Мислити критично, щоб залишатися людиною: як франківців вчать медіаграмотності та виявляти фейки (ФОТО)

25 Лют, 2020 15:37

Поділитись публікацією

Мислити критично, щоб залишатися людиною: як франківців вчать медіаграмотності та виявляти фейки (ФОТО)

“Мислити критично”, “залишатися людиною” – ну, загальні фрази, про важливе, так, хоча й очевидне. Але. У контексті сьогодення вони набувають особливої важливості, бо через брак критичного мислення ми – конкретні люди у конкретних обставинах – піддаємося на маніпуляції, не відрізняємо правдиву новину від фейку.

Читайте також: У центральній міській лікарні — брак кисню й персоналу. Залучили студентів-медиків

Тогоріч соціологічне дослідження від Internews за фінансової підтримки Агенції США з міжнародного розвитку (USAID) в Україні підтвердило, що з розпізнаванням дезінформації в нашому суспільстві є проблема: лише 11% українців впорались із завданням, хоча 75% респондентів не сумнівались, що розпізнають фейк.

Через це ми вступаємо в конфлікти з рідними, сусідами, колегами, підхоплюємо хвилі мови ворожнечі щодо “атошників”, “донецьких” чи “геїв”. Не надто здорова історія, погодьтеся. Покращити її прагне громадська організація “Д.О.М. 48.24”, проводячи в Івано-Франківську відкриті тренінги, на які запрошують фахівчинь з критичного мислення, медіаграмотності та медіаманіпуляцій.

Ми вирішили поспілкувалися з ними та дізнатися, навіщо потрібне критичне мислення в повсякденному житті, як допомогти людям шукати порозуміння замість ворожості та якими бувають медіаманіпуляції (спойлер: у тому числі доречними).

Олеся Архіпова, експертка з критичного мислення

Олеся – бізнес-тренерка, фасилітаторка та методологиня навчальних програм, експертка з ефективності команд, співзасновниця ГО “Д.О.М. 48.24”, членкиня правління ГО “СТАН”, авторка методології діагностики продуктивності команд.

“Ми часто спілкуємося не з реальним світом, а зі своїм припущенням про нього”

Ми живемо в неоднозначному світі, де прокидаємось дурнішими, ніж лягали, бо поки ми спали, відбулися зміни, яких ми вже не осягаємо. Сьогодні знання не мають майже ніякого значення, інформація теж, бо доступ до неї може отримати хто завгодно і єдине, що є важливим – вміти критично мислити й аналізувати інформацію та обставини, які з нами трапляються, щоб бути гнучкими, вірити і бути свідомими, бути в контакті з собою.

Ми часто спілкуємося не з реальним світом, а зі своїм припущенням про нього, вони в нас складаються відповідно до тих негативних історій, які ми знаємо. Негативна історія живе довше, ніж позитивна, набираючи більше поширень, наприклад, у фейсбуці.

Стрічка фейсбуку замінила будь-які новини: погортав стрічку – побачив все, що хочеш бачити. Фейсбук працює так: якщо тобі щось подобається і ти це лайкав кілька разів, він починає давати це більше і більше, бо хоче, щоб ти з ним комунікував: ставив лайки, писав коментарі, більше переглядав. Якщо ти бачиш одну і ту ж інформацію один раз, другий-третій-четвертий, то думаєш, що це єдина можлива парадигма існування і критичне мислення в такому випадку не розвивається взагалі.

“Люди ніколи не роблять зла свідомо іншій людині, якщо вона для неї залишається людиною”

Мова ворожнечі працює таким чином, що людина перестає бачити в іншій людині людину, вона починає бачити об’єкт, який несе їй небезпеку і, захистившись від якого, вона виживе. Перемовники, що проводять перемовини з людьми, які беруть інших в полон, говорять, що люди ніколи не вбивають людей, ніколи не роблять зла свідомо іншій людині, якщо вона для неї залишається людиною, а не ворогом. Наприклад, ми читаємо в ЗМІ статтю: “Атошник підірвав міст”. Чому не пишуть: “Слюсар підірвав міст”? Тому що не буде хайпу, бо коли слюсар підриває міст – це разова штука, а якщо написати “атошник підірвав”, ми будемо знати, що варто остерігатися всіх атовців – не брати на роботу, боятися їхніх дітей і т. д.

