Мав м’який і добрий характер: спогади про загиблого прикарпатця Андрія Дужика (ФОТО)
32-річний сержант-штурмовик Андрій Дужик із села Милування Івано-Франківської області проходив службу у лавах ЗСУ, брав участь у бойових діях на сході країни та захищав державу з початку повномасштабного вторгнення.
Про це пише “Галка” з посиланням на Тисменицьку міську раду.
Андрій народився 9 жовтня 1992 року в селі Милування в родині вчительки історії Галини та працівника Укртелекому Олександра Дужиків. Був очікуваною та бажаною дитиною. З перших років життя допомагав доглядати молодшого брата Ярослава, опікувався ним.
“Мої діти ніколи не сварилися, не конфліктували. Їх можна було порівняти з голкою та ниткою, нікуди один без одного. Коли до старшого сина приходили друзі, то завжди і всюди вони брали з собою молодшого”, – згадує мати воїна.
Андрій любив рибалити, збирати гриби, вивчати різну техніку та ремонтувати її. Мав м’який і добрий характер, любив і шкодував безпритульних собак, яких часто приносив додому.
Навчався Андрій Дужик в Милуванській школі, любив історію, географію, біологію, мав багато друзів. Навчання хлопець продовжив в Коропецькому професійно-технічному училищі (Тернопільська область), де вивчився на кухаря та офіціанта.
“Син любив готувати, у нього дуже добре виходив борщ з квасолею та картопляне пюре. У моїй родині досі ніхто подібного не приготує. Згодом вже на фронті Андрієві доводилося готувати для побратимів. Варив їсти навіть у пожежному відрі, і всім смакувало”,- продовжує пані Галина.
Коли юнакові виповнилося 18 років, він пішов на строкову армійську службу. Служити довелося у морській піхоті в кримських містах Керч, Севастополь та Сімферополь. Рідні з гордістю їхали до Андрія на присягу. За словами пані Галини, Андрієві служба настільки подобалася, що згодом він підписав трирічний контракт.
Коли Крим захопили вороги, Андрій перебував півтори місяці в частині, оточений разом з товаришами по службі “зеленими чоловічками”. Пізніше Андрій згадував, як проукраїнсько налаштовані місцеві жителі з великим співчуттям, ризикуючи потрапити в немилість окупантів кидали через паркан морським піхотинцям їжу. Дехто перейшов на бік ворога, та для Андрія це було абсолютно неприпустимо, він залишився вірним Україні.
Згодом його перевели на службу в Миколаїв, далі — у Запоріжжя. Звідти, попри те, що у воїна вже закінчувався контракт, пішов в АТО/ООС. Воював з квітня 2016 року до серпня 2018 року на Донеччині та Луганщині. Опісля служив ще в Одесі.
На Сході Андрій Дужик познайомився із майбутньою дружиною Наталією. Вона родом із села Азовське Маріупольського району, що на Донеччині. У пари народився син Ярослав, але пара розлучилась.
Після закінчення контракту чоловік працював на будівництві та на залізниці в Польщі та Чехії, допомагав синові.
З початку повномасштабного вторгнення Андрія Дужика мобілізували. Служив навідником гаубиці у 10-ій окремій гірсько-штурмовій бригаді “Едельвейс”, воював на Київщині, Житомирщині, Донеччині. У війську отримав позивний “Туман”.
Під час одного з боїв у Бахмуті боєць отримав поранення руки і плеча. Лікувався у Вінниці та в Коломиї.
У 2023 році за станом здоров’я був звільнений у запас. Воїн був удома. 15 грудня 2024-го Андрій Дужик раптово помер.
“Це була неділя, Андрій кілька раз питався мене, чи я буду йти до церкви, – згадує з сумом мати.— Я й пішла”.
Після 10 хвилин перебування у храмі пані Галині повідомили, що її хтось кличе. Коли жінка вийшла нікого не було, вона поспішила додому та дізналася, що син раптово помер. Він вийшов у сад, в нього зупинилося серце. Похований у селі Милування.
ФОТО ТИЖНЯ
