Івано-франківський письменник, автор понад 30 книг, есеїст, прозаїк, лауреат багатьох літературних премій, член українського міжнародного ПЕН-клубу Степан Процюк в час повномасштабного вторгнення взяв творчу паузу з великими творами, яка тривала два місяці. В інтервʼю «Галці» письменник розповів про свій новий біографічний роман, над яким він зараз працює, про складнощі письменництва та про те, яким він бачить стан сучасної української літератури.
Писати не міг не тільки я
– Як пройшов ваш 2024 рік?
– Найперше, в нас триває війна. І я, як і переважна більшість українців, живу значною мірою тими подіями, які визначать долю України.
А якщо говорити про мене як про письменника, то в цьому році я написав і завершив роман про мецената і українотворця Євгена Чикаленка. Роман називається «Пан», він вийшов у видавництві «Дискурс». І я мав багато презентацій в кінці року, у мережі «Книгарень Є» і у мережі книгарень «Сенс».
Роман про Чикаленка дуже добре прийнятий читачами, є багато читацьких відгуків, і усних, і письмових. Також дуже добре був сприйнятим роман про Івана Франка «Руки і сльози», якого нещодавно з’явилося друге видання.
Ба більше. Також цього року добре продається роман про Григора Тютюнника «Місяцю, місяцю», який вийшов на початку минулого року. Я ці романи називаю своєю трилогією. Хоч трилогія об’єднана спільними героями, а це романи про трьох різних людей, але всі вони були великими українцями зі складними долями, і досі про кожного з них не було художнього роману. Зокрема, про Франка було багато різних досліджень, але не було повномасштабного чи панорамного роману, як я його називаю.
Я вже не кажу про Григора Тютюнника, письменника, який у 1980 році покінчив життя самогубством. Про причини та все інше саме йдеться у моєму романі.
І хоч я пишу не тільки романи про письменників, але вони останнім часом стали значною мірою запотребовані.
От також війна перервала роботу над сценарієм серійного фільму про Івана Франка, який мав появитися за мотивом мого роману «Руки і сльози».
– Ви були задіяні в зйомках?
– Сценарій до фільму писав не я. Його писала інша людина за мотивом мого роману. Я ж не швець-жнець на дуду грець, і не вмію викладати цеглу якимись узорами (ред. відповідає посміхаючись).
Тоді все починало готуватися, продюсери шукати кошти і так далі. Але цим займався мій партнер проекту. Що від мене було було потрібно, я зробив і написав. А далі, звичайно, якби фільм почали знімати, то я би давав якісь консультації. Знаєте, є такий вислів – мавр зробив свою справу, мавр може піти. Так само і тут. (ред. посміхається)
– Загалом, як на вашу творчість вплинула повномасштабна війна?
– Скажу вам чесно, вона так вплинула, що мій друг і партнер проєкту, письменник і юрист Володимир Кравчук, дзвонив мені і просив, щоб я продовжив писати роман, який я почав до війни, і не писав впродовж двох місяців, після початку повномасштабного вторгнення. Бо не міг писати.
Він казав, що нам треба робити своє. І мав рацію.
Але писати не міг не тільки я, то для багатьох людей був шок. І потім я якось втягнувся, бо робота потребувала, щоб я працював далі. Тож поринув у світ початку ХХ століття.
Бо коли пишеш такі романи, треба поринати у них з головою.Треба жити романом в час роботи над ним.
Писати – це не просто сісти, тобі прийшло щось в голову, ти щось накалякав. Це аматорська література. Я займаюся професійною літературою і це величезна різниця.
Кожен в Україні повинен робити те, що він найбільше може робити. Я вмію писати книги. І я повинен це робити. І писати про складні теми. Писати про таке, про що ще не писали.
Зараз я поволі почав працювати над романом про письменника і кінорежисера Олександра Довженка. Як ви можете зрозуміти, я вибираю нелегкі теми.
Робота завжди йде нелегко. Це не тільки вивчення документів – це вивчення всього.
