Олег “Дизель” Когут – командир стрілецького батальйону 50 полку імені полковника Семена Височана НГУ на військовій службі з 2016 року. Свій шлях починав з керівника взводу і разом з побратимами пройшов бої під Кремінною, у Серебрянському лісництві, під Покровськом та Нью-Йорком.
В інтерв’ю “Галці” військовий згадує перші дні повномасштабного вторгнення, розповідає про побратимів й відповідальність на посаді, розвиток у 50-му полку та про те, за що отримав орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
– Розкажіть, як потрапили на військову службу, і чому саме у 50-й полк?
– Історія проста. Був випуск з академії, співбесіда у генерала. Він питає: звідки я? Кажу – зі Львова. Де хочу проходити службу? Відповідаю: Полтава, Запоріжжя, Харків. Генерал подумав і сказав: Івано-Франківськ, 50-й полк. Я погодився. Бо й хотілося бути ближче до дому після чотирьох років навчання в Харкові.
Наш 50-й полк не був створений для війни. Основним завданням були охорона громадського порядку та патрулювання. Але війна показала, що ми готові до бою і виконуємо поставлені завдання не гірше за бойові бригади. Коли бійці “Азову” кажуть, що їм комфортно воювати пліч-о-пліч із твоїми людьми – це найкраща оцінка. А ще цікавіше було почути російського командира бригади, проти якого ми воювали. В інтерв’ю Соловйову він сказав: “50-й полк стоїть добре, вони вмотивовані і готові виконувати завдання” .
Якщо ворог це визнає – значить, ми робимо все правильно. Ми завжди виконували поставлені задачі й продовжуємо робити це зараз.
З початком повномасштабної війни я усвідомив, що на своєму місці у своєму колективі. Тут є можливість розвиватися – головне мати бажання.
Зараз я командир батальйону і розумію свою відповідальність. Моє завдання – не просто виконувати службу, а і покращувати підрозділи. І дбати про збереження життя бійців, щоб якомога більше з них повернулися додому живими та здоровими.
– Якими згадуєте перші дні повномасштабного вторгнення?
– Пам’ятаю, в ту ніч відпочивав після напруженого дня. Нас три дні інтенсивно готували, проводили навчання, хоча ніхто не пояснював, для чого саме. І було відчуття, що щось назріває. Я добре розумів, що таке росія.
О четвертій ранку мене будить дівчина (тепер уже дружина) й каже: “Олег, почалась війна” . Я спросоння не повірив, мовляв, “Таню, не перебільшуй, мені на шосту вставати” . Вона намагалася мене розбудити ще кілька разів, але я реагував скептично. Та вже за пів години пролунав дзвінок – бойова тривога, негайний виїзд на службу.
Зірвався, швидко зібрав рюкзак, попрощався з нею й вибіг. По дорозі зустрів товариша, разом випили каву. В місті починалась суєта – військові вже поспішали у свої частини, а люди ще до кінця не зрозуміли, що відбувається. “Що сталося? Це справді війна?”, – питав бариста. Ми відповідали просто: “Не знаємо, їдемо на роботу” .
Офіційних заяв я ще не чув, тож панікувати чи щось комусь пояснювати не бачив сенсу. Уже на службі стало зрозуміло, що все серйозно. Подзвонив дружині сказав: “Збирайся, ідь до моїх батьків закордон” . Те ж саме сказав і своїм рідним – запевнив, що я на місці й все під контролем.
Того ж ранку почали збирати людей, екіпіруватися. Згодом ситуація прояснилася, і ми зрозуміли, що попереду – довга боротьба.
– Де довелося повоювати під час повномасштабної війни?
– Мій реальний бойовий шлях розпочався 25 лютого 2023 року. До того я лише чекав моменту залучення, постійно запитав себе: “Чому ми ще не в бою?” Але згодом зрозумів – час підготовки пішов нам лише на допомогу.
Коли нас нарешті залучили до виконання бойового завдання, радіоперехоплення росіян підтвердили, що ми зробили все правильно: “Прийшов 50-й полк – зараз нас будуть утюжити”. Було відчуття ейфорії, але ще не до кінця розумів, що таке справжня війна. Що таке, коли поруч падає 120-й снаряд чи, що таке втрачати побратима, підлеглого…
З часом прийшло усвідомлення: це не кіно. Загиблих не повернути. Тому я мав зібратися, взяти відповідальність за людей і приймати рішення, які б зберегли їх життя.
