Христина Лазуркевич— лікарка екстреної медичної допомоги, викладачка Івано-Франківського національного медичного університету та дитяча кардіологиня. Вона працює у реанімаційній бригаді, перевозить важких пацієнтів Україною та з-за кордону, навчає молодих лікарів та організовує освітні проєкти. Її життя — це постійне балансування між виснаженням і натхненням, між людським болем і потребою залишатися чутливою.
Про перші чергування, відповідальність за життя людей, любов до літератури та маленькі речі, які допомагають не вигоріти, — читайте у нашій розмові на ”Галці”.
No Caption
No Caption
No Caption
«Моє ім’я Христина, мені зараз 36. Коли мене запитують, де я працюю, мені завжди складно відповісти на це запитання, бо я працюю в трьох місцях одночасно», — усміхається вона.
Основне місце роботи Христини — Івано-Франківський національний медичний університет. Вона викладає на кафедрі дитячих хвороб післядипломної освіти та працює з інтернами-педіатрами, а також із лікарями, які вже мають практику й приходять на курси підвищення кваліфікації. Але університет — лише частина її професійного життя.
«Моя робота по душі — це екстрена медицина. Я лікарка невідкладних станів в Івано-Франківському центрі екстреної медичної допомоги та медицини катастроф. Працюю в реанімаційній бригаді».
Її команда займається не лише звичайними виїздами. Часто це складні транспортування пацієнтів по Україні та з-за кордону, евакуація військових або перевезення людей, які потребують постійної підтримки дихання чи життєво важливих функцій.
«Ми багато подорожуємо. Моя остання поїздка була у Словенію за пацієнтом. А мій колега взагалі віз пацієнтку до Барселони, то його виїзд тривав цілий тиждень. Працюємо також з військовими, беремо участь у їх перевезеннях для подальшого лікування чи реабілітації».
Третя її робота — дитяча кардіологиня у приватній клініці.
«Люблю своїх маленьких пацієнтів», — каже Христина.
No Caption
No Caption
Любов до медицини частково була сімейною історією: її батько — педіатр, а мама працює зі старшими людьми.
Перше чергування, яке запам’яталось до дрібниць
Христина каже: своє перше чергування пам’ятає буквально по хвилинах. Того дня вона вперше вийшла на зміну вже як лікарка. І це було справжнє випробування.
«Мої колеги потім казали: “Це було справжнє бойове хрещення”».
За одну зміну їй довелося побачити майже всі критичні стани, які тільки можуть трапитися в екстреній медицині.
«Спочатку був пацієнт з гострим коронарним синдромом. Потім — з дуже важким інсультом. Опісля дитина із судомами. Далі ДТП. День закінчився проведенням реанімації, а після того ще було нічне перевезення тяжкого пацієнта з верховинської лікарні до Івано-Франківська».
Попри страх і хвилювання, саме тоді вона зрозуміла: це її робота.
«Медицина невідкладних станів — це ситуації, які стаються раптово, коли людина перебуває на межі між життям і смертю. І це дуже по моєму характеру».
Вона пояснює: їй важливо бачити результат своїх рішень.
«Наприклад, у терапевтичній медицині ти призначаєш лікування і довго чекаєш результату. А тут ти приймаєш рішення — і майже одразу бачиш його наслідок».
Проте разом із цим приходить і величезна відповідальність.
«Ти як лікар — голова команди. Ти приймаєш рішення і несеш за них відповідальність. І часто часу на сумніви немає».
No Caption
No Caption
«Ця робота навчила мене не панікувати»
За роки роботи Христина зрозуміла, що екстрена медицина змінює людину не лише професійно, а й особисто.
«Ця робота мене загартувала. Вона зробила мене такою, якою я є».
З’явилась навичка швидко мобілізуватися та не дозволяти емоціям брати верх. Робота навчила максимально самоорганізовуватись: спочатку робити, а вже потім рефлексувати. Це перенеслося і в звичайне життя. Але поруч із професійною витримкою завжди залишається емоційний бік професії.
«Я пам’ятаю тих, кого не вдалося врятувати…»
Христина не рахує врятованих людей. Але дуже добре пам’ятає тих, кого врятувати не вдалося.
«У мене є кілька пацієнтів, яких вдалося буквально повернути з того світу».