Вивчення загального матеріалу. Вивчення тієї епохи. І найважливіше в написанні є вивчення внутрішнього світу письменника, про якого ти пишеш. Намагання зрозуміти його.
Я навіть трохи маю до цього вроджене щось. Відчуваю багатьох людей. Відчуваю людину загалом. Як хтось сказав – чим більше я дізнаюся про людей, тим більше я хочу мовчати (ред. жартує). Але це не стосується моєї літературної роботи.
Той біографічний роман, який я пишу, хтось інший міг би подати інакше. І нехай пишуть. Я не проти, щоб хтось ще писав роман про Франка, Довженка, Чикаленка, Григора Тютюнника.
Бо траплялося, коли я написав перший роман про Василя Стефаника, то багато хто казав, що Процюк написав про себе.
Я порівняно багато подорожую. Але живу в нашому прекрасному місті. Тут є дещиця людей в літературних колах, які з ревністю ставляться до моєї роботи. «Ревністю» – назвемо це так, щоб не називати більш міцно.
– Побутує така думка, що війни не раз ставали часами великих відкриттів (ред. наприклад, мікрохвильовка, яка створювалася, як радарна система, або суперклей, який створювався, як прозорий пластик для оптичних прицілів). Що ви про це думаєте?
– Я би не хотів такого розвитку і такого впливання. Це така, знаєте, дегуманізація. Коли припускається, що війна впливає на розвиток.
Скільки трупів війна за собою несе… Скільки поламаних доль, поламаних життів! На багато десятиліть і на кілька поколінь. Ми не уявляємо собі, навіть при найкращому розкладі, який ця війна накладе відбиток на долю кількох українських поколінь.
– А як ви оцінюєте сучасну українську літературу?
– Вона розвивається. Стає все кращою. Але літературу не можуть розвивати тисячі людей. Будь-яку: французьку, німецьку, англійську, чеську, італійську – по-справжньому розвивають принаймні десятки. І так само у нас.
Коли йдеться про розвиток літератури, то її рухають тільки літературні явища, а не факти. І ці явища – ці десятки людей рухають українську літературу.
– Як типово проходить ваш творчий день? Маєте ритуали і правила в написанні творів?
– У мене 10 років назад відбулася величезна зміна в правилах. Я багато років курив. Мені здавалося, що це розширює судини. І коли я курю, то це додає певного натхнення. Багатьом письменникам так здається. Тому що на якийсь час нікотин справді розширює судини.
Нікотин – це ж наркотик. Багато письменників при написанні творів користувалися, якщо брати історію літератури, різними наркотичними препаратами.
Я курив багато років. І коли писав, то курив багато. Але в кінці 2013 року я таки, після багатьох спроб, які тривали кілька років, залишив куріння. І не палю вже більше десяти років.
- Неминучий атрибут, коли пишеш – це кава.
- Важливо щоб був голодний шлунок. Тому що, коли людина наїлася, то її думка вже не так гостро працює.
- Для мене дуже важлива тиша в моїй кімнаті. А так як я живу у 9-поверховому будинку, то буває, що тільки почнеш писати – хтось щось починає свердлити. То краще, щоб мене ніхто не бачив в той момент. (ред. каже письменник посміхаючись).
Переважно я намагаюся працювати до обіду. От я, коли збирався на це інтервʼю, думав, що сьогодні вже нічого не встигну. Але так вийшло, що я ще півтори години попрацював.
Тому я сьогодні написав частину свого майбутнього роману про Довженка. Про приїзд в 29-му році в Москву делегації українських письменників, до якої через кілька днів прийшов на зустріч Сталін. Сьогодні я почав цей великий підрозділ.
А ввечері я багато читаю тих матеріалів, з якими працюю. Дуже багато всього переглядаю.
Зазвичай я пишу зранку до першої години, а потім з вечора, година восьма-девʼята, беруся за вивчення матеріалів.
