Між надією і невідомістю: історія франківки, яка шукає зниклого чоловіка і координує родини військових 102 бригади (ФОТО)
Ще кілька років тому Наталія Салук працювала в Івано-Франківській ОДА та жила звичним цивільним життям. Війна змінила його поступово: чоловік пішов на фронт, а вона паралельно з роботою долучилася до волонтерства — збирала допомогу для військових, передавала техніку, продукти й спорядження.
Згодом Наталія залишила роботу, щоб більше бути залученою до допомоги чоловікові та його побратимам із 78 батальйону.
9 липня 2025 року він зник безвісти поблизу Малинівки на Запорізькому напрямку.
Перші три місяці після цього Наталія майже ніде не говорила про своє горе. Не давала інтерв’ю, не писала дописів, не шукала розголосу. Вона залишилася з бідою сам на сам і кинулася в пошуки. Самостійно зверталася до всіх можливих структур, шукала контакти, знайомства, людей, які могли б хоч чимось допомогти.
Тоді вона ще не знала, що цей особистий біль згодом стане точкою опори для сотень інших родин.
“Він пішов звичайним солдатом“
За місяць до повномасштабного вторгнення чоловік Наталії Олег Салук повернувся із заробітків. Він працював далекобійником у Європі та планував знову виїжджати за кордон, але 24 лютого змінило всі плани.
Він не мав військового досвіду й не служив, однак добровольцем вступив до 102 бригади територіальної оборони.
“Він пішов звичайним солдатом”, — каже Наталія.
Його направили на Запорізький напрямок у 78 батальйон. Там він провів майже чотири роки, фактично постійно перебуваючи на передовій.
“102 бригада не мала ротації. За весь час — жодної”.
Згодом Олега направили на навчання до Одеси, після чого він знову повернувся на фронт.
“Він сказав: “Не переживай”“
Про той день Наталія пам’ятає майже похвилинно. Тривога з’явилася ще за кілька тижнів до зникнення Олега.
Тоді він сказав, що має поїхати у Малинівку — нібито «налагодити зв’язок».
“Я його питала: “Як це — налагодити зв’язок? За чотири роки там нема зв’язку?”” — згадує Наталія.
Зараз вона розуміє — йшлося про бойове завдання, але тоді він не хотів її тривожити.
8 липня вони говорили крайній раз. Він сказав, що вже виїжджає. Деталей не пояснював, лише намагався заспокоїти.
“Я кажу: “А як я буду знати, що з тобою все добре?””.
Він відповів, що зв’язок триматимуть через рації.
“Сказав: “Не переживай””.
У ніч із 8 на 9 липня група військових виїхала в Малинівку. На позиції група розділилася на підгрупи. Олег пішов попереду разом з побратимом.
Позаду залишилися троє військових, які пізніше чули стрілецький бій, артилерію, мінометний вогонь і FPV-дрони.
Після цього зв’язок із Олегом і побратим, який був разом з ним, обірвався.
Рація замовкла.
“Чекаємо, шукаємо, надіємося“
9 липня Наталія ще чекала бодай якоїсь звістки про чоловіка. Але день минав без жодної інформації. Саме тоді вона відчула, що сталося найгірше.
Наступного дня вона почала самостійні пошуки — дзвонила побратимам, виходила на командування, збирала будь-які деталі по крихтах.
“10-го числа я сама всіх підняла на ноги”, — каже вона.
Того ж вечора їй повідомили, що Олег, імовірно, загинув. Офіційного підтвердження не було, лише припущення, що він може бути «двохсотим».
11 липня прийшло офіційне сповіщення, що він зник безвісти під час бойового завдання в Малинівці, його доля невідома.
Після цього почалися звернення до всіх можливих структур. Поліція, Координаційний штаб, Національне інформаційне бюро, МКЧХ, СБУ, Офіс Президента, Уповноважений з прав людини, військовий омбудсмен — Наталія подавала запити всюди, де могла.
Відповіді приходили, але були майже однакові:
“Чекаємо, шукаємо, надіємося”.
“Разом ми — сила“
Після зникнення чоловіка Наталія зрозуміла, що мовчки чекати вона не зможе.
Першим кроком став допис у Facebook — у ньому вона вперше публічно написала про зникнення Олега, свій біль і рішення не зупиняти пошуки.
“Я виставила перший допис про те, що мій чоловік зник. Про те, можна сказати, як його зрадили”, — говорить вона.
Відтоді Наталія твердо вирішила, що поки немає підтвердження загибелі — вона шукатиме. За роки війни вона бачила десятки історій, які руйнували навіть найгірші припущення: люди, яких вважали загиблими, поверталися з полону — навіть важко пораненими.
Особливо в пам’яті залишилася історія жінки, яка поховала руку сина після ДНК-експертизи, а через рік він повернувся з полону живим — без руки.
Згодом їй почали масово писати інші родини — дружини, матері, сестри зниклих військових.
“Я проходила цей шлях сама. І зрозуміла, що маю чим поділитися”.
Так з’явилося об’єднання родин 102 бригади. Спочатку це була невелика група у кілька десятків людей, але з часом вона зростала.