На тренінгах ми виконуємо вправу: починаємо запитувати себе “Хто я?” На це питання особисто я можу відповісти багатьма словами: я дівчина, я мама, я кохана, я донька, я подруга, я з Донецька. Коли люди аналізують свої ідентичності, вони можуть зрозуміти, що хтось інший теж людина. Він не тільки атовець, він також тато, коханий. І виявляється, що якщо я боюсь його як атовця, бо в нього є досвід, якого немає в мене, який я вважаю через ЗМІ небезпечним для себе, бо з ним не попрацювали психологи, то я можу зрозуміти, що він тато, а я мама і на цьому моменті я перестаю бачити в ньому небезпечного собі, я починаю розуміти, що в нього є переживання, які я теж переживаю, таким чином я перестаю бачити в ньому об’єкт, а починаю бачити людину.

І так ми можемо розібрати по кожній з упереджений груп, наприклад гомосексуали, от чим вони займаються? Але коли ми подумаємо, що я донька, а він син і в нього є такі самі бажання бути близьким з кимось, такі самі бажання мати родину, дім, мати можливість поділитися зі своїми близькими переживаннями, коли ми починаємо про це думати і коли ми розуміємо, що його і моя ідентичності насправді набагато ближчі, ніж та сексуальна ідентичність, яка нас розділяє, можливо у нас 15 спільних ідентичностей і тільки одна відмінна, тоді ми можемо швидше знайти мову один з одним.

“Як працює мова ворожнечі: нам прямо не кажуть, що це ворог”

Якщо кажуть прямо: “Переселенець-ворог”, – ну хтось повірить, хтось ні, але це прямо. Коли ж такі речі подаються в контексті, через об’єктивізацію, в це важче не повірити. Наприклад: “В Чорному морі було виловлено 300 біженців” і “В Чорному морі було надано допомогу 300 біженцям”. Коли ми читаємо заголовок з виловленням, то прямо не йдеться, що це дуже погано. Але “виловлено” – це об’єктне ставлення, ніби рибок в акваріумі, а от надано допомогу – суб’єктне, людина-людина, бо надають допомогу людині, тому, кого вважаєш гідним собі. Тоді вже ми питаємо себе: що з цими біженцями, яким було надано допомогу, яку надано допомогу і т. д.

У світі є один дуже сильний приклад про мову ворожнечі, і це єдиний випадок, коли ЗМІ засудили в Гаазі в Міжнародному суді ООН. Це сталося в Руанді – країні в центральній Африці в 1994 році. В ній проживали два етнічні народи: хуту і тутсі. Влада і ЗМІ почали через мову ворожнечі налаштовувати хуту проти тутсі і заохочувати вбивати останніх, мотивуючи це тим, що тутсі – не люди, а таргани. Внаслідок такої пропаганди, яка тривала чотири роки, за два місяці було вирізано два мільйони людей з етносу тутсі, вбивали цілі сім’ї або навіть родичі в межах однієї сім’ї, часто домашніми предметами. Люди перестали бачити в інших людях людину – і це робота ЗМІ протягом чотирьох років.

Зараз в нас також кричуща ситуація, бо мова ворожнечі дуже сильно працює стосовно громадян України, які проживають на окупованій території. Мало хто називає їх гідними собі людьми, а кажуть “сепаратисти”, “сєпари” і т. д. Це ситуація, яка може привести до дуже сумних наслідків, тому треба розуміти, як працюють з нами ЗМІ і як працює мова ворожнечі.

“Щоб подолати стереотипи, потрібно дати людині інакший досвід. Це можливо зробити під час тренінгів”

Коли близькі люди вдаються до мови ворожнечі, то потрібно давати зрозуміти їм, що вони її використовують, пояснювати наслідки. Для мене дуже важливим є вибудовувати причинно-наслідкові зв’язки: коли людина використовує мову ворожнечі, що вона хоче домогтися, що нею керує, які в неї прагнення.

На одному тренінгу був учасник з дуже націоналістичною позицією, а поруч з ним були ВПО, учасники ЛГБТ спільноти, був учасник з Африки. І за три дні участі на фінальній рефлексії він сказав, що зрозумів, що він землянин і що інші люди можуть бути набагато важливішими для нього, ніж те, що він про них знає і через одну їхню ідентичність веде з ними ворожнечу.

Я проводила подібні тренінги для журналістів, не знаю, чи змінили вони своє ставлення й те, як подають інформацію, але я сподіваюсь, що хоча б задумались. І багато людей, які заходять в тему мови ворожнечі, критичного мислення, трохи змінюють своє ставлення і стають відкритішими до світу й відповідно стійкішими в цьому світі, тому що це рівень досвіду.