Загалом, з хлопцями були в районні Кремінної, у Серебрянському лісництві, під Покровськом та Нью-Йорком.
– Напевне, є фронтові ситуації, які запам’ятаєте на все життя, якими б могли поділитися?
– Найяскравіший момент для мене – це коли завершується термін перебування на позиції, і всі мої хлопці залишаються живими. Я завжди залишався останнім, і коли переконувався, що ніхто не загинув, не поранений, не залишився позаду – це було найбільше полегшення.
За такі моменти я радію. Тому що мені не доведеться дзвонити рідним, не буду робити доповіді про втрачене життя. Найголовніше – всі повернулися.
Але був і момент, який одночасно змусив мене радіти й плакати. Після кількох днів, коли моїх хлопців вважали зниклими безвісти, ми пішли їх шукати. Ми знайшли, відкопали їх тіла і повернулися додому. Це боляче, але принаймні вони не залишилися там, у невідомості. Вони повернулися до своїх рідних, і за них могли помолитися.
Найгірше – коли побратими зникають, і ти не знаєш, що з ними. Але навіть тоді, коли їх немає поруч, у голові постійно звучать їх імена, обличчя перед очима…
– Це і були для вас найтяжчі моменти у війні?
– Дійсно, найтяжчі моменти – це втрачати своїх. Це не зрівняти ні з чим. Але найпрекрасніші – коли ти повертаєш їх живими додому.
Знищити ворога – це просто зменшити його кількість, популяцію. Та повернути своїх хлопців живими – це прекрасно.
Жодне знешкодження противника не приносить такої радості, як момент, коли всі твої бійці виходять із завдання, і ти знаєш: вони повернуться до своєї родини.
– Розкажіть про специфіку роботи вашого батальйону на фронті?
– Наші завдання чіткі й зрозумілі – відсіч ворожої агресії. Основні бойові дії на сході України. Є завдання просунутись – ми його виконуємо. Є атака – ми її відбиваємо. Ми готові, ми вмотивовані, і ми виконуємо свою роботу.
Ми знаємо, що відступати не можна. Тому кожен бій був не просто виконанням наказу, а боротьбою за свою землю, за своїх побратимів, за майбутнє нашої країни.
– В чому специфіка роботи командира батальйону?
– Коли я ще був заступником командира роти, думав: “Як класно бути командиром батальйону. Ти сидиш десь далі від людей. Ти не під обстрілами.” Але коли сам став командиром батальйону, зрозумів, що це зовсім не легше.
Це постійні дзвінки, постійний контроль за кожним підрозділом: одна рота тут, інша там. Сон? Про нього можна забути. Але найбільше – це відповідальність. Від моїх рішень залежить життя людей. Я краще не досплю, аби лиш вони повернулися живими.
Морально це важко. Так, піхоті на передовій найважче, але і командування має свою ціну. Кожне рішення – це ризик, і кожна помилка може коштувати життя.
Я ніколи не просився на жодному посаду, мені їх пропонували. І перед кожним підвищенням думав: “Може, не варто? Може, краще залишитися тут?“ Але щоразу ішов далі, бо знав: потрібно бути там, де можеш принести найбільшу користь.
Зараз моя робота – бути в курсі загальної ситуації, контролювати її, доводити інформацію до підлеглих, слідкувати за оперативною обстановкою та приймати рішення, які збережуть життя моїх хлопців. Бо за кожним наказом стоять люди. І я не маю права на помилку.
– Ваші побратими передавали нам, що ви не просто керуєте бойовими діями, а й брали у них безпосередню участь?
– Я починав бойовий шлях ще не у “високій” керівній посаді, а разом із хлопцями — ходив на зачистки, відбивав штурми, сидів в окопах. Тому добре розумію, як їм там.
Я не керував, дивлячись лише на карту за десятки кілометрів. Спочатку завжди приходив на місце, оцінював, а вже потім ставив завдання. Карта показує одне, а реальність — зовсім інше. Тому лише після того, як сам відчув обстановку, дав накази, які були максимально обґрунтованими та відповідали ситуації.
– За що отримали орден Богдана Хмельницького ІІІ-го ступеня, і яку вагу він для вас має?
