Ще в березні 2018-го інформаційний простір місцевих медіа сколихнуло повідомлення про затримання на морі двох франківців у Греції за перевезення нелегальних мігрантів.
Читайте також: Двоє франківців отримали по 180 років тюрми у Греції за перевезення нелегалів
Обвинувачені виявились знані в місті особистості, зокрема музикант, фронтмен гурту «Familia Perkalaba» – Сергій Шваюк та коваль, художник – Петро Литвинчук. Увага до справи підсилилась центральними ЗМІ вже в липні, коли франківцям присудили 180 років в’язниці. Як виявилось – це далеко не перший випадок з подібним затриманням українців. За різними даними у в’язницях Греції за схожими звинуваченнями знаходиться близько півтора сотні громадян України. І ця чисельність з місяцями зростає.
Журналістам “ВЕЖІ” вдалось поспілкуватись з Сергієм Шваюком через месенджер. Ми надсилали свої запитання, а Сергій писав з в’язниці відповіді.
Про те, як франківці зголосились працювати на борті яхти, як на їхній палубі опинились пакистанці нелегали, як відбулося їх затримання та як виглядає внутрішній побут у в’язниці читайте у ексклюзивному інтерв’ю.
– Сергію, як ти почав працювати на борті судна? Чи знав про те, що доведеться перевозити нелегалів?
– На початку 2017 року познайомився з чоловіком, грузином за національністю, якого звали Паата Петріашвілі. Він музикант, гітарист й кльово співає. В той час франківський гурт «Орбахоса» шукали гітариста. Збирались ми з ними на спільні репетиції, багато спілкувались. Всі паралельно працювали на якихось роботах. Цей гітарист на той час працював у ресторані “Хінкальнї”. У нього з’явилась місцева дівчина. Вони планували одружитись, тому він часто ходив до паспортного столу, виробляв різні документи для проживання в Україні. Як то кажуть – входив в довіру. Розповідав, що в минулому яхтсмен і в Грузії 10 років працював на яхті – катав туристів. На початку літа 2017 він раптом пропав, десь за 2-3 тижні знову з’явився. Розповідав, що покликали старі роботодавці, мовляв купив хтось десь яхту, треба було перегнати. Згодом, за місяць, каже, що його старі друзі працюють зараз на туристичному кораблі, який ходить по узбережжю Туречинни. Зараз там бракує персоналу, обіцяють офіційне працевлаштування, на місці підписується договір, зарплата 2500 доларів в місяць, забезпечують житлом, харчуванням та ще й дорога оплачується. Мені видалось це цікавою пропозицією, прикро, що вже перебуваючи за ґратами, я зрозумів всю правду цієї історії.
На таку роботу на палубі зголосився і мій товариш Петро. Ми багато років товаришуємо. Він час від часу заходив до нас на репетиції, також познайомився з цим грузином Паатою, де останній йому зробив пропозицію до співпраці. Ми якийсь час роздумували над такою роботою, спілкувались, радились, адже ми не моряки й не мали ніякої практики роботи на човні. Повагались і таки прийняли рішення спробувати. Полетіли з Паатою в Стамбул. Він нас мав познайомити зі своїми друзями. Перебували кілька днів в готелі, поки нам не подзвонили і не забрали машиною в Мармаріс. Саме в тутешній порт мав зайти цей корабель. Вже в Мармарісі стало відомо, що якась яхта, цієї ж компанії, на якій ми мали працювати, поламалась десь в морі. Нам сказали, мовляв хлопці виручайте, треба доставити їм інструмент, забрати з цієї палуби туристів і привести в Мармаріс. Мовляв, це і буде ваша «репетиція» перед більшим плаванням. Ми погодились, тож їдемо в марину (паркінг для яхт), де нас вже чекає судно. На палубі Паата показує нам: це кермо, а це мотор, так повертається вперед, так – назад, парусів вам не треба, GPS запрограмував. Він мав зустрітись з роботодавцем й пообіцяв допомагати керувати яхтою нам по телефону. Так ми вирушили в першу самостійну морську дорогу.
