“Мистецтво має бути не лише високим і вічним, а й націоналістичним”, – Ростислав Держипільський

Автор: Костинюк Олександр

18 May, 2022 08:06

“Мистецтво має бути не лише високим і вічним, а й націоналістичним”, – Ростислав Держипільський

Коли лунають гармати, музи теж не мовчать. Мистецький благодійний проєкт «Бій за Україну» відбувається у містах Західної України.

Читайте також: У Франківську відкрили пам’ятну дошку Народній артистці України Христині Фіцалович (ФОТО)

Програма – поліжанрова, колективи і виконавці – різні, мета – просвітницька і благодійна. Проєкт справді високомистецький, його режисер – народний артист України, Шевченківський лауреат, директор-художній керівник Івано-Франківського національного академічного драматичного театру ім. І. Франка, відомий український режисер Ростислав Держипільський.

Перед одним із виступів видання “Збруч” поспілкувалося з режисером Ростиславом  Держипільським – про те, що робили чи не робили митці за останні три десятиліття, чому такі важливі проєкти на історичну та національну тематики та чи не скотиться мистецтво у попсову прірву знову.

 – Тепер дуже часто ми говоримо не лише про те, що було зроблено за роки незалежності у плані державотворення, а й усе частіше про те, що мало би робитися, та не робилося. На вашу думку, що люди мистецтва впродовж останніх років 30-ть, можливо, робили не так…  

 – Чесно кажучи, я не вважаю, що люди мистецтва нічого не робили чи робили щось не те. Митці, на мою думку, це такі медіуми, які відчувають, насамперед, що відбувається із суспільством, наскільки воно здорове, наскільки хворе, як його лікувати. Вони діють дуже часто всупереч багатьом обставинам. Але я скажу інше. Що, можливо, не робила протягом 20 чи 30 років влада, яким чином вона не використовувала митців, у позитивному сенсі цього виразу. Якимось чином навпаки приглушувала їхнє слово, їхній голос. Оце величезна проблема. Всі ці роки, тепер я знаю це чітко, у нас в Україні в усіх регіонах, на Заході хіба менше, всі були заражені тим медіаресурсом,  де працювала російська пропаганда, російські спецслужби. Та цілі інституції працювали, аби сталося те, що тепер сталося. Тому голос митців просто знищували, затуплювали, заглушували. А наперед випускали оцю низькопробну попсу, яка зросійщувала. Митці робили, що могли, але їх не використовували. Влада не використовувала їх так, як треба.

 – Чи мав би бути якийсь, якщо так можна сказати, певний  план від міністерства культури та інформаційної політики? Тобто план такої пропаганди – в позитивному ключі, що мало робитися систематично в культурі, в мистецтві.

 –  Так, на мою думку, мав би бути такий план. Слово «пропаганда» у нас вкоренилося як негативне, але після того, як ми стали незалежними, мала бути чітка пропаганда України, нашої мови, всього українського.  Натомість дуже часто було все навпаки. Тому маємо те, що маємо. Після 2014 року взагалі ми мали завалити той Схід і Південь, де величезна частина людей тоді прозріла, побачила, що відбулося… Туди мали їхати мистецькі ешелони. Ми, наш Франківський театр, що могли, робили, їздили з гастролями на Схід. Але такі культурні поїздки не набули масового характеру. Тепер прозріли вже всі, тому і профільне міністерство працює, відбувається масована правильна атака. Але дуже дорога ціна заплачена.

 –  Але ви не зважали на міністерські плани чи не плани, і в Івано-Франківську робили своє. У вас багато постановок на патріотичні теми, історичні.  З якого часу це стало систематичним?

 –  Від  2008 року, відколи я очолив театр, у нас була чітка націоналістично-патріотична позиція. Я не боявся і мені не було соромно, коли закидали, що ми націоналістичний театр. Я це завжди казав, а зараз це чітко зрозуміло: мистецтво має бути не тільки високим і вічним, а й націоналістичним. Хоча весь час нам в Україні торочили, що маємо бути вище того. Та я був переконаний у протилежному і завжди знав, що це все не так. Зрештою, ми живемо на цій землі, ця земля нам дає сили, таланти, нас годує. Тому все, а театр зокрема, має дуже чітко реагувати на все, що відбувається у суспільстві.

Наш театр сам на своєму фронті працював, ми їздили багато, в 2015 році були на тих звільнених територіях на Сході, виступали перед військовими. Що могли робити – робили , мені не соромно ні за свій театр, ні за себе особисто. Ми якраз то кричали повсюди, попереджали, ділилися знанням про те, що відбувалося на наших землях в 40-х роках, на початку 50-х, в 1939 і 41-му, коли вперше «визволителі» прийшли. Усе, що тепер коїться, має той самий почерк. А ми то пам’ятали, це все у нас на генному рівні закодовано, наші діди-баби пам’ятали це на західній Україні. Ті тюрми, сибіри, забрані землі, гвалтовані жінки… І ми у «Солодкій Дарусі», у «Нації»,  про це розповідали. В такій інтерпретації волали і пояснювали: якщо ми не будемо робити своє, таке знову може повторитися.

– Ви знаєте, що тут ще є проблема і по той бік завіси. Хтось пересічному глядачеві  у вуха постійно вкладав, що мистецтво на національно-історичні теми, це відстій, ніхто слухати-дивитися  не буде.  

