Кілька років на сході країни триває війна. Чимало людей були змушені покинути рідні домівки, щоб забезпечити спокійне життя своїм рідним у мирній частині України. Серед них й працівник комунального підприємства «Муніципальна інвестиційна управляюча компанія» Альберт Сурело.
Читайте також: У франківському будинку встановлюють світлодіодні світильники
Він приїхав в Івано-Франківськ з міста Алчевськ Луганської області, яке у 2014 році окупувала «ЛНР». Для читачів «Галки» він розповів, чому вирішив оселитися у столиці Прикарпаття, з якими труднощами зіткнувся, як сприйняли його франківці, а також говорили про переконання місцевих мешканців його рідного міста.
Із дружиною та двома доньками вирішили переїхати, коли стали відчутними бойові дії.
«Старша дитина тоді навчалася у школі, молодша – у дитячому садку, а ми з дружиною були на роботі. Ми не знали, де і що у цей час відбувається. Ніякого зв’язку не було. Тому прийняли рішення й придбали квитки на потяг. Коли виїжджали, то ніхто нічого не знав. Не знав, на який термін їдемо», – пригадує чоловік.
Спершу вирушили дружина із дівчатками, а потім й Альберт, якого в Алчевську тримали дім та робота. Жінка взяла кілька сумок із речами доньок, а чоловік поїхав із наплічником, захопивши найнеобхідніше. Коли вирушив у дорогу, то з’ясувалося, що бойовики обстрілюють поїзди та підривають мости. Про це тоді ніхто не попереджував. На щастя, минулося.
В Алчевську залишилася двокімнатна квартира. Меблі і навіть ламінат довелося вивезти, адже чужі люди просто могли зламати замок та почати там жити.
Обрали Прикарпаття. Спершу зупинилися на Долинщині. Про те, що тут можна зупинитися переселенцям, підказав хороший знайомий. З часом, через відсутність роботи, сім’я переїхала в обласний центр, де почали орендувати квартиру.
Без підтримки небайдужих людей не обійшлося.
«Нам допомогли дівчина Настя та її чоловік Сергій зі Львова, які у перші дні привезла постільну білизну, посуд, подушки. Допомагала канадська та американська діаспори. З Фінляндії на початку 9 тонн речей привезли. Це були одяг, взуття, постіль, продукти харчування», – каже він.
«Соціальні служби – це окрема історія. Жоден переселенець не скаже, що все просто. Потрібно багато довідок, всяких підтверджень, що ти маєш право отримувати допомогу. Були як жебраки, – ділиться враженнями чоловік. – Тоді на кожну людину давали трохи більше 400 гривень при умові офіційного працевлаштування, а на дитину -800. Загалом допомога на місяць мала становити трохи більше 2 300 гривень. І це не залежно від того, скільки осіб у родині є. Зараз ніби допомога більша. Я її не отримую».
Альберт розповідає, що перші півроку не міг знайти гідну офіційну роботу. Часто пропонована заробітна плата була майже така, як ціна за оренду помешкання. Якщо орендувати квартиру на той час коштувало 2,5 тисяч гривень, то зарплата була 3-3,5 тисяч гривень. В Алчевську він працював у комунальному підприємстві. Тут спершу працевлаштувався у фірму, яка займається ремонтом ліфтів. Довелося навчитися новому. Потім працював в організації, яка будує електричні мережі. Була робота на складі, а потім по оголошенню потрапив у комунальне підприємство «МІУК». Вже близько трьох років чоловік займає посаду інженера-електрика.
На ставлення до нього, як до внутрішньо переміщеної особи, з боку франківців не нарікає. Він знає, всюди люди бувають різні і що свого часу людей умовно поділили на донецьких та бандерівців. Через це хтось не признає людину, вішає клеймо «сепаратист», «донецький», «луганський». На щастя, з колективом ладнає та має нових друзів.
«Більшість сприйняли добре, але дехто ставився із підозрою. Це проявляється у відношенні. Нічого не говорили на пряму, а питали: «Ви чули,що там хтось прапор ДНР-ЛНР вивісив?». Прощупували, яка ти людина, що ти відповідаєш та яке у тебе бачення», – пригадує він.
Дружина з дітьми теж адаптувалися. Вона працює на приватній фірмі. Альберт зізнається, що меншій дочці дещо складно через мову.