Я люблю ходити навколо міського озера. Люблю ходити пішки. Багато років займався любительським бігом. Аматорський спорт мені не був ніколи чужий. Він допомагає багато в чому. Допомагає підтримувати здоров’я. Наскільки це можливо.
Людське життя, воно… Все дуже відносно в людському житті. Ми ніколи не знаємо, що чекає нас попереду. Треба намагатися так жити, щоб кожен день, як кажуть мудреці, – проживати життя, а не бути десь то в спогадах про минуле, то в думках про майбутнє. Люди, які живуть постійно або в минулому, або в майбутньому, але не теперішнім моментом – вони не живуть. В них життя зупинене.
Насправді ж є люди, які постійно згадують щось. І ті згадки нічого не змінять вже в їхньому житті. Якби вони не шкодували, що б не робили, що б не було. Те, що було, воно пройшло. І все.
В майбутньому ніхто не знає, що буде, як би хто не посилав флюїди в космос. Є сам потік життя, сам промисел Господній, який рухає кожним нашим днем. І ми тільки намагаємося бути на хвилях цього промислу. Це не означає, що не треба планувати нічого. Не в цьому справа. Але не жити думками. Бо думки про минуле, чи про майбутнє, сприяють ще більшій тривожності, нервозності і так далі. Людина тоді не живе реально. А зараз в Україні, в час війни, в людей дуже сильно посилалися нервові розлади.
Письменників може бути і менше
– Ви пишете біографії українських письменників. Першою була біографія Стефаника. Розкажіть, як це писати художні біографії?
– Я не є письменником тільки для біографій. Є люди, які не читають мої біографічні романи. Їх це не дуже цікавить, вони читають інші мої твори. Наприклад «Інфекцію», мій перший роман, який вже має п’ять перевидань, або «Травам не можна помирати», який перевидано «Нашим форматом», про 70-ті роки в радянській Україні, про психіатричні лікарні. Або ж психологічна повість «Бийся головою до стіни», яка зараз готується до перекладу. Чи, наприклад, роман «Пальці поміж піском», про 50-ті роки, який теж виданий «Нашим форматом». Ці книжки вони читають.
А є такі, які навпаки читають тільки романи про письменників. Не знаю чому. От тільки про письменників і все.
Є частина читачів, які стали моїми «фанами», і які читають усі мої твори.
На моїй фейсбук-сторінці вони слідкують за інформацією, яка там зʼявляється. Це люди, що люблять мої романи. Але читачів завжди більше, ніж «фанів».
– Ви можете назвати себе письменником-істориком?
– Ні. Я можу себе назвати письменником. Точніше я можу себе називати як завгодно. Істориком, письменником. Письменником-муляром. Письменником-слюсаром. Письменником-психоаналітиком. Письменником-серцезнавцем. Але це нічого не дасть. Це будуть тільки слова. Це будуть тільки словесні форми, не наповнені життям.
Думаю, що є різне формулювання у Вікіпедії і на просторах інтернету про мене. Зрештою, минулого року у Луцьку науковиця Анна Черниш захищала докторську дисертацію «Психоаналітичний дискурс в прозі Степана Процюка в контексті української літератури».
Я ще десь від 2014 року помітив, що в наукових виданнях про кожен мій новий роман Анна Черниш пише статтю.
А потім ми з нею познайомилися і виявилося, що як читач і науковець вона вважала, що в українській літературі немає письменників, які б писали саме в ключі психології, психоаналітики.
Це ні в якому разі не означає, що я хочу цим сказати, що я найкращий. Я хочу цим сказати, що у нас є талановиті письменники. Справді талановиті письменники. Думаю, точно кілька десятків. Не кілька тисяч сотень, але кілька десятків точно. Це я кажу про сучасників, не згадуючи вже про класику.
– Скажіть, будь ласка, звідки ви черпаєте натхнення для написання романів? Чи воно у вас вже випрацьоване і працює «як механізм»?
