Архітекторка Лукія Лукомська є авторкою таких знайомих франківцям будівель, як обласна дитяча лікарня, готель «Україна», Спілка художників. Приїхала на роботу до міста 1950-ого. І відтоді, за сорок років у професії, працювала над понад трьома десятками проектів у Івано-Франківську та області. 88-річна Лукомська єдина людина в області, яка отримала премію Ради міністрів СРСР у галузі архітектури.
Galka дізнавалася, як проектувалися будинки в часи Радянського Союзу, та як досвідчена архітекторка оцінює сучасну розбудову міста.
Читайте також: «Музей депортацій українців» на Прикарпатті буде: кошти є, архітектурні проекти представлено (ФОТО)
Лукія Лукомська приходить в редакцію «Galka.if.ua» з кількома папками своїх креслень та фотографій. Спершу показує те, чим цікавиться зараз: план свого городу, де позначено, все що на ньому посаджено, та схему з фізичними вправами, які майже щодня виконує.
Зачитує лист, який писала 2008 року до міського голови Анушкевичуса проти будівництва пам’ятника Андрієві Потоцькому. Лукомська вважає, що краще віддавати бюджетні кошти на більш потрібні речі, ніж на монумент польській шляхті. Демонструє альбом Української Академії архітектури, почесною членкинею якої стала 2007-ого року.
– Який ваш перший проект в Івано-Франківську?
– Житловий будинок на вулиці Грюнвальдській, зразу за костелом, чотириповерховий.
– Проект санаторію «Джерело Прикарпаття» біля Вигоди, за який ви отримали премію Ради Міністрів СРСР, був найважливішим у вашій кар’єрі?
– Ну так. Ще дитяча лікарня. Турбаза у Верховині. Маю кілька таких проектів з індивідуального будівництва. В основному я робила прив’язки типових проектів зі змінами.
«Джерело Прикарпаття» їздила погоджувати до Москви два рази. Вони казали, що 20 місць є не дуже комфортних, не мали окремих туалетів, були загальні. А я не мала, де їх зробити. На 80 місць трохи малий, треба було хоч на сто місць санаторій.
Зате він вийшов дуже панський, бо там все є. І вода мінеральна, трубою під’єднана. Тільки краник відкручуєш. Там ціла кімната-бювет запроектована. І побудоване вже було, і навіть користувалися. А зараз він у непевному стані.
– Премія за санаторій якось вплинула на вашу кар’єру?
– Це єдина така премія у нашій області, ніхто більше не мав від Ради міністрів. А у Львівській області тільки дві премії. Маю таке гарне посвідчення, дуже гарну медаль.
– Який проект був останнім?
– Здається, розширення турбази у Верховині у 1980-ому. Дев’ять років чи десять вона будувалася. Їздила по три-чотири рази рік на авторський нагляд. Чудесна була подорож. Ми їхали «Волгою», чи навесні, чи восени – гори, чудові краєвиди. Тепер турбаза там ще є, але тепер така заліснена.
– Ви разом з чоловіком архітектором Володимиром Лукомським працювали над проектами, чи окремо? Була між вами конкуренція?
– Ні, окремо. Конкуренції не було. Ми працювали у «Діпромісті». Нам що дали, то і проектували. З самого початку, як ми тільки проїхали на роботу, у 1950 році тоді почали будувати одноповерхове житло, будиночки з мансардами, тоді нам давали замовлення.
І вся документація велася російською мовою. Тільки для села – по-українськи, бо, ніби, вони трохи дурні, не розуміють по-російськи.
Коли ми приїхали, то не могли сказати щось. Всі боялися, що вивезуть. Тоді були вивози, арешти – страшні часи.
Моя товаришка, яка зі мною вчилася в інституті… Мали ми дипломну кімнату. Зараз кожен робить вдома на комп’ютері. А тоді ми мали велику кімнату, дошку кожен мав, професор чи асистент підходив, дивився. Ми робили дипломи, і одного дня приходимо – а Лесі, Лесі Кобат, нема. Її вивезли. Із сестрою вони двоє жили, у Львові винаймали помешкання. І їх обох вивезли. Пізніше вона повернулася, і зараз, між іншим, ще живе у Львові.
– Ваш дядько – відомий історик Іван Крип’якевич – мав якийсь вплив на Ваш світогляд?
– Він був єдиним братом мого батька, на півтора року молодший. Якийсь вплив на мене? Ні, ніякого. Ми мешкали у Бережанах, де я народилася, вони у Львові. В дитинстві я бувала у них у Львові, але, щоб він виховував, то ні.
Стрийка свого бачила тоді, коли вступала в інститут. У мене мама померла у 1939-ому році. Я залишилася сама. Брат розбирав бомбу у 1942-ому році. Хотів дізнатися, що там є. Йому було 12 чи 13 років. Його везли фірою до шпиталю. Не довезли, помер по дорозі.
У 1944 році нас визволили. Гімназії німецької вже не було, я вчилася в українській. Німці зробили нам українські гімназії. Правда, сам великий будинок зайняли на лікарню, а ми вчилися у ратуші. У 1944 році знов радянська влада нас визволяє. А перший раз, коли вони відступали, ми бачили, що вони лишили, – тільки трупи.
– Ви казали, що більшість проектів були типовими. А чи була у вас можливість самовиразитися?
– Ні, не дуже. Передовсім були норми, обмеження щодо житла. Можна було трохи змінювати фасади, дахи. В останні роки я вже часто дах додавала, бо спочатку вони були плоскі. Дахи змінювали архітектуру трохи.