– Зрозуміло, що це наративи ще Радянського Союзу. У проєкті «Бій за Україну» ми це підкреслюємо, як  росія, починаючи з царських часів, вводила різні заборони, постійно наголошуючи, що українська культура – сільська. На всіх рівнях. А кращих знищували. Того ж Курбаса, його театр, який був крутіше всіх російських театрів. Це була європейська школа. Свідомо насаджувалося, що все російське – величне, а своє українське робіть там, за тинком… Я дуже хочу, щоби тепер ми знову не скотилися до того, бо з такою страшною кров’ю все відбувається. Кожен українець має чітко розуміти: якщо ти хочеш жити на своїй землі, бути вільним, багатим, освіченим, ти мусиш за все своє українське триматися і розкручувати його. Як режисер, можу сказати (і наші аншлагові постановки це доводять), що  коли мистецтво справжнє, велике, то під час перегляду вистави чи слухання музики людина переживає катарсис, очищення, й можна стати іншою людиною.

– Скільки вистав на історичну тематику  у Франківському театрі ви вже поставили?

– Ой, не рахую, але дуже багато. У мене так є, що у моїх режисерських роботах історичні постановки завжди межують  з кращими постановками світової драматургії, скажімо Шекспіра. Я не можу не ставити те, що важливо для України і українців, це внутрішня потреба донести людям. Як люди сприймали? Якщо вистави зроблені сучасно, по-справжньому, не банально, не попсово, воно сприймається і на широкий загал. Можна відійти від цього «о, це елітна штука, її не всі зрозуміють», – неправда! Нехай не все людина може зрозуміти, але українці такі, що вони відчувають.

Мистецтво як терапія

– Отой стрибок Франківського театру, коли він вийшов за рамки периферійного, це ж не просто про розвиток театру, якісь менеджерські рішення,  ви ж і над собою працювали… Як відбулося те, що маємо ось такий Франківський театр?

– Напевно, у цьому насамперед заслуга моїх учителів. Це великий Божий дарунок мати таких наставників. Я навчався у Львові в народного артиста України Богдана Козака на базі театру ім. М. Заньковецької. А він –  учень Бориса Тягна, а той був учнем Леся Курбаса. Тобто це Курбасова школа. Та школа, яку намагалися знищити. Згодом я працював актором у театрі «Вільна сцена»  у Києві в Дмитра Богомазова, він тепер головний режисер Національного театру ім. Франка. Один з кращих режисерів України, метр. Три роки в нього працював, і вважаю, що це ще одне моє навчання. І це величезний успіх, високий рівень. Отож, коли повернувся до Франківська, набрав курс, запросив із тренінгами і майстер-класами Наталю Половинку зі Львова, це третій мій Учитель,  –  тому вважаю це ще одним кроком у поступі. Я вчив акторів і паралельно розвивався  як режисер. Усе дало результат у комплексі. Дуже люблю фразу, яку Козак нам казав: «Якщо ти готовий, твій вчитель знайдеться». Так назбирався багаж знань і вмінь, зібралася команда, з якою ми пішли далі. Але понад усім, я вважаю, що все у Божих руках, так мало бути.

– Як розвиватиметься мистецтво під час війни, яка ще триватимеє? Що треба ставити, показувати, як митцю існувати  в цьому часі?

– Це дуже складний час. Одразу після 24 лютого  всі українці, і митці зокрема, задалися питанням: чи потрібно щось робити, чи потрібен нам театр, що грати: комедію не хочеться ставити, трагедією навантажувати –  теж ні, бо саме життя українців стало трагедією. Чесно, цей концерт, цей проєкт «Бій за Україну», він і є результатом усвідомлення  того, що на даний момент може чи повинен робити митець. Десь свого роду це і пропаганда, і плакат. Не хочу казати, що це простенький проєкт, він радше зрозумілий. Він для того, щоб підтримати, дати віру в перемогу і нам самим, і через нас  –  глядачам. На жаль, такі реалії, що ми вже починаємо розуміти: живемо під час тривалої війни. Може, вона і буде затяжною, може – ні, ніхто не знає, ми ж як митці повинні навчитися існувати в цьому часі.

Скажу чесно, що від 24 лютого я не прочитав жодної книжки, не подивився жодного фільму… Не можу…. Поки що…  Наразі: новини, театр, волонтерство…  Ось будемо працювати ще над одним проєктом, подібним до проєкту «Бій зв Україну»,  де є і патріотичне чітке начало, але формат вже буде трішки іншим. Поки що я можу працювати тільки в  такому напрямку. Це може бути терапією і для мене, і для мого колективу, в найбільшому результаті –  для глядачів.

– Як зібралися разом всі учасники проєкту?

– Це спільний копродукт нашого Франківського національного театру і Президентського національного оркестру. Я б сказав, такий унікальний симфонізм. Ми давно працюємо з Романом Григорівим, він у нас композитор у деяких виставах. Ось  він мені й каже: «А нумо створімо щось разом!». Я запропонував такий формат: є три блоки –  духовна академічна музика, Шевченківський блок ( вважаю, що Шевченко був, є і залишається пророком нашої нації), в ньому працюють запрошені зірки Ірма Вітовська, сестри Тельнюк, і третій блок –  українські патріотичні пісні. Запросили Сергія Лазановського. Усе це спробували поєднати у проєкті з такою символічною назвою «Бій за Україну». Тут головне зміст, а я спробував вкласти його в ось таку форму. Головне суть, тексти. Навіть більше, тексти ведучого – це такий своєрідний лікнеп. Нам немає вже що завивати, як то кажуть, у папірчики, і точно немає чого боятися, образимо когось чи ні. Час чітко називати речі своїми іменами. Тому цей проєкт чіткий, інакше не можна. Інакше програємо війну, а ми не маємо на це права. І митці, і глядачі не дадуть нам це якимось чином втратити: себе, свою націю, свою державність.

Розмовляла Наталія Фещук

Приєднуйтеся до “Галки” у  Telegram, Instagram та Viber - найважливіші та найсвіжіші новини одразу у Вашому телефоні! 

Подобається
  • like
  • exciting
  • laugh
  • surprise
  • sad
  • angry