– В мене є багато станів, коли я не хочу і не можу писати. Сум, печаль – все це мені знайомо дуже добре. Все, що є в моїй прозі, мені знайомо дуже добре.
Інколи немає сили працювати, але я зв’язаний з зобовʼязаннями, контрактами. Я навчився себе пересилювати.
– Письменництво вже точно стало для вас основною роботою?
– Пʼять років тому я пішов з університету, і письменництво стало моєю основною роботою. Нічого немає поза цим. Ну і, ще у мене є ютуб-канал, який я веду з 2019 року. І зараз закликаю читачів цієї розмови підписуватися на мій ютуб-канал. Там буде дуже багато цікавого.
Є ще, до речі, такі люди, які не читають моїх книг, але слухають ютуб-канал.
Є такі, що і слухають ютуб-канал, підтримують, і читають мої книги – це найкращі мої читачі. Таких, напевно, не багато, бо люди окрім цього повинні ще чимось іншим займатися. Але вони є справжніми моїми, відданими, шанувальниками – і я їм дякую.
І, звісно, дякую всім моїм читачам. Всім, хто читає мої книги, цікавиться. І навіть тим, хто тільки планує почати їх читати. Тим, хто планує, теж дякую за їхні плани. Навіть тим, хто не збирається читати мої книги. У них інші пріоритети. І у цьому немає нічого страшного, світ клином не зійшовся на моїх книжках.
У нас у Франківську є кілька дуже талановитих письменників.
Це і Юрій Андрухович, і Тарас Прохасько, і Володимир Єшкілєв, і Юрій Іздрик, і Богдан Томенчук, і Любомир Стринаглюк, і Ольга Деркачова та інші. Якщо я когось зараз не називав, то, повірте, не спеціально.
У нас є багато талановитих письменників.
Я, наприклад, позиціоную себе як людину, яка займається літературою наскільки може. А якою? Це вже не має значення. Це все тільки… Мислеформи. Те, про що ми говорили кілька хвилин тому – дещо зафіксується в інтерв’ю, але цього вже немає. Все тече, все змінюється, нема нічого постійного. Залишається тільки щось таке, що дуже… Важливе, талановите і так далі.
Я думаю, що з книжок, які написані за останні 10 років в українській літературі, може, навіть нашими найкращими письменниками, залишиться від сили 30%, може близько 25-40%.
Бо зараз є багато графоманів. І все це захаращує літературу.
Люди чогось подумали, що те, що вони на письмі запишуть, може мати якусь літературну цінність. Але вони не мають поняття, що це надзвичайно шкідливі речі для літератури.
Це поширено в усіх країнах, а у нас, останнім часом, ще посилилося. Дуже багато молоді почали писати.
– А хіба погано, що люди почали писати?
– Багато хто просто не має літературного таланту. Так, як і в моєму поколінні було. І є. Так само багато людей не має таланту.
Розумієте, щоб писати, треба ж мати якийсь літературний хист. Хтось повинен про це говорити. Але ось так просто писати і видавати… Можна і вірші писати на весілля. Або ще якісь казочки складати. Але не спішити видавати книжки.
Я би порадив таким людям не спішити, почекати рік-два. Багато читати. І того, що є в українській літературі, і закордонних письменників. Порівнювати з тим, що вони пишуть. І думати, чи продовжувати, чи краще не треба.
Це взагалі, дещо трагічна тема. Знаєте, що відрізняє графомана від письменника? Графомана від письменника відрізняє тільки одне – те, що письменник вміє так сплітати слова, що вони зачіпають людей.
Графоман теж вкладає усі сили, коли пише, як і письменник. Насправді все не так просто. Графомани так само вкладаються в свої твори, через те вони такі ревниві, і так їм боляче. Я це все знаю прекрасно. Вони вкладаються, тільки чомусь ці слова не зачіпають. Не зачіпають, і все. Це найбільш кардинальна різниця. Вони так само вкладають зусилля. Тому це не їхня провина, що вони такі. Може вони в чомусь іншому мають таланти, але не знають про це, бо вони десь глибоко закопані. Не всім бути письменниками. Письменників може бути і менше.