Наприклад, школа №23 на вулиці Мазепи. Типова, але доданий дах, додані ці фронтони, і вона зовсім інакше виглядає, як типова. А як би вона виглядала з такими «пляцками»? Але то не я проектувала, а Леся Кріль. Дуже вдало.
А я все боялася ті фронтони проектувати. Бо мала такий випадок: «прив’язувала» школу в селі Конюшки, як їхати до Рогатина, один із перших моїх проектів. Там зробила фронтони. А потім якось вночі стіна обвалилася, на щастя, всередині нікого не було. Далі почали шукати, хто винен. Хоч то типовий проект, але вони реагували. Але як вони перевірять після того, як воно завалилося?. Там були карнизики, сандрики, досить грубі, до того ж, зробили при будівництві з нахилом назовні, може, через те й завалилися. Мене визивали до прокурора, трохи боялася. Але мене оправдали.
Проектувала добудову школи у селі Стрільче, під Городенкою. Але за України будівництво не скінчили. Потому люди добрі всю розібрали на цеглу.
Ще була вказівка будувати спальні кімнати у школах. Таку побудували у Дорі, здається, зараз будинок не використовується або, може, частково.
– Як вам подобається кольоровий фасад готелю «Надія», яким його в останні роки зробили?
Мені, між іншим сподобалося. Тепер вже трохи набридло.
– Чи складно було проектувати обласну дитячу лікарню на Коновальця? Які труднощі були?
– Так. То цілий комплекс: будинок матері і дитини, поліклініка і сама дитяча лікарня. Поліклініка мала бути на один поверх менша. А лікарка каже: «А ви аптеку запроектували?». А я кажу: «Та ні, ви не казали». Просила зробити обов’язково аптеку, а я на першому поверсі вже не могла. Зробила на четвертому. І звідти потім могла ліки дістати, як щось мені треба було, бо тоді був дефіцит. Ну та й на один поверх поліклініка стала вища.
На фотографії видно, як там ще нічого нема, нема дерев, все ще можна побачити. На тім місці, де тепер Бандера, танк стояв. А на цьому фото – я іду зі своєю внучкою.
– Коли Ви навчалися у Львівській Політехніці, на архітектурному факультеті було багато дівчат?
В нас було пів-на-пів. І більшість було місцевих, з Галичини. А викладачі майже всі зі Сходу. Вже тоді всіх польських професорів вибили. Кажуть, що ніби німці позабивали тоді, як були.
– А багато жінок працювало в архітектурі в Івано-Франківську?
– Так, багато. Було більше жінок. На будівництві більше мужчин, а на проектуванні, на паперах – більше жінок.
– Як Ви оцінюєте те, як зараз архітектурно розвивається місто?
– Не позитивно. Занадто необдумано розвивається. Все роблять фінанси. Дають гроші, отримують дозволи. Страшних помилок є багато.
Одна з найгірших помилок: як іти від Вічевого майдану на Бельведерську – ота висотка, ні в кут ні в двері. Знищили геть чисто оце місце. Під неї треба хіба бомбу закласти.
Коло Ратуші – шестиповерховий будинок «Надії». По перше, виліз на вулицю, по друге, об’ємом завеликий. Колись там був двоповерховий будинок, була аптека. А як робили реконструкцію ринкової площі, зрізали на сорок сантиметрів землю. Покрили гарно. Але за рік-два почали сідати ті будинки. А як сідає будинок – значить усе, він аварійний, знести треба. Знесли і побудували ту висотку.
Далі це місце біля Ратуші менш-більш непогане. Навіть той будинок, де був банк, на Галицькій, він трохи відрізняється від інших, але він оживляє це місце, не псує. Він в об’ємі тому, не міняє структури самої площі.
Як іти по Чорновола, зліва ця висотка, зразу за готелем, вийшла прямо на вулицю. Там можна було сміливо дати кілька метрів далі. Нехай була б багатоповерхова, але, щоб так не давила.
Біля скверу неподалік вокзалу новий будинок на 11 поверхів. А поруч – триповерховий. Ну як так? І висунули його так на вулицю.
– У час, коли Ви працювали, подібних речей не було?
– Були помилки, правда, зараз не згадаю. Пам’ятаю, ми у «Діпромісті» дістали завдання – прив’язку чотириповерхового будинку друкарні на вулиці Січових Стрільців. Тільки ми сіли, тільки зачали думати, як дзвонить Сосновий: не на тій лінії будувати, а на вісім метрів далі. І слава Богу, що ця ідея йому прийшла. На вісім метрів пересунули назад, а інакше, що було б із Січових Стрільців? Знову було би все затиснуто.
– Є такі сучасні споруди в Івано-Франківську, які Вам подобаються?
Мені подобається будинок, в якому книгарня «Є». Це добрий приклад того, як треба робити вставку у старій архітектурі, на такому маленькому місці. Він зовсім не разить. Вдало побудували. Але злого є більше.
– Ваші внуки також архітектори?
– У нас родина архітекторів. Я, мій чоловік Володимир Лукомський. Чоловікового брата син Лукомський – архітектор, в нього дві доньки – архітектори. У мене два сини – архітектори, молодший працює археологом, робив розкопки у Галичі, але закінчував архітектуру. В старшого сина донька архітектор Ірина Лукомська, працює у Львові. У молодшого сина донька закінчувала художній інститут у Львові, робить дизайн інтер’єрів. Ми нарахували дев’ять архітекторів у родині.
Розмовляла: Людмила БАРАН
Фото: Андрій ГРИНЬКІВ
ФОТО ТИЖНЯ