«Я спілкуюся з нею українською, а вдома вона говорить російською. Ми приїхали сюди, нас вирвали із зони комфорту. А ще є особисті проблеми у сім`ї, які треба вирішувати. Вони наклалися одна на одну і так вийшло, що ми не живемо разом», – розповідає алчевець.
На Луганщині чоловік теж розмовляв російською, як це там роблять всі. Колись їздив на канікули до україномовних родичів, тож це також посприяло тому, що зараз, після трьох років життя в Івано-Франківську, російські слова проскакують рідко.
«Важко перейти на українську мені не було, це відчувається по діалекту. Знаєте, людина розмовляє тією мовою, якою думає. Якщо думка складається російською мовою, то й говорю російською, англійською – то англійською. Мені вже важко думати російською», – прокоментував Сурело.
До речі, в Івано-Франківську є знайомі переселенці, які викладають в університеті для іноземців, вчать початкові класи, працюють у «Карітасі», є волонтери, члени з громадських організацій. За словами чоловіка, земляки тут успішно інтегруються та їх тут поважають.
В Алчевську є кілька людей, з якими Альберт досі спілкується. Більшість товаришів виїхали. Залишилися батьки і колега з роботи проукраїнських поглядів, яка не поїхала через старший вік.
На його думку, напружена ситуація на сході країни була давно, її підігрівали, а у 2014 році відбувся сильніший поштовх.
«Якщо порівняти Закарпаття і Донбас, то всюди є люди, які за і проти України. Спершу не було росіян, а були ті, що хотіли мешкати у Росії. Вони дивилися у той бік, бо, казали, зарплати там більші і умови кращі. Так на Закарпатті дивляться на Угорщину, Румунію, Польщу. Кажуть, що там класно, а тут не дуже добре», – вважає чоловік.
«Наприклад, мама знайомого, з яким разом навчалися ще в інституті, була завідувачкою бази у той час, коли моя мама думала, як поділити три сосиски на чотирьох і нагодувати всіх макаронами. Він вчився за їжу, цукор, крупу, гречку. У нього й собака була сита. Той час йому подобається, а цей ні, – пригадує він. – Щоб мати щось у руках, то треба працювати руками чи головою. Знайомий відчуває ностальгію».
Також там є комерсанти, які бачать у цій ситуації заробіток.
«Їм все одно яка влада, головне, щоб була можливість працювати. Є такі, що діти вивчилися в Україні, а прийняли присягу на вірність Росії. Залишилися маргінали, сепаратисти, яким нема сенсу щось пояснювати. Вони мають свій життєвий досвід», – розповідає алчевець.
Алчевськ за кількістю населення трохи менший за Івано-Франківськ. Відчувається й різниця у менталітеті. Там люди орієнтуються на завод – Алчевський металургійний комбінат. Більшість працює навколо нього.
«Там присутня «філософія раба». Люди одягнені в шори, є робота, є можливість отримати свою «миску рису». Якщо ти не підеш на роботу, у тебе цю «миску» заберуть і ти помреш. А в Івано-Франківську є вибір – хочеш, йдеш туди працювати, хочеш – туди, чи їдеш у Польщу. Там людей загнали у такі умови, що вибору нема», – вважає інженер.
Читайте також: Діалог – це головна зброя, яка є в України, – активіст, переселенець зі Сходу Ярослав Мінкін
Альберт Сурело розповів анекдот у контексті місцевого менталітету. Теща приїхала у гості і подарувала зятю дві краватки. Щоб не образити маму, він заходить в іншу кімнату, одягає одну з краваток і питає маму, чи гарно. «Значить інша тобі не сподобалася», – відповідає вона.
«Що не робиться, то завжди є той, кому щось не подобається і щось не так. І так кажуть люди, які не знають, як має бути, але не подобається так, як є», – прокоментував він.
Загалом Івано-Франківськ Альберту подобається. Місто характеризує помірковано спокійним.
«Якщо ти щось хочеш, то знайдеш, якщо не хочеш нічого робити, а вважаєш, що тобі хтось щось винен… Ти маєш боротися, добиватися», – вважає він.
На питання про те, чи відчуває ностальгію за Алчевськом, дає негативну відповідь. Каже:
«Якби повертався, то тільки з прапором, тільки відбудовувати».
ФОТО ТИЖНЯ
