“Мої 8 кроків до зцілення”: історія франківки Степанії Варунків, яка бореться з раком крові

Степанія Варунків працює завідувачкою відділу інфекційного контролю обласної клінічної лікарні. У 2023 році дізналась, що має рак крові. Зараз лікується у Швеції. Перенесла дві трансплантації кісткового мозку. Жінка ділиться своєю історією, як бореться з онкологічним захворюванням.

Про це пише “Галка” з посиланням на КНП ОКЛ Івано-Франківської обласної ради.

Все розпочалося 24 квітня 2023 року.

“Наші отоларингологи знайшли фурункул у вусі. А сімейна лікарка порадила здати загальний аналіз крові. Оцінивши результат, я подумала, що це, мабуть, помилка. Зателефонувала у лабораторію до старшої медсестри, і вона каже: «Я вам перероблю, швиденько здасте, і зробимо ще раз»”, – пригадує Степанія.

Наступного дня вона вже була пацієнткою гематологічного відділення. Це був неабиякий стрес, адже вона сама лікар і розуміла складність діагнозу.

“З плином часу розумію, що ігнорувала деякі симптоми, «спихала» на те, що багато працюю. У мене була надмірна втома, час від часу з’являлися синці на тілі, незначна нудота, блідість шкіри”, – каже жінка.

Стефанія ділиться своїми 8 кроками до лікування:

1. Не ігнорувати симптоми

Потрібно звернутися до свого сімейного лікаря чи гематолога при перших «дзвіночках» організму. Звичайний аналіз крові може змінити все.

2. Довіра та емпатія

Важливо сформувати довірливі стосунки між пацієнтом і лікарем, зокрема, як розказати про діагноз. Це успішна формула того, як проходитиме подальше лікування. Саме так було у Стефанії в Швеції, де рівень емпатії до пацієнта дуже високий. Лікарі ніколи не кажуть: «Все буде добре», бо цього ніхто знати не може. Але завжди говорять: «Ми докладемо всіх зусиль і знань, щоб тобі допомогти». Пацієнту це важливо почути.

Такі стосунки – через емпатію, допомогу, підтримку – створюють хоча б відносний комфорт під час перебування у лікарні.

Лікар-гематолог Стефанії – доктор медичних наук, професор, має багато регалій, які жодного разу не озвучив. Але завжди телефонував, щоб запитати, як вона почувається, чи потрібно щось додатково. Він коментує її фото у фейсбуці, радіє, коли її бачить. Стефанія каже – це безцінно.

3. Ментальне здоров’я

Підтримка психічного стану – ключова. Якщо ви не справляєтеся з емоціями, які накривають, як лавина, варто звернутися до психолога, психіатра чи священника. Чудово, коли лікарі цікавляться ментальним станом пацієнта або, як у Швеції, дають заповнити спеціальні анкети, де психологічне здоров’я є не менш важливим за медичне.

Підтримка рідних і друзів також життєво необхідна. Бо кожній людині потрібна людина.
А ще Стефанія рекомендує прочитати книжку Анастасії Леухіної «Зовсім не страшна книга. Про життя, смерть і все, що поміж ними». Жінка розповідає, що завдяки їй я була дещо підготовлена, бо читала її за три місяці до діагнозу. Книга не проста, книга, яка навчає…

4. Лікування – справа гематолога

Стефанія довіряє лікарям. У її випадку – це справа гематологів та трансплантологів. І радить пацієнтам не шукати інформацію в інтернеті – це може лише зашкодити. Якщо є сумніви, краще почути другу думку від іншого спеціаліста чи лабораторії. На кону – життя.

5. Реабілітація з першого дня

Для себе Стефанія зрозуміла, за час лікування, що реабілітація – це ключ до успіху, навіть розуміння, що ти реабілітуєшся, пришвидшує шлях до одужання.

