Молоду дизайнерку Любцю Чернікову добре знають не лише в Івано-Франківську, а й в Україні, ба більше її одяг купують поляки, американці, німці і навіть росіяни. Правда, в основному – це представники української діаспори, адже працює дизайнер в етностилі.
Нещодавно Любця Чернікова возила свою колекцію на показ в Чикаго і отримала масу добрих відгуків, а також побувала в Росії. Про те, як вона вирішила займати дизайном, про нюанси професії, а також про сприйняття України та українців за кордоном вона розповіла в інтерв’ю виданню www.galka.if.ua.
– Сьогодні ти один із найпопулярніших дизайнерів міста, а також України, скажи, ти, напевно, мріяла про те, що будеш шити красивий одяг, ще змалечку?
– Насправді, ні. Я потрапила на дизайн випадково. В 11 класі не поступила на економіку на державний, треба було щось думати. Так склалося, що я пішла на олімпіаду з трудового навчання, бо туди не було кому йти зі школи, зайняла там перше місце. Потім поїхала на обласну – зайняла і там перше місце, а потім поїхала на всеукраїнську .
Саме на всеукраїнському етапі мені сказали, що якщо такі хорошу показники по олімпіадах, то можна пробувати вступати на державний, де профілюючий праця, по співбесіді. Коли подали документи, то виявилось, що не по співбесіді. Пробували трохи підготуватися. Мені дуже пощастило, в мене дуже гарна викладачка була Лариса Клавдіївна Поліщук, вона мені зразу підготувала композицію. Казала мені: будеш малювати отаке, і я цю композицію три тижні вчила, тобто за три тижні підготувалась до екзамену і вступила на державний. Хоча не дуже вірилося, що зможу показати результат, адже не мала художньої освіти. Можна сказати, що мені гарно зафартило.
Спочатку було дуже складно, не завжди все виходило. Зрештою, я не була готова вчити такі дисципліни як живопис, рисунок, але потім втягнулась. Знаєте, я була, дійсно, готова йти на якусь математику , економіку. В мене ж батьки програмісти і брат. Хоча змалечку я шила для ляльок. Це мені принаймні подобалось. Пам’ятаю, що мама дуже хотіла, щоб я займалась не математикою. То кожна мама хоче, щоб дівчинка займалась такою гарною професією. Не економіст там, юрист прокурор, а, наприклад, була візажистом чи шила щось, вишивала.
– Ти працюєш зараз в етностилі. Чому саме його ти вибрала?
– Бо подобається мені. Навіть коли змучуюся, вже не можу дивитися на ці квіти, які в той момент здаються огидними, все одно не можу від них відмовитися, бо це – моє.
– А коли тобі все набридає, що робиш в такому випадку?
– Лягаю спати.
– По принципу ранок за вечір мудріший?
– Мені регулярно це все набридає, я не можу е все сприймати, бо постійно дивлюсь на одяг, на нові моделі. Сон, то такий прийом, який дозволяє відволіктися. Якщо ж бачу, що не можу сприймати якусь річ, то відкладає її на день чи навіть місяць, а потім дивлюсь на неї свіжим поглядом. Коли працює в цьому стилі, кожен день працюєш з одягом, дивишся на всі ті квіти, то просто перестаєш їх сприймати. У мене буває навіть таке, що собі не можу підібрати одяг, тоді вдягаю якісь старі штани, джинси, мастєрку, кросівки і йду на роботу.
– Ти взимку була в Чикаго, возила свої колекцію на показ. Місцеві критики дуже схвально відгукнулися про твою колекцію і навіть сказали, що ти зуміла досягнути мало що неможливого – зуміла гармонійно поєднати етніку і модерн. Як це тобі вдалося?
– Насправді модерн і етніка вони прекрасно поєднувані. Принаймні, мені виглядає це просто, треба лише взяти цікавий фасон, гарно підібрати кольори, гарно посадити на фігуру і виходить непогана річ. Ми зараз робимо нову колекцію, правда, вона поки трохи туго йде. Вже два місяці цим займаюсь і немає ні одного плаття. Даю кравчині, вона ніби все розуміє, потім приносить, а воно як звичайне випускне плаття, а не вечірнє. Ніби гарне, але то не то. Тоді я сідаю той корсет розграфляю, сама підписую, малюю. І вона вже змучилась, бо ми такого ще не робили, і я. Ніби і розумію що я хочу, але важко пояснити. Так виглядає що ніби я накидаю лінію як великий дизайнер і кажу, дівчата працюємо. А то так нема, то треба пояснити, куди той защіп має йти, щоб він передавав якийсь характер.
– У тебе одяг зазвичай для жінок і дітей. А як же з чоловіками?
– Ми теж працюємо над чоловічою колекцією, але і вона трохи трудно йде. Треба таких майстрів кравців, які працюють 30 років, але у них свіжий погляд, які знають старі коміри, нові коміри. Вони ніби розуміють, що ти не просто собі крейзі дизайнер, який намалював гарну картинку, а ти собі придумуй як то зшити. Проте і вони теж вимучуються, коли по сто разів переробляти одне і те саме. Треба якось тих старих майстрів збити в нове русло.
– Ти працюєш в етніці, а це і специфічні матеріали: полотна, вовна, хустки. Їх важко дістати?
– Ми беремо старовинні хустки. У нас є така бабуля, що нам приносить. Десь вона ще там в селі пустила чутку про нас, ну тай жіночки позбирали хустки, які у них є. Хто за п’єтку, хто за п’єтдесєтку приносить. Гірші ріжемо на клаптики, на сумочки даємо, кращі – на сукні.
