“Мене надихає відновлення людей після війни” — інтерв’ю з тренером-реабілітологом і ветераном Артемом Жицьким

Як повернутися до життя після війни, знайти новий сенс і знову повірити у власні сили — про це у розмові з «Галкою» розповів ветеран, тренер та реабілітолог Артем Жицький. Він поділився, як після служби почав працювати з ветеранами, чому адаптивний спорт став для багатьох військових способом відновлення та як тренування допомагають не лише фізично, а й психологічно повернутися до цивільного життя. 

Розкажіть, як ви стали тренером і чим займалися до повномасштабного вторгнення?

До війни все було класично: навчання, тренування, змагання, пошук власної методики. Мене цікавило, як працює тіло, як розвивати силу й витривалість. Спорт для мене — це не лише м’язи, а й здоров’я та розвиток, і цим я хотів ділитися з іншими.

Як змінилося ваше життя після повномасштабного вторгнення і як ви почали працювати з ветеранами?

На початку війни всі плани зруйнувалися, я пішов до армії, бо жив біля Ірпеня і хотів захистити сім’ю. Згодом став інструктором у Франківську й сумнівався, чи це правильне рішення. Але коли військові після ротацій казали, що наші знання врятували їм життя, я зрозумів, що роблю важливу справу. Після звільнення не знав, чим займатися, поки побратими не попросили провести тренування. Згодом звернулися ветерани з ампутаціями. Я почав працювати з ними і побачив результати та власну мотивацію допомагати їм відновлюватися фізично й ментально. Завдяки знанням анатомії та біомеханіки будь-які вправи можна адаптувати під людину, і з часом вони не лише зміцніли фізично, а й виросли ментально.

Чи був у вашій практиці випадок, який вас найбільше змінив?

Ветеранам важко спілкуватися з цивільними — їм потрібне розуміння без зайвих пояснень. У залі є тригери: звуки, різкі рухи, тому важливо поводитися коректно і не нав’язувати допомогу. У роботі з пораненими головне — розуміння біомеханіки: навіть без кінцівки можна навантажити потрібні м’язи, адаптуючи вправи. Це складно, але водночас цікаво — шукати рішення для кожної ситуації. З часом через підбір вправ вдається виправляти навіть складні фізичні проблеми, як-от порушення постави.

Як ви стабілізуєте свій ментальний стан, працюючи з важкими історіями?

Стараюся зберігати холодний розум і розвантажуватися через біг. Раніше не любив бігати, а зараз можу пробігти до 15 кілометрів. Під час бігу очищується голова, після — холодний душ і відчуття відновлення.

З якими міфами про спорт для ветеранів ви стикалися?

Перший — що людям з обмеженнями не можна займатися спортом, лише легкі вправи. Це неправда: спорт дає мотивацію й розвиток. Другий — що тренування мають бути надто обережними. Насправді потрібне навантаження, адже м’язи — це ресурс енергії. Третій — що багато тренерів можуть працювати з ветеранами. Насправді таких фахівців бракує, бо потрібні знання і фізіології, і психології. Тому я створив громадську організацію, яка навчає ветеранів ставати тренерами.

З чого варто почати ветеранам, які потребують спортивної реабілітації?

Потрібно дозволити собі рухатися і почати з будь-якої активності. Не порівнювати себе з минулим чи іншими, а системно працювати й не списувати себе.

Чи є історія, яка вас найбільше вразила?

Таких багато, але головне — люди змінюються. Один ветеран прийшов у важкому стані, нічого не хотів робити. Спочатку просто був у залі, згодом почав спілкуватися, тренуватися, будувати нові плани. Зараз він працює, розвивається і каже, що знайшов новий сенс. Головне — він не здався.