– Цю нагороду я отримав за роботу моїх хлопців. Вони працювали, я був разом із ними, і командування вирішило, що я гідний цього ордену.
Яке значення він для мене має? Це, перш за все, пам’ять. Коли я діставатиму цей орден, коли показуватиму своїм дітям і внукам, я згадуватиму тих, із ким виконував бойові завдання. Тих, кому, на жаль, не вдалося повернутися.
Це не про особисті досягнення. Це про наших хоробрих хлопців, які віддали життя за державу.
– Знаєте, кажуть, на плечах піхоти тримається весь фронт, що такий вислів означає для вас?
– Фронт тримається на злагодженій роботі всіх підрозділів та інститутів, які забезпечують його функціонування. Це не лише піхота, але й артилерія, розвідка, логістика, зв’язок, медицина та багато інших.
Проте є один важливий нюанс: поки нога піхотинця не ступить на землю, територія не вважається відвойованою. Саме піхота заходить першою та закріплює позиції.
Звичайно піхоті найважче. Вона бере на себе головний удар – снаряди, дрони, обстріли, усі сучасні засоби знищення. Тому завдання всіх інших підрозділів – зробити так, щоб піхотинець міг виконати свою місію та вижити.
– Ви кадровий військовий. Цікава ваша думка, як себе показують мобілізовані бійці?
– Мобілізовані, які прийшли у 2022 році, були надзвичайно вмотивованими. Вони самі рвалися в бій, штурм, на будь-яке завдання. Іноді доводилося навіть стримувати їх запал.
Зараз ситуація інша. Багато нових мобілізованих, яких швидше, змусили піти, ніж вони самі прийшли. Це зовсім інший підхід до роботи з ними. Однак є й ті, хто готовий навчатися й виконувати завдання, але їх меншість.
Потрібно змінювати систему підготовки та адаптації. Важливо не просто відправляти людей на фронт, а навчати їх, мотивувати, пояснювати, що їх чекає на фронті.
– Як гадаєте, як підвищити їх мотивацію, хто зараз прийшов?
– Потрібно показати, що військо змінюється, що є компетентні командири, і що в державі є за що боротися. Важливо підтримувати моральний дух нових військовослужбовців, спілкуватися з ними, пояснювати.
Ще до мобілізації варто створювати інституції, які будуть готувати людей — це можуть робити ветерани, або волонтери, які були звільнені зі служби через поранення. Вони можуть передавати досвід та адаптувати новачків до армії.
А вже в самих підрозділах військових командир повинні показувати правильний підхід: люди приходять не для того, щоб загинути, а щоб якісно виконувати завдання і повертатися додому живими.
– Враховуючи ваш бойовий досвід на різних напрямках та в різних фазах війни, як оцінюєте поточну ситуацію на фронті?
– Вона критична та одна з найтяжчих за весь час повномасштабного вторгнення.
Та найголовніше – ситуація залишається контрольованою. Це не означає, що фронт посипався, що потрібно опустити руки або думати про втечу. Навпаки, є складнощі, є напруга, але ми тримаємося.
Ми воюємо проти сильного ворога, який має величезні мобілізаційні та фінансові ресурси. Нам потрібно постійно вдосконалюватися, працювати над помилками та розуміти, що ця війна – не проста.
І головне: ворога не можна недооцінювати навпаки краще переоцінити та підготуватись краще.
– Знаємо, нещодавно повернулися з Донеччини. Яка зараз найбільша потреба на фронті?
– Зараз потрібен мотивований особовий склад, який готовий воювати та захищати країну. Також критично потрібні засоби радіоелектронної боротьби (РЕБ), щоб протидіяти ворожим дронам і системам зв’язку. Дрони – як розвідувальні, так і ударні. Ну і, звісно, снаряди. Коли є навчені та мотивовані люди, то легше тримати лінію фронту та виконувати бойові завдання.
– Ефективність наших і ворожих дронів та РЕБ – чи правда, що зараз їх така насиченість унеможливлює відчутні зміни лінії фронту?
– РЕБ рятує життя. Це один із ключових інструментів, який дозволяє моїм товаришам повертатись додому живими. Чим ефективніший РЕБ, тим більше людей повертається.