Переконання – це рівень того, що мене захищає зараз. І тут дуже важливо зрозуміти: при опрацюванні теми потрібно людині дати інший досвід для того, щоб вона спробувала подивитись на своє ставлення з боку. Нікого не можна змусити критично мислити, не можна змусити перестати мислити штампами, і більше того – не потрібно, бо наш мозок так працює. Це абсолютно нормально узагальнювати, мозок це робить для спрощення своєї діяльності. Він не зможе щоразу заново продумувати механізм, наприклад, як одягати шкарпетки. Він один раз придумав і далі ним користується. І якщо раптом ви прокинетесь зранку, а шкарпеток немає, йти треба, це зима і у вас чоботи, то ваш мозок придумає якусь нову дію, взяти не шкарпетки, а, я не знаю, футболку нав’язати. І так з усіма стереотипами, які створюють між людьми конфлікти: вони існуватимуть через те, що працюють. І для того, щоб вийти з цієї ситуації, потрібно мати новий досвід, а для того, щоб мати новий досвід, його потрібно створити, тому тренінговий простір дозволяє безпечно аналізувати свій досвід і створювати новий.

“Ми отримуємо більше грошей, задоволення й досвіду на роботі, де розуміють цінність іншого”

Ми говоримо загально про життя й відносини між людьми, але якщо говорити на прикладному рівні, припустимо я працюю десь на виробництві чи в офісі, в мене є сусіди, друзі, з сусідами я сварюсь, з друзями спілкуюсь, ходжу на роботу, отримую зарплату і для чого мені ці знання про мову ворожнечі, мене це не турбує. Але якщо подивитись на цьому практичному рівні, рівні конкретного життя конкретної людини, яку я описала, то те, що нами керує мова ворожнечі і стереотипи, формує навіть те, яким чином ми отримуємо зарплату. Тобто якщо ми працюємо в компанії, в якій один відділ розуміє цінність іншого, наприклад, відділ продажів розуміє, наскільки важливе виробництво і навпаки, вони будують суб’єктно-суб’єктні відносини, бачать одне в одному людей, то підсилюють одне одного. Так компанія стає успішною, ми отримуємо більше грошей, задоволення й досвіду на нашій роботі.

Катерина Масляк, експертка з медіаманіпуляцій

Катерина – студентка Івано-Франківського національного медичного університету, навчалася в University of Winnipeg в Канаді, там отримала освіту бакалавра біохімії, засновниця БО “Просвіта душі і серця”, волонтерка в медичних закладах, авторка програми “Сам собі людина” на Urban Space Radio, експертка з піклування за термінально-хворими людьми та авторка гри “Знайомці”.

“Медіаманіпуляції були окремим блоком в курсі соціальної психології в Канаді”

У медіаманіпуляціях є кілька наріжних каменів. Перший – це рівень експертності того, хто подає маніпуляцію. У 1984 році Олсон і Кел був проведений експеримент: студентам подавали інформацію, як правильно чистити зуби. Частині студентів подавав інформацію лікар-стоматолог, іншій – викладач в школі та автор публікацій про зубні пасти. Результат показав, що маніпуляція впливала більше на тих студентів, які слухали лікаря.

Другий – можливість використання популярності людини. Прикладом є реклама Pepsi і Coca-Сola: Pepsi використовували відомого репера Snoop Dogg і через те, що це відома людина, їхні продажі зросли. Також можна говорити про роботу блогерів, блогерство зараз дуже розкручено в Україні.

Третій – зовнішня привабливість того, хто подає інформацію. Доведено, що лектора або актора в рекламі менше будуть слухати, якщо він не підпадає під загальноприйняті риси привабливості. Як би це дивно не звучало, але це так. Проте тут є цікавий ризик – якщо ця людина занадто красива, люди не будуть відчувати подібність до неї, буде складатися враження ніби вона з іншої планети і недосяжна. Тому для реклами, продажу, медіації, в політиці не вибирають дуже красивих людей, а радше звичайних.

Четвертий – подібність або те, що близьке. Якщо ви дивитесь рекламу, ви краще сприйматимете те, що вам знайоме і близьке, що вам відгукується, а не дуже дивне і не схоже.

Ще один, п’ятий, пункт – швидкість подачі інформації. Безліч дослідів довели: коли оратор чи людина, яка з вами сперечається, говорить швидше за вас, її будуть підсвідомо слухати, бо якщо вона швидко говорить, значить дуже добре обізнана і є професіоналом у своїй справі. Це не зовсім так, але це використовують як маніпуляцію.