Є такі, які починали писати і потім покинули. Розумні люди. Віднаходили в собі інші таланти, і раділи що вони не продовжували писати далі. Бо поставилися до себе критично.
– Чому ви вважаєте, що рано чи пізно багато літератури, як ви кажете, загубиться в часі?
– Та взагалі ми нічого не знаємо. З іншого боку, я так з вами про це говорю, але насправді… Мене не хвилює тема графоманії. Тому що я маю своє літературне життя.
Не те, що зовсім не хвилює. Іноді хвилює. Коли читаєш і переглядаєш деякі видані книги. Або дивишся в соцмережах, коли публікують вірш або прозу.
Тут є ще дещо. Вони (ред. графомани) вважають, що люди, які є письменниками, спеціально не хочуть їх підтримувати.
Але якщо подивитися з нашого боку – ти не будеш казати багатьом людям: «слухайте, ви краще б не писали, бо це графоманія». Тоді ти станеш їхнім ворогом до кінця життя.
Я про це говорю загально. Але ухиляюся від таких означень. З конкретними людьми. Я не люблю цього.
– Ви – один з небагатьох письменників, принаймні місцевих, хто має і активно веде свій YouTube канал. Як виникла ідея його створити? І як змогли досягнути позначки у 13 тисяч підписників?
– Дуже просто. Багато чого виникає надзвичайно просто. Я давно хотів піти з університету. Спочатку про це знала тільки моя дружина. Але дехто з моїх ближчих друзів, яким я про це говорив, казав: «Степане, студенти так люблять твої лекції». Казали, що багато хто зі студентів їх любить. Але насправді, не так вже й багато. Більшості було все одно, чи це мої лекції, чи когось іншого. (ред. сміється).
Але завжди було кілька студентів, для яких мої лекції – були подіями. Нехай до десятка. Це вже було багато.
І моя дружина, Люба Процюк, підказала мені ідею – створення YouTube каналу. І перегляд відео буде як лекція для багатьох, тоді я знімлю з себе ці всі жалі про залишення університету. І так з’явився YouTube канал.
У мене є партнер цього проєкту – Марта Мадій, яка виконує технічну роботу. Бо я технічну роботу не вмію виконувати.
Хотілося б, щоб YouTube канал отримував більше підтримки. Зараз відео виходять раз на місяць. Але йде війна. І все що відбувається, то відбувається. А все, що не відбувається, не відбудеться ніколи.
Тому яка є підтримка YouTube каналу, настільки часто з’являються нові відео.
Є багато людей, які дуже високої думки про мій YouTube канал. Вони завжди чекають на нові відео.
– Як виникають ідеї для відео?
– Я багато років працював в університеті. Викладав історію української літератури, і частково світової. Це була моя робота.
Ідеї просто виникають. Одне, друге, третє, десяте. Є таке, що я відкидаю. Є таке, що замінюю чимось іншим. Але ідеї легко виникають в голові. Їх є сотні, тому з цим немає ніяких проблем.
Вважаю, що поет може бути тільки молодим
– Хочу повернутися до початку вашої літературної кар’єри. Ви її починали з поезії. Потім переключилися на прозу. Як це відбулося? Ви зрозуміли, що вам більше подобається писати прозу?
– Ні. У нас на початку 90-х утворився літгурт «Нова дегенерація». Тоді був час літгуртів. До «Дегенерації» входили Іван Ципердюк, який живе в Івано-Франківську, а ще поет Іван Андрусяк, який зараз живе на Київщині.
Літгурт став доволі популярний. Його підтримувала Ліна Костенко. Його лаяв Олесь Гончар. Казав, що якісь «дегенерати» з’явилися в літературі. Все це привертало увагу.
Він проіснував недовго. Це умовність. Після того я ще писав поезію кілька років. На початку 90-х поезія нашого літгурту збирала великі зали.