Якщо подивитися з дещо іншої точки зору, це також економічні ресурси. Держава несе витрати на виплати сім’ям загиблих воїнів. Якщо ці кошти швидше спрямувати на ефективні засоби РЕБ, ми не тільки збережемо життя, а й використовуємо ресурси для знищення ворога.
– Що мотивує вас і хлопців залишатися у боротьбі з окупантами?
– Мене мотивують мої козаки – ті, з ким я виконую бойові завдання. Я не можу їх залишити. Якщо я піду, як потім сам собі це поясню? Я живий, здоровий, у мене немає критичних проблем зі здоров’ям, і я морально не маю права відступити.
Друга причина – це пам’ять про хлопців, яких ми втратили. Я не можу просто здатися й забути про них, коли сам ще можу воювати.
Також мене мотивує майбутнє мого сина. Я хочу, щоб він жив у вільній країні, так само як я прожив 22 роки до повномасштабного вторгнення. Я знав, що таке свобода, навчався, розвивався, жив нормальним життям.
Я впевнений: де б не з’явилася росія, там нормального життя більше немає. Ми це бачимо на прикладі Абхазії, Чечні, Грузії. Там вже таке собі життя. Тому моя мета – не допустити це тут, у моїй країні, зберегти те, що ми маємо, і відновити те, що в нас відібрали.
– Можлива мирна угода з росією – якою ви її бачите після стількох років на війні?
– Особисто для мене миру з росією не буде. Кожен громадянин цієї країни, кожен, хто має російський паспорт, для мене залишиться ворогом. Це осад на все життя. Ці люди або беруть участь у війні, або підтримують її своєю мовчанкою. Вони готові мене вбити, а я маю бути готовий себе захистити.
Мир між Україною та росією можливий лише за дуже чітких умов. І забути за території ми не можемо. Там залишилися наші люди, наші військові, які віддали життя за Україну. Для нас це не просто шматок землі – це пам’ять, це честь, це кров і біль. Якщо хтось цього не розуміє, то, мабуть, він просто не був там, де ми були, і не бачив того, що ми бачили. Йому було комфортно жити на заході, в Києві, і не відчувати цю війну.
– Підтримка волонтерів – чи на часі вона і наскільки цінна?
– Волонтери — це величезна підтримка для війська, тому що держава не може забезпечити все одразу. Бюрократичні процеси займають час, а на війні кожна хвилина може коштувати життя. Держава працює за своїми процедурами, і поки вони завершаться, боєць може так і не отримати необхідного обладнання.
Але коли є волонтер — є людина, до якої можна звернутися й отримати необхідне вже за день, а навіть іноді у той же день. Наприклад, якщо тобі терміново потрібен РЕБ або дрон, ти телефонуєш волонтеру, і він каже: “Є на складі, вже відправляю”. І все, у тебе вже є те, що потрібно для виконання завдання. Це дає можливість дихати трохи спокійніше, розуміючи, що хоча в певний час твої люди в безпеці та можуть ефективніше працювати.
Волонтери були, є і будуть актуальними завжди. Це той резерв, який не замінить жодної державної структури. І такого волонтерського руху, як у нас, я не бачив і не чув більше ніде у світі.
– Що передасте цивільним, які читають цю статтю?
– Багато хто розслабився. Зникла свідомість, яка була у 2022-му, знизився рівень патріотизму. Всі забули, всі втомилися. Але хто втомився найбільше? Ті, хто живе в тилу, чи ті, хто щодня стоїть на передовій? Багато хто не відчуває війни так, як відчувають її наші хлопці там, на нулі.
Усі хочуть розвитку – економічного, матеріального. Але це можливо лише після перемоги. А щоб ми перемогли, потрібна підтримка суспільства. Тому готуйтесь. Морально, фізично. Читайте, розвивайтеся. Якщо готові – приходьте, навчимо, підтримаємо. Якщо не готові – хоча б не заважайте.
Якщо ви не готові воювати – допомагайте гривнею. Якщо не можете фінансово – допомагайте словом. Якщо і цього не можете – просто мовчіть. Не сійте зраду, не розповсюджуйте негатив, не підривайте суспільну думку. Будь-яка допомога армії важлива. Абсолютно будь-яка.
Читайте також: Стало відомо, хто судитиме кубковий матч “Прикарпаття” -“Карпати”
ФОТО ТИЖНЯ