Прибувши на запрограмовану в GPS точку, ніякого поламаного судна не виявили. Тож дзвоню грузину, він ще кудись. Згодом телефонує і дає вказівку стояти за заданими координатами. Мовляв до вас підійдуть. Так ми чекали пів дня на місці. Пізно ввечері, підходить до нас яхта. Все було тихо. Зв’язали яхти бортами, і тут раптом почалось… Троє чи четверо осіб, що були на сусідній палубі перестрибнули до нас на борт. Раптом почали на нас кричати турецькою мовою, розмахуючи пістолетами та ножами. В цей час з трюму їхньої яхти раптово почали виходили якісь люди та перелазили на наш борт й спускались в трюм нашого судна. Ці люди все йшли і йшли. Я не розумів що відбувається, а ще перед озброєними мав сидіти нерухомо й тихо. Коли всі ці люди остаточно опинились в нашому судні від озброєних була вказівка: “Гоу ту Італія!”. Вони багато разів повторювали цю фразу на підвищених тонах, погрожуючи зброєю. Декілька осіб повернулося на іншу яхту, відв’язались і відчалили. Ми з Петром залишились на нашому судні з “хмарою” людей в каютах та на палубі, які весь час кричали “Гоу ту Італія!”
– Чи чув до того про випадки затримання українців в Греції у подібних ситуаціях?
– Про випадки затримання українців в Греції в подібних ситуаціях до мого затримання не чув. Та й з інформацією про добре організований бізнес зв’язаний з перевезенням нелегалів, в якому залучено так багато українців, також не доводилось знайомитись. Не цікавився я такими справами, а марно, можливо зміг би передбачити хід історії та уникнути таких обставин.
– Як відбувалось затримання? Як з вами поводились силовики?
– Ми йшли із загарбниками на борту вже дві з половиною доби. Без їжи та сну. До рації нас не допускали, а наші телефони вже плавали десь далеко позаду. Тому дати сигнал SOS не було можливості. Весь цей час я намагався донести до них, що нам не стане палива до Італії, нам потрібно зайти в якійсь порт на заправку. А там, надіявся, що вдасться повідомити будь-кого про наші обставини. Далеко позаду я помітив проблискове світло. Так далеко, що не було зрозуміло, що саме його випромінює. Хвилин за 10 стало видно, що це якійсь човен, йде нашим курсом, наздоганяє й маячить нам світлом. Ще за п’ять хвилин він порівнявся з нами. На палубі того плавзасобу було двоє людей в формі з автоматами, направленими в нашу сторону. На борті судна був напис “coast guard” («берегова охорона»). Вони наказували англійською мовою заглушити мотор. Запитували про кількість осіб на борту. На нашій палубі були я з Петром та ще двоє осіб-загарбників, які на пальцях показували 4. В нас був піднятий парус, розібрались, як його підняти й повертати, для того щоб підвищити швидкість. Люди в формі берегової охорони наказали опустити парус. Для цього я з Петром перейшли на іншу частину яхти, відійшовши на відстань від нелегалів. Користуючись таким моментом, ми швидко пірнули у воду та поплили до судна берегової охорони. Їхній човен спочатку відпливав від нас, а люди в формі з автоматами почали цілитись в нашу сторону. Ми кричали “help, help us!”. Врешті вони підплили та допомогли забратися на борт свого судна. Там силовики розпитували хто ми, що тут робимо, хто капітан, якого в нас не було, скількі людей на борту, чи є зброя в нас чи в них. Після цього вони дали мені вказівку повернутися на нашу яхту та вести її за човном охорони, на що я не погоджувався та аргументував тим, що на моїй яхті знаходяться нелегали зі зброєю. Охорона запевняла, що не варто боятися, адже вони будуть поряд. Повернувшись на наше судно, ті двоє загарбників продовжували сидіти на своїх місцях на палубі. Решта пакістанців тихо сиділи в каютах. Я завів мотор та взяв курс за човном берегової охорони.
За час, поки ми добирались до берега, агресії в мій бік від нелегалів вже не було. Розпитували хто це, що говорили, куди ми йдем, чого чекати. Над нами кружляли військові гелікоптери. Причаливши до берега, на нас чекало багато поліції. Нам одягнули наручники, посадили в машину й відправили у відділок, де слідчий з використанням фізичної сили допитувався про всі деталі справи.
– Як ваші близькі сприйняли новину про ув’язнення?
– Рідні в Україні довідавшись про наше затримання були шоковані. Адже ми їхали на роботу, а натомість потрапили до тюрми. Розчаровані, що влізли в болото, з якого нас треба витягувати буксиром.
