«Ми маємо скинути з себе «москальські кайдани», – актор франківського драмтеатру Олексій Гнатковський

Олексія Гнатовського вже давно критики називають «репертуарним локомотивом» Івано-Франківського національного театру імені Івана Франка. Бо на його органіці, харизмі та майстерності вибудовані найпопулярніші вистави західних франківців: “Гамлет”, “Ромео і Джульєтта”, “Модільяні”, “Гуцулка Ксеня”, “Енеїда”, “Гуцульське весілє”, “Нація” (постановки Ростислава Держипільського). А курбасівська формула про актора, як “розумного Арлекіна” майже ідеально лягає на творчу природу пана Олексія, актора-інтелектуала, який у своєму лицедійському діапазоні максимально переконливий як у шекспірівських трагедіях, так й у національних комедіях.

Останнім часом О.Гнатковський помітно заявив про себе і як театральний режисер, поставивши у рідному театрі вистави “На Західному фронті без змін” Ремарка та “Дванадцята ніч” Шекспіра, а в Одеському українському театрі ім. В.Василька успішну виставу “Серце Навпіл” за творами Марії Матіос.

Сьогодні, у час воєнних випробувань, Олексій активно займається волонтерською діяльністю у Франківську та одночасно грає свої вистави-хіти, як на основній сцені франківців, так й у бомбосховищі театру.

У інтерв’ю “Дню” Олексій Гнатковський розповів про сьогодення рідного театру під час лещат російсько-української війни та про волонтерську діяльність…

«ВІЙНА ВСЕ ДОВКОЛА ПОЗБАВЛЯЄ ФАРБ, НАПІВТОНІВ»

– Олексію, де й за яких обставин вас застав перший день цієї війни, 24 лютого 2022 року, і які думки переслідували саме у той день?

– Ми вдома спали, бо тільки сходило сонце й розпочинався ранок… Зателефонував мій брат, розбудив дзвінком, сказав, що почалася війна… Новина страшна. Ми швидко зібрали дітей і відвезли їх до батьків дружини у село. Ми зрозуміли, що до Франківська будуть евакуюватися люди, у нас є багато знайомих, друзів у Києві та з інших міст. І ми почали приймати вдома у себе переселенців. І так до сьогодні – в нас такий пересильний пункт: хтось залишається жити на довше, хтось на коротко. Живуть не лише у мене, а також у моєї бабусі. Ми всюди, де можемо, приймаємо людей, які евакуюються з різних міст…

Знаєте, 24 лютого, коли ми повернулися до Івано-Франківська, пішли до церкви спитати, чи можемо чимось допомогти. Це парафія, де моя дружина веде гурток для дітей, а я колись працював з неповносправними дітками. Отець сказав: «Нам для бійців ЗСУ треба тепловізор». Почали збирати гроші, але де його дістати? Раптом мені подзвонили, що тепловізор є у Снятині, це 90 км. Коли ми вирушали, то мали лише половину суми, а поки доїхали, то вже дозбирали кошти, доклали своїх і купили два тепловізори. Віддали їх на пости до військової частини нашого міста. Так і почалося… Ми створили Фонд і розпочали волонтерську діяльність у великих масштабах. У театрі почалася також робота у гуманітарному центрі «Рух опору – Рух допомоги». І так триває донині.

– Зараз, у воєнний час, ви граєте вистави у бомбосховищі, а також на великій сцені театру. Чи дуже змінюється вистава, якщо її стрімко переносять в інший екстремальний простір? Зокрема, як змінилися «Енеїда», «Ромео і Джульєтта» та ваш Ремарк – «На Західному фронті без змін»? Олексію, а ви знаєте, що глядачі називають ваші вистави «арттерапією»?

– Зараз усі ми переживаємо стрес. Живемо у час війни… Зі стресом я зіткнувся ще у 2014 році, а потім, коли працював з ветеранами АТО/ООС… Війна все довкола позбавляє фарб, напівтонів. Є тільки чорне й біле, є добро й зло! Все інше стає безглузде, недоречне, абсурдне. Дріб’язкове. Є дуже важливі, надважливі речі – життя і смерть. Чорне й біле. А як ми граємо? Так, ніби є дві людини в мені: одна розуміє все це розумом, а друга нівелює все.