Це було наче відродження літератури. А зараз поезію переважно читають тільки поети. Я припинив писати вірші в 98-му році.
– Чому так сталося? Натхнення до написання віршів від вас пішло?
– Якоюсь мірою. Я вважаю, що поет може бути тільки молодим. Це, звичайно, спірна думка. Але принаймні, хоч молодим в душі. І, з одного боку, я залишив поезію через те, що вже не відчувалася ця молодість, душевна юність. А з другого боку, друга половина 90-х була страшною: бідною, голодною. Тоді люди переважно перестали читати поезію.
Я зрозумів, що якщо в мене є літературний хист, то я повинен його застосовувати в іншому жанрі.
Бо я бачив поетів, які спивалися, які були зовсім не затребувані, хоч вони були талановиті. І я завжди пам’ятав вислів для письменників: «якщо можеш не писати, то не пиши» – я застосував його до поезії. До себе самого.
Я до сьогодні тонко відчуваю поезію. Легко можу відрізнити поетичний талант від відсутності такого. Деколи у себе на фейсбук-сторінці публікую деякі свої старі вірші. І коли я їх слухаю, в мене пробуджується якийсь сум. Зрештою, темі відгородження поета від поезії я присвятив свій другий роман – «Жертвопринесення». Я все сказав цією назвою.
– А як ви зрозуміли, що ви хочете бути письменником? З чого почалося ваше літературне життя?
– Все почалося, коли мені було два роки. Я знав на пам’ять сорок імен і прізвищ з антології української поезії другої половини XIX – початку XX сторіччя. Мені бабця читала.
І за кілька років, коли мені було сім, я навчився читати. Читав “Спартак” – Рафаелло Джованьйолі. То була така товста книжка, для дорослих.
Одного разу батьки їхали зі мною в Одесу на море, і тоді я перший раз почув слово «вундеркінд» щодо себе. Хоч я вундеркіндом не був, я думаю, вундеркінд – це трохи інше. Але багато було факторів, які вплинули на мою дитячу психіку.
Одного разу я злякався собаки, після цього почав заїкатися. Потім мені то вдалося перебороти. От такі дитячі неврози. В будь-якому разі дитячі неврози теж свідчили про прихід письменника (ред. посміхається). Але зауважте, не всі хто мають якісь неврози, стають письменниками.
І це були перші ознаки мого становлення письменником – найперше це те, що в два роки знав на пам’ять сорок імен і прізвищ митців, коли ще не вмів читати. І, що ж це, як не знак, що я буду цим займатися? Яких ще треба знаків?
– Це знак. А коли прийшло саме усвідомлення?
– Пізніше, коли я вступав до інституту і написав твір. Тоді мене звинувачували в тому, що я його списав.
Коли я вступив, це ще був радянський час, на українське відділення, у мене батько був колишнім політв’язнем. Він відсидів в Мордовських таборах. Атмосфера вдома була важка, нервова, тому що його весь час викликали в так званий Комітет державної безпеки, за ним постійно дивилися, спостерігали.
Я не вірив, що в нас вдома можуть бути жучки, про які розповідав тато. Сміявся з цього, коли був школярем. І як я потім дізнався – він нічого не перебільшував.
Спочатку мені це не вкладалося в голову, тому що був хлопчиком, школярем, такий, як і всі. Я дуже любив читати книжки. І був дуже скептичний відносно батькових слів. Мені було смішно з багатьох речей, що він говорив. Потім, в подальшому, я зрозумів, що він має рацію. Багато було прикладів.
А усвідомленість була в тому, що мене звинуватили в тому, що я списав вступний твір. Потім теж писав якісь перекази, коли був студентом, і, знову ж таки, мене звинувачували у тому, що я списую. Мені казали, що це так написано ніби звідкись списано. І я думав, що це таке? Це було таке намацування.
Ну і з літературою у мене завжди було все добре. Я допомагав своїм однокурсницям із цим. Я вчився у, як він тоді ще називався, Івано-Франківському педінституті. А вже коли закінчив інститут, то поволі почав писати вірші.