– Ти вже понад рік знаходишся у в’язниці, чи допускають до вас чиновників з українського консульства в Греції та адвокатів? Про що з ними говорите?
– До нас приходив консул Тьокін Максим Михайлович, але поки ніякого результату після того візиту немає.
Сильно нам допомагає наш добрий старий друг, магістр міжнародного права, адвокат Ігор Руденко. Він в Україні бореться за нас. Консультує, радить.
Є цікаві й порядні люди, щедрі як Бог, за допомогою якого вони допомагають українськім в’язням бути одягненими, дотримуватись гігієни та часом насолоджуватись не тюремною їжею. Дякую отцю Андрію Твердохлібу та усім волонтерам, людям, що переймаються не лиш своїми життєвими труднощами. До речі, отець Андрій з Івано-Франківська. Нещодавно він був вдома та привіз книжки наших улюблених станиславівських письменників: Юрія Андруховича, Тараса Прохаська, Юрія Іздрика. Всім їм привіт. Книжки читаємо.
– Ми спілкуємось з тобою через переписку у ФБ, ти маєш доступ до інтернету. Як виглядає в’язниця з середини? В яких умовах ви перебуваєте? Чи можете наприклад говорити по скайпу з родиною чи вільно їм телефонувати?
– В’язниця складається з п’яти бараків, один з них власне тюрма, а чотири те, що називається КПЗ. В нашому бараці 3 поверхи по 40 камер на кожному, по 4 чоловіка в “номері”. Підраховуєм, маємо 400 з гаком людей. Бувають вільні місця. По статистиці, більшість за три місяці після суду переводять в інші пенітенціарні заклади країни.
Камера 2,5×3,5 метри де дві двоярусні нари, туалет, раковина, стіл. Ще в нас є холодильник та телевізор, що важливо. Вони є не у всіх. Там де їх немає, значить постояльці або їхні попередники зламали їх або обміняли на наркотики, яких тут до кольору до вибору, як і бажаючих їх вживати. Окрім таких людей, є і хворі на СНІД, сифіліс, гепатит, туберкульоз та інше. Лікарі також є. Є як той Максим.
Якось у Петра зуб заболів. Наш барак має обслуговувати стоматолог один раз на тиждень. Кожного тижня, за день до прийому пацієнт має записатись на зустріч до лікаря, що Петро робив впродовж двох місяців. Кожного разу або охоронці не випускали з бараку, аргументуючи, що лікаря вже немає на роботі. А як таки вдавалось прорватись до медпункту, то доводилось безтолково сидіти під зачиненим кабінетом стоматолога, який так чомусь і не приходив. Впродовж тих двох місяців Петро рятувався знеболювальними пігулками, яких з’їв не одну сотню. Врешті після телефонних дзвінків волонтерам, які піднімали шум на зовні, та дзвінків в консульство, Петра нарешті викликали й видалили зуб. Про лікування тут мови не йдеться. Хоча, якось одному нашому було запропоновано лікування зуба за 100 євро. Стоматолог його розсверлив, нерви вбив, так чоловік і жиє з дірою в зубі – гроші зекономив, зуб на місці й не болить. Перемога! (сміється)
Повернусь до камери. Тут можна робити ремонт, можна занести будь-які будматеріали. Ми розжились на олійну фарбу, якою замалювали цвіль в районі санвузла. Петро кльово малює й наповнює стіни своєю веселкою кольорів. Фарбами для малювання “підігріли” інші в’язні.
Щодо зв’язку. Маємо девайс, який придбали в середині в’язниці за кошти. Навіть є вибір, що правда ціна дуже різниться з вуличною. Зрозуміло, що це все в ничку. Далеко не кожен може дозволити собі таку розкіш, тому й користуємось бандою тим агрегатом.
Також є звичайні телефони, з яких можна телефонувати за допомогою карти номіналом 4 або 10 євро. По Греції можна говорити, а ось дзвінок до дому десятки вистачає всього на пару хвилин. Не розженешся.
Щоранку о 7:30 нас відчиняють, а зачиняють о 21:00. Прохід на вулицю відчинений з 8:30 до 11:00 та з 15:30 до 19:30. В дворі є бруси, турнік, гантелі, штанга, не велике футбольне поле, маленький, сад за яким доглядає мелітополець Андрюха.