Утім, ми артисти, а тому повинні грати, допомагати людям – це ж дуже важливо. Спілкуватися з людьми – це моя територія. Я бачу їхні очі, я бачу переселенців, які приходять на вистави, як вони реагують і як їм потрібні ці речі. Коли дізнався, що на виставу «На Західному фронті» прийдуть переселенці з Маріуполя, то подумав, а може біженцям на Ремарка не варто йти? Та коли бачив, як вони жваво реагували, то зрозумів, що це потрібно, і це величезна психологічна реабілітація для людей, які через війну покинули свої домівки. Знаєте, я раніше вже працював з ветеранами, а також займався театральною реабілітацією з дітьми з синдромом Дауна, тобто у мене досить досвіду й арттерапії.

Наприклад, граю у «Модільяні», де теж є арттерапія, знаю, як працює артреабілітація. Але сьогодні це видається інколи недоречним. Утім, інша людина в мені каже інакше… Тобто це насамперед така внутрішня боротьба з самим собою: переконати себе, що виходити на сцену – важливо. А коли ти вже вийшов до глядача – ти розумієш і бачиш, як це важливо для глядачів. Це й для мене також арттерапія. Це мене витягує. І кожен мій головний меседж сьогодні, завдання – як актора й митця – осмислити: що я маю сказати людям, коли виходжу на сцену до них у цей час?

Я розумію, що в час війни дуже важливою для глядачів була б комедія… А ще – така суто агітаційна річ. Та агітувати наших людей сьогодні я не бачу сенсу. Ми й так усі дуже мотивовані. Ми настільки всі сильно хочемо в бій, ми готові рвати цих орків-виродків! Але в артиста все одно мусить бути надзавдання – підіймати дух людей.

– Зараз навіть російськомовні українці зізнаються, що коли побачили так званий «русский мир» у всій «красі» – руйнування ракетами міст і сіл, мародерство, наруга над мирними людьми, то чимало з них стали відмовлятися розмовляти мовою окупантів…

– Я розумію, що мова – це одне з важливих чинників… Багато ненависті у людей до загарбників, нападу на нас – ця тваринна сутність рашистів, які самі живуть у лайні, й не можуть, ці звірячі істоти, стерпіти охайних українських будинків, які вони безжально руйнують… Зараз, після нападу орків на Україну, для мене всі росіяни – не люди! Нема винятків! Це не тільки сучасна війна довела, це показувала вся наша незалежність, часи совєтов, 300 років окупації росією – це було постійне намагання знищити українців, а також найкращих наших людей. Росіяни мають тваринну сутність, недалекість і неосвіченість спонукає їх нищити все довкола…

Зараз бачу, що чимало людей, які приїжджають зі сходу до Івано-Франківська, розмовляють російською… У мене росте двоє синів – одному дев’ять, другому два роки. Ця війна закінчиться, перемога у нас буде. Але якщо далі лунатиме мова кацапська, то мої сини виростуть, а сюди приїде якийсь узкоязичний, який не вміє свою дитину навчити, бо для нього є відмазка «мнєТакУдобна». От за цих «удобна», які своїх дітей не вчитимуть державної мови, діти їхні виростуть і покличуть, щоб їх захищали. І мої сини повинні йти знову за цих тварюк на війну. Оце для мене важливо. Хоча є й такі, які відмовляються розмовляти мовою орків. Це наріжний камінь, тому я робитиму все сьогодні для остаточної перемоги!

…А що стосується вистави, то це живий організм, вона міняється від найменших вібрацій, а сьогодні у нас бомбували місто… і це не метафора, а наша реальність…

«Енеїда» – це наша Біблія, бачимо, що все повторюється… Ремарк – пацифіст, але перед виставою «На західному фронті» я, як режисер, кажу глядачам: «Не сприймайте це як пацифічну виставу, ми не маємо права сьогодні так мислити. Ця вистава тепер про цінність життя, яке ми захищаємо. Ремарк писав про життя, й актори грають про життя. Але життя – це ми, ми несемо життя. А вороги несуть смерть. І власне наша вистава про перемогу життя над смертю»…

«РУХ ОПОРУ – РУХ ДОПОМОГИ»

– Олексію, розкажіть детальніше про волонтерський напрям своєї роботи, яку ви здійснюєте разом з дружиною Ольгою?