Якось так вийшло, що в інституті я майже не писав. Але пробував. Потім, з часом, я перечитував ці вірші, і зрозумів, що то була графоманія.
– Це напевно той період, коли ти закохуєшся?
– Так, так. Це були мої графоманські вірші про неї.
Потім я працював на Черкащині вчителем кілька років. І поволі почав писати верлібри (ред. назва структурно наближеної до прози форми віршованого твору). І відсилав їх у газету. Здається, то була “Молодь Черкащини”. Тоді я два роки вже працював вчителем. Мені з газети прийшла відповідь, що не надрукують мої твори, бо вони слабкі.
Саме тоді починалися ці мої віршовані спроби. Я подавав їх в газети. Вірші потрошки друкували в «Молоді України», тут у нас, у газеті «Комсомольський прапор», яка тоді ще була. І я був від цього дуже щасливий.
А потім в кінці 80-х, на початку 90-х так сталося, що я зустрівся з двома хлопцями, з якими ми утворили гурт «Нова дегенерація». І все, пішло-поїхало. І література прийняла мене у свої міцні обійми, з яких не так легко вирватися. «Княгиня література» мене захопила у свої обійми і тримає (ред. посміхається).
Я хочу вам сказати, що мені відносно пощастило. Тому що коли утворився літгурт, ми стали популярними у вузьких колах. І це мені потім допомагало надалі. Хтось знав через «дегенерацію», хтось десь чув про мене, хтось знав добре, і так далі.
У мене був такий період, коли я відсилав свої вірші, ще до «дегенерації», то мені казали, що є багато добротних поезій, але щоб я надсилав їх за рік, за два ще раз. Одна жінка з київського товстого журналу, казала: ого, то ви гуцул? Бо я з Франківська дзвонив. І це так прозвучало… Як вам сказати, з такою, бо їй здавалося, що всі хто з Франківська – гуцули, з такою інтонацією, наче вона хотіла мене цим образити. Вона глибший сенс вкладала у ці слова. Я це завжди можу відрізняти. (ред. сміється)
Були такі відмови, але після того, як утворився літгурт, все це знялося. Визнаність прийшла разом з гуртом. І тоді вже, у вузьких колах, моєю творчістю почали цікавитися.
Але, як писав поет Ярослав Довган: «Поглипує із ями дивний чоловік. Нічого в цьому всьому він не тямить».
Так само таких дивних чоловіків і жінок, які зовсім нічого не знають, вистачає у нас. Вони не знають, які у нас є письменники, що вони пишуть. Таких людей немало. Не думайте, що я цього не знаю. Я це прекрасно знаю.
– Звичайно. Є багато людей, які мистецтвом не дуже цікавляться. Не кажучи вже про літературу. І про франківську літературу, і про українську літературу в цілому.
– З другого боку, ради Бога. У всіх є свої життєві вибори. Я не бачу в цьому нічого страшного. Так само і у Західній Європі і по всьому світу є люди, які не цікавляться літературою чи мистецтвом.
– Яка була ваша перша реакція, коли ви зрозуміли, що ваш перший роман «Інфекцію» надрукують?
– Це була для мене величезна подія. Хоч я намагався не показувати цього, але я дуже хвилювався, коли мій перший роман «Інфекція», за сприянням Юрія Винничука, надрукували у «Львівській піраміді».
Перше видання вийшло не дуже. Це був початок 2000-х. Брошура мала не дуже гарний вигляд. Роман ще й називався «Інфекція», через що багато хто думав, що це якийсь медичний підручник. Але дивна була доля цього роману.
Я і до того писав прозу. У мене до того вийшла скандальна збірка «Шибениці для ніжності», «Переступ у вакуумі». Це були невеличкі оповідання, потім маленькі повісті.
Я довго підбирався до роману «Інфекція». Але на початку 2000-х він вийшов. Мені тоді було 36 років.