Моніторю за подіями, що відбуваються в рідному місті та країні. Читав зо два десятка видань, які висвітлювали події, у які мені з кєнтом довелось вляпатись. Спілкувались з київськими журналістами в надії донести до громадян України про потенційну небезпеку. Що я бачу цього року? За серпень, вересень 2018 року ряди таких же ув’язнених українців добре поповнились. Сумно, й це нам не на руку. Багато українців вже стали відправляти з самої України. Вони виходять з наших портів на яхтах під українським прапором. Видно в Туречинні для українців яхти закінчились. А дехто свідомо знав на що йшов.
– Вас засудили на 180 років. Чому такий великий термін? Коли б це рішення мали переглядати?
– Перший суд був в липні, десять місяців після затримання. В нас був місцевий адвокат і перекладач. Декілька разів вони приходили до нас перед слуханням, спілкувались по справі, готували захист, але як бачимо вирок феміди Греції жорстокий та не справедливий. Наші свідчення та доводи не бралися до уваги. Адвокат старався, досвідчений у своїй справі чоловік, але й його сили було не достатньо для переконання судді у зворотньому. Мало того, допоки ми Греції вигідні, бо ЄС витрачає на кожного такого в’язня 80 євро на добу, чим Греція аж ніяк мене на стільки не забезпечує. Вони будуть “паяти” такі великі строки всім без винятку. Нам дали 192 рокі, з яких 6 років за першого нелегала і по 3 роки за решту 62-ох. І це не вишка! Є хлопці, у яких по 15 років за кожного нелегала, а всього на борту в них було під сотню людей. Ось і рахуйте – це більше 1000 років! Ці всі вироки, трьох-чотирьох значні означають 25 катріксів, тобто років, тобто максимальний термін ув’язнення. Саме значення «катрікс» – це тяжка стаття обвинувачення, а «філакіс» – легка стаття. За місцевими законами, по обвинуваченню по тяжкій статті ми маємо відбувати покарання 1/3 від 25 катріксів, тобто 8 років 4 місяця. Є надія й шанси бути звільненими достроково в разі повторного розгляду справи й зменшення часу покарання за кожного нелегала. В такому разі будуть застосовані філакіси, що означатиме 1/5 від тої суми покарання. На апеляцію вже подали. Адвокат орієнтував розгляд приблизно на весну-літо 2019 року.
– Чи допомагає вам інформаційний шум навколо цієї справи? Окрім моральної підтримки чи це впливає якось на додаткову увагу до справи?
– Весь той інформаційний шум, що прокотився по медіа про наше затримання безпосередньо на нашу справу в Греції, на жаль, ніяк не впливає. Взагалі греки – то окрема нація, яка живе своїм життям, десь біля ЄС. В них свої закони та порядки. Свій окремий світ.
– Що б хотів сказати друзям, приятелям та тим, хто вас підтримує і хоче чим швидше бачити вас на волі?
– Хочу розповісти притчу «Тисяча дзеркал». Багато сотень років тому одна собака відвідала індійський храм, в якому була тисяча дзеркал. Вона дісталася до храму. Подорож до нього тривала багато тижнів. Піднялася сходами храму, увійшла в нього і опинилася в святилищі, прикрашеному тисячами дзеркал. Озирнувшись довкола, собака побачила в дзеркалах тисячу собак і, злякавшись, вищирила зуби. Підібгавши хвіст, вона вискочила з храму, впевнена в тому, що світ є скопищем злих собак. З тих пір собака більше ніколи не переступала поріг цього храму. Через місяць до храму з тисячею дзеркал прийшла інша собака. Вона також піднялася сходами храму, увійшла в нього і, глянувши в дзеркало, побачила тисячі доброзичливих і миролюбно налаштованих собак. Вона покинула храм з упевненістю, що світ сповнений доброзичливих собак. Бажаю всім чітко розмежовувати власні бажання на корисні та не потрібні,та впевнено йти до заданої мети. Що більше людина забуває про себе, віддаючись виконанню справи чи коханню до іншої людини, то більш людською вона стає і тим повніше реалізує себе.
Тарас ЗЕНЬ
Фото Ростислава Шпука та з ФБ профілю Сергія Шваюка
Це теж цікаво
ФОТО ТИЖНЯ