– Ми створили Фонд. Я допомагаю у театрі, у нас у гуманітарному логістичному центрі «Рух опору – Рух допомоги»: Надя Левченко, Іван Бліндар, Дмитро Лека курують цю роботу, й усі актори залучені. Я, крім цього, також співпрацюю з продюсерською агенцією «Про що мовчать чоловіки», й у Латвії ми почали збір коштів, акумулювати ресурси й закуповувати спеціальні товари для наших бійців. Ми вже придбали товарів на три мільйони гривень. Тепловізори, оптика, оптичні приціли, прилади нічного бачення… Також я давно співпрацюю з будівельною компанією «Вертикаль» і вони теж долучилися до цього Фонду, ми закуповуємо бронежилети, відстрілюємо їх, перевіряємо та віддаємо нашим захисникам. Я також віддав свої збереження для допомоги ЗСУ.

Моя дружина Ольга спілкується з нашими земляками в Англії, Італії, Іспанії. Наприклад, з США починають передавати допомогу літаками…

Ми також співпрацюємо з режисером Олесем Саніним, збираючи гроші на допомогу нашим воїнам. Найбільше ми передаємо для полку «Азов» для Маріуполя. Нині у полку «Азов» брат моєї дружини воює, і ми не чули від нього вістки вже давно… Думками ми там, тому робимо все, щоб допомогти нашим воякам. Я вважаю, що у час війни кожен має робити все, де може бути найбільш корисним.

– У Франківську зараз працює кінорежисер Олесь Санін, у його фільмі «Довбуш» ви знімалися. Як вважаєте, вплине ця війна на реліз довгоочікуваної цієї української картини?

– Олесь Санін сьогодні у Франківську. Ми працюємо на студії, озвучуємо фільм «Довбуш». У нас є мотиваційне відео «Це мої гори», і воно вже має широкий резонанс у соцмережах. Спимо по 3 – 4 години. У нас принципова позиція: одразу після перемоги фільм має вийти у прокат. Планувалося, що кінопрем‘єра відбудеться 12 травня… У стрічці йдеться й про Штати. Ви ж знаєте, що сьогодні безпрецедентно, на рівні американських блокбастерів, у США транслюють фільм «Поводир» Олеся Саніна і такого раніше ніколи не було…

«У НАС ТЕАТР ЗА ДУХОМ ГЛИБОКО НАЦІОНАЛЬНИЙ»

– На вашу думку, яким може бути український театр після війни, які ваші очікування та сподівання щодо цього?

– Театр має просто почати жити, він ніколи не вмирав! Ми не воюємо за якийсь інший курс, ми воюємо, щоб жити, щоб ми були вільні. Для мене Франківський драмтеатр не зміниться. Ми як були патріотичними, так і будемо. У нас театр за духом глибоко національний, який має патріотичну і свідому позицію. Це безумовно. Які будуть інші театри? Я працював у Одесі, граю у Києві, я бачу багато національних патріотичних театрів. Тому я думаю, що насамперед суспільство має змінитися, стати іншим. Ми маємо скинути з себе «москальські кайдани», а ще комуністичні кацапські окуляри. Після російсько-української війни ми не можемо мати жодних стосунків з рашистами. Бо для мене раніше було так: що далі за Збруч – то більший «совок». Я був у всіх областях, у кожній, що далі за Збруч, то більший «совок». Село ще тримається, а в містах… Ми повинні скинути оману, брехню, маємо зрозуміти хто є хто! Бо це цивілізаційний вибір. І театр має бути в авангарді цих рухів. Він веде глядачів за собою. І нині театр веде вперед. І далі буде вести. І жодного прогинання…