“Потрібно звертати увагу, з якою емоцією подано повідомлення”

Зазвичай це страх, його часто використовують у всьому, особливо коли стосується здоров’я. У 1969 році Мак Гуір провів експеримент: наскільки багато страху потрібно в подачі інформації, щоб люди прислухалися. Ця теорія працює перевернутою літерою U. Якщо це малі дози страху, то люди не будуть реагувати, якщо дуже великі дози – ігнорувати, бо це викликатиме дуже багато страху. І найбільш ефективною є середня точка. Наприклад, в Канаді на пачках цигарок розміщують картинки помираючих людей, які лякають потенційних покупців. В Україні це просто текст, який не дуже працює. Іноді можна використовувати дуже велику точку страху, але якщо ми подаємо рішення, що робити. Бо якщо ви налякаєте людей, а не дасте рішення, вони забудуть подану вами інформацію. Навіть з мого досвіду воно працює: коли мені потрібно було в нашій організації зібрати кошти для людей, що живуть в хосписі, я публікувала сумні, часто неприємні фото під постами, і ми за 2-3 дня зібрали потрібні кошти.

Також існує одностороння і двостороння подача інформації – це про те, що коли ми говоримо про свій продукт, ми можемо дати альтернативу, згадати щось інше. Іноді цей прийом варто застосувати, і є два методи: якщо ми бачимо, що публіка більше зацікавлена в нашому продукті, але вона знає про присутність інших, то потрібно розповісти більше фактів, чому потрібно обирати нас. Якщо ж люди схильні більше до іншого продукту, потрібно говорити, що так, в них є позитивні сторони і перерахувати їх, але от в мене такі переваги, тобто показувати, що ми розуміємо, що є конкуренція, але розповісти про наші сильні сторони.

Ще є гумор. Його використання дає ефект, якщо це промова оратора чи політика, але це єдиний пункт, який ще не повністю довели психологи. Хоча більшість дослідів показали, що люди більше прислухаються до того, що ви говорите, коли ви застосовуєте малу частку гумору. Якщо ми використовуємо жарти, люди почуваються більш розслабленими, також починає працювати подібність, ніби ми знайомі вже деякий час. Проте в цьому випадку є ризик: якщо занадто багато жартів, вони можуть відволікати від основного повідомлення і люди не сприйматимуть нас серйозно або можна образити недоречними жартами.

“У нас блогерством займаються більше молоді, необізнані люди”

За кордоном блогерами стають ті люди, які досягли щось у своєму житті, наприклад, одна з найкрутіших пластичних лікарок – доктор Кет Вековіч з США, їй 50 років, її знають як професіонала, в них є досвід, знання, і люди їм довіряють. А у наших блогерів зазвичай немає цього, для них це метод заробітку, а люди дуже люблять дивитись за кращим життям.

Я зараз тільки починаю пояснювати батькам, як працюють медіаманіпуляції. Окрім медицини, вони мають свою ферму, де виготовляють сир. Я розповідаю їм, як робити рекламу, бо вони думали, що це просто: зробив сир і зразу ж продав. Також пояснюю, щоб не підписувались на незрозумілі групи. Якщо бачать дуже кричущий заголовок або страхітливі слова, теж варто перевіряти таку інформацію. Читати першоджерело і перевірені медіа, наприклад BBC News Україна. Звірити, чи ця новина є в інших медіа, якщо нема, то ймовірно вона фейкова.

“Звісно, я також використовую маніпуляції”

І бачу, як використовують їх інші, особливо бачила на попередніх президентських виборах. Я також користуюся своїми знаннями з медіаманіпуляцій, коли бачу проблему і хочу допомогти її вирішити. Тоді пишу у соцмережі, іноді це допомагає. Також в ораторстві я використовую жарти. Коли вела програму на Urban Space Radio, мій монолог тривав годину і мені було потрібно, щоб люди слухали, а не йшли з ефіру, тому я була простою і жартувала, люди відчували близькість зі мною, складалося відчуття ніби ми знайомі.

Як зберегти холодним розум і серце?

ГО “Д.О.М. 48.24” вже провели серію безкоштовних тренінгів з медіаграмотності та критичного мислення, на яких учасники вчилися розпізнавати фейкові новини, шукати першоджерело та критично мислити. 17 березня відбудеться третій практикум – “Опір медіаманіпуляціям”, де тренерка Катерина Масляк на реальних прикладах пояснить як уникнути медіаманіпуляцій або, навпаки, навчитися.

“В Україні здебільшого ніде не вчать, як оцінювати, чи є інформація достовірною. Коли ми робили наукову роботу в Канаді, нас вчили методики, як перевіряти, чи це достовірні джерела: хто створив цей сайт, дата створення, контакти, хто видав статтю, перейти за посиланнями, щоб знайти першоджерело. Тобто вони вчать прийомам критичного мислення ще зі школи, а в нас вірять новинам і не перевіряють, чи інформація правдива. Такими людьми набагато легше маніпулювати і роз’єднувати їх”, – пояснює Катерина.