Один із них щороку телефонує їй у день своєї клінічної смерті.
«Він каже: “Дякую, що тепер у мене є два дні народження”. І я вже навіть чекаю цього дзвінка, бо це означає, що людина живе далі». Минуло вже близько восьми років, але цей контакт з пацієнтом залишився.
«Я знаю, що це не тільки моя заслуга. Це заслуга Бога і всієї нашої команди. Але я щаслива, що ми змогли допомогти».
Особливо їй запам’ятався ще один випадок — батько її колеги пережив гострий інфаркт.
«Ми тільки зайшли в дім — і в нього зупинилось серце. Нам вдалося його відреанімувати».
Втім, поруч із такими історіями є й інші — ті, які залишаються болем.
Христина згадує фільм «Рятівник» із Кевіном Костнером. Там героя питають, скільки людей він врятував.
«А він каже: “Сім”. І потім пояснює: “Сім — це ті, кого я не зміг врятувати”».
Ці слова дуже врізалися їй у пам’ять.
«Бо це правда. Ти дуже добре пам’ятаєш свої невдачі. Навіть якщо не все залежало від тебе, ти все одно думаєш: а чи міг зробити більше?»
Вона каже: найважче — це нести ці питання із собою далі.
«Ти завжди себе питаєш: чи міг би краще спрацювати? Чи могло все бути по-іншому?»
«Люди іноді не знають, як правильно викликати швидку»
Христина пояснює: реанімаційна бригада працює зовсім інакше, ніж звичайна лінійна швидка.
«У моїй бригаді завжди є два парамедики. Ми виїжджаємо на найважчі виклики: інфаркти, інсульти, ДТП, тяжкі травми, судоми».
Реанімаційні бригади оснащені спеціальними автомобілями, де є більше обладнання для підтримки життя. Такі бригади бережуть для критичних випадків.
Втім, проблема системи часто не лише в нестачі бригад, а й у тому, що люди не розуміють, як правильно викликати допомогу.
«Буває, телефонують, кричать “Приїжджайте швидше!” і кидають трубку. Але замість цього краще спокійно пояснити, де саме ви є, який орієнтир, чи є шлагбаум, хто вийде зустріти».
Вона каже: іноді одна хвилина пояснень може зекономити десять хвилин пошуку адреси, а Google часто може завести не туди.
Особливо складно працювати у віддалених районах області.
«Уявіть собі Верховинський чи Косівський район. Машина може доїхати лише до певного місця, а потім фельдшер ще кілька кілометрів повинен іти пішки через гори, поле, ліс у прямому значенні цих слів».
Іноді один фельдшер у гірському селі сам приймає пологи чи проводить реанімацію. Це зовсім інші умови роботи.
«Є виклики, де нам справді страшно»
Окрема тема — небезпечні виклики.
«Бувають виклики на стрілянину, ножові поранення, до агресивних людей».
Христина каже: медики мають право чекати поліцію, якщо місце небезпечне. Але буває, що вони приїжджають швидше.
Під час блекаутів робота ставала ще складнішою.
«Ми з налобними ліхтарями вибігали на дев’ятий поверх із дефібриляторами, киснем і реанімаційними рюкзаками».
«Я дуже люблю своїх студентів»
Окреме місце в житті Христини займає викладання.
«Я дуже люблю молодих людей. Мені здається, що з кожним роком студенти стають кращими — більш відкритими, більш вмотивованими».
Вона каже, що інтерни мотивують її саму ставати кращою.
«Вони ставлять багато запитань, і ти теж хочеш знати більше, щоб ділитися з ними».
Для неї викладання — це зовсім інший тип задоволення. Це вже не лише про лікування. Це про передачу досвіду.
No Caption
No Caption
Освітній проєкт для батьків
Разом із колегами Христина створювала проєкт для батьків, присвячений догляду за дітьми та першій допомозі.
«Ми придумали цикл із шести зустрічей: про догляд за новонародженими, про гарячку, про базову підтримку життя, про психологію».
Проєкт отримав грантову підтримку від «Теплого Міста».
«Я навчала батьків, як діяти, якщо дитина непритомна, як робити непрямий масаж серця, користуватися дефібрилятором».
Втім, вона чесно визнає: безкоштовні проєкти часто мають проблему з дисципліною.