Цей роман мав дивну долю. Вже є пʼять перевидань. Навіть, є люди, які вважають його моїм найкращим романом. Звичайно таке трапляється, але я думаю, що вони просто собі не давали труду читати і одну-четверту з того, що я написав (ред. сміється).
Але були люди, які по п’ять-сім разів перечитували роман «Інфекція». Один чоловік мені казав, що прочитав його сім разів.
Іван Дзюба – покійний літературознавець, який був головою Шевченківського комітету, писав мені у листі: «Ваш роман має прочитати кожен українець».
У 38 років мене перший раз номінували на Шевченківську премію. Я її не отримав. Але це привернуло додаткову увагу до мого роману.
І так, поволі, поет Степан Процюк відходив кудись за обрій, у спогади, в історію літератури, і на його місці зʼявлявся той, що пише прозу, а пізніше ще й есеїстику.
У мене є про письменників і книжки коротких нарисів. Це і: «Відкинуті і воскреслі», і «Гіркий світ, солодкий світ».
Можливо, я би не писав про письменників, якби не бачив, що це користується більшим попитом. Я можу писати взагалі про все. Але в біографіях знайшов частину себе.
Одна справа наукові дослідження. Але дуже багато людей не читають ніяких наукових досліджень про письменників. А ось роман написаний на біографічних фактах виявився запотребованим.
Я вже написав багато романів про письменників. При написанні потрібно входити до кожного в життя. А це не легко.
Є люди, які вважають, що я займаюся конʼюнктурою. Хай би вони займалися і хай би спробували, яка це конʼюнктура.
І мною вже так багато написано – більше 30 книг. Повість «Аргонавти» діти у середніх класах вивчають в школах України.
– Ви вже написали досить багато біографій відомих українців, чи думали написати свою?
– В жодному разі.
– Але ж так, як ви знаєте своє життя, ніхто його так добре не знає. І, наприклад, коли в майбутньому наші нащадки будуть вивчати історію української літератури, це б дуже знадобилося.
– Я думаю, що якщо мені суджено стати по-справжньому письменником, яким будуть цікавитися нащадки, то вони самі все знайдуть і про все дізнаються.
Як то бувало вже раніше. Тим більше зараз час інтернету. І все невідоме про всіх стає відомим.
– А якби хтось хотів написати книгу про вашу біографію, ви б були не проти?
– Я не думаю, що це актуальна зараз тема (ред. посміхається) .Біографії про живих людей пишуть дуже рідко.
Але зараз такий період… Час тік-току. І, насправді, це по-своєму страшний час. Не сам тік-ток, звісно, а наша так звана кліповість мислення.
З одного боку він шкідливий тому, що людина втрачає здатність аналітичного мислення. А з іншого боку може і добре, що зараз такий час. Як я кажу – він і прекрасний, і страшний.
Він має свої переваги – це і штучний інтелект, і інші речі. Але з іншого боку, мені здається, тут є великі небезпеки. Хіба люди стають кращими? Яка зараз страшна війна у середині Європи в ХХІ столітті. А ще в 90-х роках Фукуяма писав про закінчення історії, в кінці якої воєн більше не буде. Отримував за це великі гроші. Але ви подивіться, які війни можливі у ХХІ сторіччі!… Тобто, людина не змінюється.
Ну, принаймні, в тоталітарні режими. Тоталітарні режими стають дуже небезпечними. Якщо тоталітаризм переможе демократію, то нас чекають темні часи.
– Які би ви могли дати поради молодим письменникам?
– Якщо можеш не писати – не пиши.
– А якщо це талановитий письменник, який тільки починає писати?
– Писати, гартувати свій характер і багато читати. Бо література, значною мірою, жорстока пані.
До прикладу, я би, напевно, міг мати більше друзів, більше приділяти енергії людям, ніж літературі.
Література мені багато дала, але і багато у мене забрала.
Читайте також: Четверо прикарпатських авторів потрапили до списків української літературної премії від BBC
ФОТО ТИЖНЯ