Так само за дорогими хустками на сукні їжджу в Росію, он на днях повернулася з Санкт-Петербурга, там купила кілька дуже красивих Павло-Посадських хусток.
– А як ти так відважилась в Росію їхати, ти ж бандерівка за їх мірками?
– В мене там сестра рідна живе, москалька. Хоча, то все політика. Там люди такі самі як ми тут, тут – такі самі як там. Там люди такі самі: їм треба їсти, пити, любити , дітей виховувати заробити на капці-мешти, десть там комусь погульбанити у молодому віці. Нема такого, щоб там всі прямо хочуть українцям нашкодити. Мені в аеропорту тета якась каже: може вам ще не треба додому, у вас небезпечно. А я їй кажу, знаєте,що я знаю, де мені безпечно .
Правда, я спостерігала за своїми відчуттями, було так трохи не пособі. Це все масова інформація вливає, не треба на це звертати уваги. Ніхто там нікого не хоче бити. Їм всім там до лямпочки, хто якої національності, нам так само, лиш би нормальна була людина.
І росіяни є нормальні, і українці є дурні. Правда, не могла гривні поміняти, сказали мені, що ніде не міняють . заявили: що нам гривні не потрібні, банки не міняють.
– В тебе є клієнти в Росії?
– Є , але не багато. Найбільше клієнтів і Україні, Америці та Польщі.
– В принципі, ти – підприємець, маєш крамницю, ательє. Інші бізнесмени кажуть, що дуже відчувають наслідки кризи на собі, а ти?
– У нас багато роботи. Весілля, випускні, кажуть що треба одягати українське, бо то зараз в моді. Жіночки кажуть: мені зробіть, аби я на вибори пішла у вишиванці чи ми їдемо в Київ треба, щоб всі бачили, що я тут українка.
На рахунок підприємця, то не дуже з цим дружу. Я би не хотіла цим займатися .
– Давай повернемося до твоєї поїздки в Чикаго, як тебе там сприйняли? Чи було в тебе відчуття, що потрапила в інший світ?
– Я не була здивована дуже великим містом, в Петербурзі таке саме. Жила серед української діаспори, мову я не знала англійську. Мене сім’я прийняла дуже добре. Світлана і Віталік вони, дуже кльові у них троє дітей, їм десь по 35 років.
Треба враховувати той факт, що в Америці зовсім інше ставлення до одягу. У них його дуже багато, і він дуже дешевий. Коли долар був по вісім у нас пальто коштувало 2400 – це 300 доларів. Для них 300 доларів коштує Кевін Кляйне. В Чикаго джинси по 30 доларів, а зарплата у них 2-3 тисячі.
У них дуже багато одягу в принципі, вони перенасичені тим одягом. І дешевого. Якщо ти маєш 300 доларів на щось, реально собі можеш вибирати одну із дорожчих фірм. А я тут приїхала із своїми пальтами по 300 доларів. Для них це було дорого. Але трохи в нас купили. Багато казали, та ти звідти нічого не привезеш. Хоча не було такого, щоби у нас все розмели. В мене купили небагато речей при цьому основний вклад зробила сім’я, в якій я жила. Мама собі купила, купила двом дочкам, чоловік купив жінці, купили ще керсетки. Кажуть: ти керсетки не продавай, щоби вони тільки в нас були. Одним словом, десь вісім речей у мене купили. Враховуючи, що я заплатила за квиток тисячу доларів і ще 400 за первозку, то не знаю, чи вийшла в плюс.
– В Україну ти повернулась в кінці січня, у розпал Майдану. Ти відстежувала ситуацію в Чикаго?
– Ми так переживали, постійно сиділи перед моніторами, спали з айпадами. Ми були в шоці. Так само дуже переживали американці. Вони показують, що такі патріоти. Ну який ти патріот, як ти туди виїхав? Вони мені кажуть, ой лишайся, ми зараз тобі найдемо роботу.
Кажуть мені: ти зараз приїдеш в Україну, в тебе буде депресія три тижні. Ну так, у них там такі гладенькі дороги як у нас підлоги . Як мене зараз таксист по цих кучугурах віз, я так сиділа і думала: довезе чи не довезе, але ж раніше їздила. Потім десь там він мені нахамив, зразу подумалось: о я вдома. В мене не було культурного шоку і близько, я ж тут живу все своє життя. Ну гірше у нас щось, ну дороги криві, ну хамлять.
Знаєте, в Америці всі дуже вітаються. Там нема, щоб хтось сварився, всі один одному хочуть допомогти. Але і в нас зараз така тема пішла.
Ясно, що вони там за океаном переймаються, але одне діло, коли вони переймаються там, а друге діло тут. У нас в лютому було дуже трудно з грошима. І я собі думаю, як я когось буду звільняти, бо нема роботи. Кому я буду першому казати, що мені вже непотрібна робоча сила. Як я маю це робити? Це мене дуже хвилювало . Зарплату я не можу не виплатити.
В Америці діаспора живе в достатку, для них три машини – це нормально. У них там прийнято, це вони не розкошують. У нас є машина, то вже живеш трошки краще як всі інші.
Дуже переживаю за нинішні події, переживаю, щоби робота була. Переживаю за дівчат, бо вони якусь ковбасу до хати купують, дітей годують.
– А яке твоє життєве кредо?
– В мене їх багато, зараз – це працювати і подорожувати. Ще хочу поїхати в Польщу на ровері покататися. Літом хочу пригнути з парашутом. Я люблю екстрім. З іншої точки зору треба відволіктися.
Розмовляла Олеся Ткачик. Фото Юрій Гриньків
ФОТО ТИЖНЯ