У Швеції реабілітація починається одночасно з лікуванням. Жінка сподівається, що в Україні теж дійдуть до цієї істини. Хіміотерапія – це доволі тривалий етап, тобто 5-7 днів цитостатиків – це не так важко, але потім тебе «доганяє» ряд симптомів, з якими боротись дуже не просто. Лікарі рекомендують щоденно виходити на вулицю на прогулянку після 16.00 (коли немає медичних працівників та пацієнтів).

Можна й 50 метрів пройтись на свіжому повітрі – це допомагає більше, ніж здається. Це профілактика пневмоній, пролежнів, атрофії м’язів. Варто старатись максимально займати людину, давати вибір та нескладні завдання, у Стефанії навіть у палаті була бігова доріжка.

6. Радість у дрібницях

Під час лікування важливо не відмовляти собі в тому, що приносить радість: їжа, хобі, шопінг. Хочеш піти купити собі щось? Піди і купи. Хочеш сходити в кіно чи на виставу? Піди. Хочеш почитати книгу? Почитай книгу. Не хочеш робити нічого? Не роби.
Коли Стефанія приїхала до Стокгольма, перше, що вона запитала у лікаря : що їй не можна їсти? Він з посмішкою сказав: «В сенсі, не можна їсти? Не замовляй сімейну піцу, бо вона дуже велика і ти її сама не зʼїси, а решту все можна». У лікарняному холодильнику – морозиво, чіпси, солодощі, навіть безалкогольне пиво.

Не можна відкладати на завтра те, що хочеться зробити сьогодні. Це головний урок. Це нереально складно, бо ми всі лягаючи спати думаємо про те, що завтра настане.

Те чого Стефанію навчив діагноз – брати максимум можливого від кожного дня. Зараз вона ходить в басейн, багато гуляю, лікар дозволяє їй ходити у спортзал, але вона ще трішки лінується.

7. Рак – не вирок

Не можна прогнозувати тривалість життя пацієнта. Зараз є багато можливостей, які дозволяють вилікувати різні типи онкологічних захворювань. «Людина планує, а Бог керує».

Стефанія живе, працює, подорожує, займається спортом, вивчає нове… Життя з діагнозом існує. Це важлива істина. Страшно – не лікуватися. Лікуватися – зовсім не страшно.

Жінка розповідає, що коли повернеться на роботу, планує проводити майстер-класи та конференції для лікарів онкологів в напрямку інфекційного контролю і не тільки.

8. Репродуктивне здоров’я

Є державна програма зі збереження репродуктивної функції у жінок та чоловіків перед лікуванням онкологічних захворювань. Стефанія вважає, що про це треба розказувати частіше. У Швеції – це за замовчуванням роблять, адже, можливо, в моменті пацієнти не думають про майбутніх дітей, а з часом, після тривалого лікування, шанси завагітніти знижуються.

У нас у центрі репродукції можна заморозити яйцеклітини, щоб потім – відтворити репродуктивну функцію. І Стефанія це зробила, дякуючи Наталії Глушко та Володимиру Воробію. Стефанія – молода жінка. Коли вона дізналась про діагноз, їй було 29 років. І перше, що її хвилювало, – навіть не те, як швидко вона одужає, а чи зможе народити дитину. 

Як усе це мене змінило?

Життя Стефанії стало більш усвідомленим. Вона стала емоційніша, але водночас сильніша, мудріша й досвідченіша, із внутрішнім стрижнем, хоч в неї з цим проблем ніколи не було. Більше цінує кожен день, сміливіша у своїх мріях і бажаннях.

Вона однозначно розуміла, що має одужати. Це була аксіома, беззаперечна річ. Жити – це мрія номер один. А друга – змінювати те, що вона може змінити в медицині.

Для неї хвороба – це як пазл: чим швидше його складеш, тим швидше станеш здоровою.
Вона знайшла свій сенс життя – надихати, мотивувати своєю історією, змінювати життя інших людей і водночас не втратити себе.

«Я не просто живу після діагнозу — я живу у діагнозі. І це теж життя. І воно варте того, щоб боротися за нього щодня».