«Ми дуже вклалися в цей курс. Я б сама хотіла колись мати таке навчання для себе».
«Танці стали моєю терапією»
Після важких змін Христина шукає способи відновлення. Один із них — танці.
«Я дуже хотіла танцювати ще з дитинства. Але виросла в селі, де не було можливості ходити на бальні танці».
У тридцять років вона все ж записалась у дорослу групу.
«Я водила сина на танці, а потім побачила групу для дорослих і подумала: чому ні?»
Танці допомогли їй відкрити в собі нові риси.
«Вони допомогли мені відчути себе більш жіночною».
Зараз це — її спосіб емоційного перезавантаження.
«Я можу прийти на заняття виснаженою, а вийти зовсім іншою людиною».
«Книги допомагають жити та розуміти людей краще»
Ще одна велика любов Христини — література. Любов до книжок у неї ще з дитинства.
«Мама дуже довго читала мені казки перед сном. Я вже була школяркою, але все одно просила її почитати».
Особливе місце в її житті займає поезія.
«У мене буває так, що на якесь слово в голові виникає рядок з вірша».
Їй близька поезія Ліна Костенко, цитати якої часто спадають на думку.
«Коли мені важко, я повторюю собі: “Це зветься досвід, витримка і гарт”».
Книжковий клуб як простір для людей
На запрошення подруги Христина приєдналася до книжкового клубу «Зірки та Риби» на базі Galaxy Center в Івано-Франківську, де із задоволенням бере участь в організації та проведенні книжкових зустрічей.
«Ми хотіли створити простір, де можна не лише говорити про книжки, а й рефлексувати про життя».
У клубі читають різні книги — художні, історичні, написані лікарями або дотичні до медицини.
«Ми зустрічаємось раз на місяць. У нас уже сформувалась дуже гарна компанія».
Клуб відкритий для всіх охочих. Можна прийти навіть якщо ти не читав книгу — просто послухати.
Під час зустрічей учасники грають у тематичні ігри, обговорюють персонажів і діляться власними думками.
«Іноді це вже не розмова про книжку, а про життя загалом».
No Caption
Galaxy Center: простір, який народився під час війни
Книжковий клуб став частиною Galaxy Center — культурно-освітнього простору, який створювався спільними зусиллями команди однодумців.
«Нас було семеро, і всі є викладачами медичного університету».
Важливу роль у створенні центру відіграли колеги та друзі зі США, які надихнули нас на ідею створення простору, реалізацію цієї ідеї та надали фінансову підтримку. Завдяки їхній допомозі та постійній підтримці вдалося створити простір, який продовжує розвиватися й сьогодні.
Спочатку Galaxy Center задумувався як місце підтримки для сімей військовослужбовців і внутрішньо переміщених осіб. Однак з часом команда усвідомила потребу в ширшому форматі діяльності та трансформувала центр у відкритий культурно-освітній простір для громади.
Сьогодні в Galaxy Center працюють психологи, діють дитячі клуби, проводяться освітні заходи, творчі зустрічі та функціонує книжковий клуб «Зірки та Риби».
«Сімʼя — це моя найсильніша опора в житті»
Наприкінці розмови Христина поділилася тим, що за всіма її професійними та громадськими проєктами стоїть міцна підтримка найрідніших людей.
«Я щаслива, що маю сім’ю, яка завжди поруч. Їхня підтримка, розуміння і віра в мене дають сили долати труднощі та рухатися вперед. Саме родина є моєю найбільшою цінністю і натхненням».
В рамках проєкту “Франківськ у фотографіях 2024” команда “Галки” зібрала найяскравіші моменти року: відкриття нових міських просторів, культурні фестивалі, спортивні досягнення та ініціативи, що змінюють місто. Ці світлини передають дух сучасного Франківська та його розвиток.
Анекдот тижня
Приходить пуйло до ворожки та й питає:
– Коли я помру?
– Ти помреш в день українського національного свята! – відповідає ворожка.
– А коли ж цей день буде? – цікавиться він.
– От коли здохнеш, тоді й настане цей день! – відповіла вона.
Переговори вже відбуваються без нас і у дечому наша позиція вже не враховується, - Вадим Черниш, учасник переговорів із росіянами в рамках Тристоронньої контактної групи в Мінську про перемовини США та росії