Сьогодні це вже команда жінок, де кожна має свою частину роботи: комунікація, звернення, організація акцій, робота з інформацією та підтримка родин.
Наталія каже, що відтоді не пропустила жодного обміну полоненими. Родини разом друкують фото військових, формують альбоми й передають їх на обміни — у надії, що когось упізнають.
До них долучаються люди з різних регіонів України.
“Дуже добре, коли є такі об’єднання родин. Бо разом ми — сила”.
“Офіційно підтвердити полон — дуже важко“
Сьогодні об’єднання, яке координує Наталія, працює з родинами військових 102 бригади з усієї України. Їх об’єднав спільний біль і спільне очікування.
Переважно це родини безвісти зниклих військових. Межа між статусами, каже Наталія, часто умовна — багато родин роками живуть між надією та невідомістю. Навіть якщо згодом підтверджується полон, ці люди залишаються частиною спільноти.
Інколи рідні самі знаходять докази того, що їхні близькі можуть бути живими.
“Ми знаходили відео з нашими хлопцями, де вони особисто дають інтерв’ю, як вони потрапили в полон”, — каже Наталія.
Але навіть такі свідчення не означають офіційного підтвердження.
Отримати статус полоненого, за її словами, надзвичайно складно. Родини можуть бачити відео, чути голоси своїх рідних, але роками не отримувати жодного підтвердження від російської сторони.
“Скажу так — це важко. Щоб офіційно підтвердили, це важко”.
Близько 200 людей — близько 200 сердець, які б’ються в унісон в очікуванні
Сьогодні об’єднання родин 102 бригади фактично працює як жива мережа, де інформація передається через людей, які вже пройшли цей шлях.
Основна комунікація відбувається у WhatsApp-групі, тоді як сторінка у Facebook виконує радше інформаційну функцію.
Новим родинам одразу пояснюють базовий алгоритм дій — куди звертатися, що фіксувати, як діяти після зникнення. Часто ці кроки вони вже частково знають, але потребують уточнень і підтримки.
Окремо в спільноті створили WhatsApp-групу «Надія» — для роботи з документами та офіційними даними. Там обговорюють довідки, накази, підтвердження статусу та фінансові питання.
До цієї роботи залучені військові, які допомагають родинам розбиратися з документами. Це військові, які продовжують службу і паралельно підтримують родини.
Усі дані систематизують у таблицях — фото, ПІБ, позивний, дати, напрямки та контакти родин.
Сьогодні в об’єднанні — близько 200 людей, і ця цифра постійно змінюється.
“Найбільша проблема — це комунікація“
Наталія згадує поїздку до Європарламенту в Брюсселі, де говорила про необхідність активізації пошуків українських військових і більший вплив на Міжнародний комітет Червоного Хреста.
За її словами, безвісти зниклими залишаються тисячі захисників, а багато родин роками не мають жодної інформації.
“Є рідні, які чотири роки шукають і нічого не знають”, — каже вона.
Наталія визнає, що робота структур є, але її недостатньо.
Окремо вона критикує комунікацію з родинами та повільну обробку звернень, наголошуючи на потребі регулярного зворотного зв’язку.
“Хотілося б, щоб структури були більш включені в супровід родин”, — пояснює Наталія.
Водночас вона визнає, що людей у цих структурах не вистачає. І саме тому, на її думку, варто залучати тих, хто безпосередньо пройшов цей досвід.
“Є рідні безвісти зниклих, які готові працювати і допомагати”, — каже Наталія.
На її переконання, це могло б значно пришвидшити процеси та зменшити навантаження на систему.
“Час без нього — це зовсім інше життя“
Найважче, каже Наталія, не саме очікування, а те, як змінюється щоденність без близької людини. Час ніби втрачає рівний хід і стає важким.
“Важко. Дуже важко. Важко у всьому”, — коротко описує вона.
Особливо болісними стають прості сімейні моменти, коли в історії з’являються діти. У її власній сім’ї син уже дорослий, але в родинах інших жінок, які входять до групи, є маленькі діти, які щодня ставлять одні й ті самі запитання:
“Де мій тато? А чому він не дзвонить? Він що, забув про мене?”, — переказує Наталія.
Пояснити дитині відсутність батька, каже вона, — одне з найважчих випробувань. Особливо коли відповіді самі дорослі часто не мають.
Не менш складно й у побуті, де все, що раніше було звичним, тепер потребує окремих зусиль і рішень.
З чоловіком, до його зникнення, вони прожили разом 20 років. Для неї він є опорою і підтримкою.
Наталія також говорить про суспільне сприйняття досвіду родин захисників, які зникли безвісти чи загинули:
“Важливо не знецінювати родин безвісти зниклих і загиблих”, — наголошує вона.
І додає, що байдужість і різкі слова лише посилюють біль.
Попри втрату і невідомість, Наталія не зупиняється.
“Не варіант скласти руки. Я розумію, що моєму чоловікові ніхто окрім мене не допоможе”, — говорить вона.
Наталія вірить, що Олег живий і перебуває в полоні.
“Я готова чекати стільки, скільки знадобиться”, — тихо каже вона.
Читайте також:
Це теж цікаво
ФОТО ТИЖНЯ
