім збереження українського громадянства. А там у них і господарство і будинки в багатьох…
Тому я вирішила, що виконувати свої обов’язки можу лише тримаючи емоції в собі. Ще і обпеклися, натрапивши на аферистів зі Стрия, які використовували ситуацію з метою наживи. А ми їм допомагали, піклувалися…
– Вам ще доводиться на рівні інтуїції визначати правдивість біженців?
– На це є спеціальні служби, зокрема Служба безпеки України.
– Яка доля дітей і вагітних, яки приїжджають?
– Дванадцять дітей уже народжено в нас. І перше народжене дитя переселенців з Криму теж народжене в Івано-Франківську.
Тепер 34 вагітні жінки збираються в нас народжувати. Будуть маленькі бандерівці.
Ми стараємося здешевити їх перебування що тільки можливо. Департамент охорони здоров’я видав спеціальний наказ – по можливості забезпечити медикаментами.
Однак є виключно платні обстеження, тому ми звертаємося до Карітасу. Вони є нашими партнерами, входять в координаційну раду і мають ґрантову допомогу, з якої ми змогли оплатити медичні обстеження і навіть багатьом сім’ям – оренду квартири на один місяць. Червоний Хрест надав засоби гігієни. Також вони проводили серед школярів акцію «П’ять картоплин» по збору овочів на зиму. Якби ми чекали поки держава щось дасть, було б дуже важко. А так, з «миру по нитці»…
– Чи є нині ще потреба в «руках»?
– Я за волонтерство, але професійне. Кожен повинен бути навчений тій роботі, яку виконує. Якщо людина не вміла сортувати одяг і просто перекидала його, то в нас виходило так, що одні складали, а потім інші приходили – перескладували. Витрачався час. Дякуючи меценатам поставили ніші, стелажі для складання одягу, маємо окремо комірчини, де продукти харчування зберігаються, засоби гігієни, хімія. Двічі на тиждень нам привозять хліб із Коломиї.
Ще до того як ускладнилася ситуація у Донецьку і Луганську, продуктові бази більше привозили нам продукти. Розумію, що резерви є вичерпними, і ми дякуємо за все, що нам приносять. У нас є координатор з гуманітарної допомоги Юлія Кміта-Ференц. В соцмережах люди чують, знають, приносять.
– Скільки на прикарпатті ще є запасу волонтерства? Чи довго ще іванофранківці здатні будуть допомагати?
– Це має бути всередині кожної людини, закладено з молоком матері бути чуйним до людської біди незалежно ні від чого!
Розмовляла Ольга Кушнір. Фото Юрія Гриньківа.
ФОТО ТИЖНЯ
