“Моя мрія — його воля”: історія кохання і боротьби прикарпатського захисника Володимира та його нареченої Анни (ФОТО)
Я зустрілася з Анною на акції-нагадуванні про зниклих безвісти і полонених захисників, яка проходила 23 травня, у День Героїв, на площі біля Франківського драмтеатру. Вона стояла з картонною табличкою, на якій бережно вивела напис “Моя мрія — його воля”. В очах у дівчини стояв сум і очікування, яке тягнеться вже 22 місяці.
“Галка” поспілкувалася з дівчиною про історію їхнього кохання, день, коли її світ розділився на “до” і “після”, та про те, чому, попри все, вона продовжує вірити, чекати й боротися за Володимира.
“Я досі пам’ятаю його щиру посмішку”: початок романтичної історії
Володимир Цівка народився і виріс у селі Тустань, там же закінчив місцеву школу. Після навчання здобув професію водія-машиніста потяга і працював за спеціальністю. Його життя було простим і зрозумілим: рідне село, улюблена справа, плани на майбутнє.
Саме в цьому селі доля звела його з Анною Волосюк.
Той літній вечір вона пам’ятає до найменших дрібниць, хоча, зізнається, обличчя людей зазвичай запам’ятовує важко.
“Це було 12 липня 2020 року. Ми з подругою вийшли прогулятися селом і прийшли на стадіон. Там грала музика, хлопці ганяли м’яча. Я досі пам’ятаю його щиру посмішку. Він був у чорній футболці та джинсах. Він підійшов і запитав: «Будеш грати у футбол?»”.
Анна тоді відмовилася, але саме з цієї короткої фрази почалася їхня історія. Вони почали спілкуватися, а вже 10 серпня стали парою.
Минали роки. Разом вони переживали буденні радощі, будували плани й мріяли про спільне майбутнє. Анна усміхається, згадуючи, як майже на кожне свято чи річницю подумки чекала одного-єдиного питання.
“Я дуже довго чекала на пропозицію. Ми зустрічалися з 2020 року, і я щоразу думала: «Ну коли ж?»”.
Сталося це тоді, коли вона чекала найменше. Вже після початку повномасштабної війни.
Володимир проходив навчання у Польщі. Спочатку — як навідник, згодом мав повернутися туди вже на підготовку кулеметником. Між навчаннями йому дали лише два з половиною дні відпустки.
“До останнього не було відомо, коли саме його відпустять. Як тільки він повідомив, я одразу поїхала до нього”.
Той день назавжди закарбувався в її пам’яті.
“Пам’ятаю, як зараз: він стоїть на двох колінах, руки трясуться. Я зовсім цього не очікувала. Стою і не знаю, що сказати. Просто мовчу. А він дивиться такими очима… знаєте, як маленьке кошеня, яке дуже чекає відповіді”.
Від хвилювання слова зникли.
“Я нічого не могла вимовити. Просто простягнула йому руку. У той момент уже нічого не усвідомлювала. Здавалося, ніби кудись лечу. А він уже обіймав мене”.
10 квітня 2024 року стало одним із найщасливіших днів у її житті. На цю мить вона чекала три роки й вісім місяців.
Закохані одразу почали будувати плани на весілля. Хотіли, щоб усе було символічно: розписатися 10 серпня — у четверту річницю їхніх стосунків. А вже через два дні, 12 серпня, відзначити день народження Володимира.
Два свята, які мали злитися в одне велике сімейне щастя.
Та війна змінила їхні плани.
“На жаль, свята так і не відбулося. Але я вірю, що все ще попереду”.
“Він говорив, що буде стояти за Україну до кінця”: вступ до лав ЗСУ
Війна увірвалася в їхнє життя наприкінці 2023 року.
18 грудня Володимир, як і завжди, їхав на роботу. Саме дорогою він отримав повістку. Добровольцем не був, але ніколи не говорив про те, щоб уникнути служби.
“Він завжди казав, що рано чи пізно всі будуть воювати. Якщо його мобілізують, він не буде проти. Він говорив, що буде стояти за Україну до кінця”.
Без зайвих слів і нарікань він вступив до лав ЗСУ.
Спочатку Володимир виконував бойові завдання на Сумщині, неподалік кордону з Росією. Згодом його підрозділ перекинули на один із найважчих напрямків — до Донецької області, у Торецьк.
Саме там його слід обірвався.
Володимир служив у складі 150-ї окремої механізованої бригади. За словами Анни, підрозділ зазнав катастрофічних втрат.
“Зараз цієї бригади вже, на жаль, практично не існує. За два місяці її фактично знищили. Залишилася лише частина”.
“Світ зруйнувався”: момент, коли дізналася, що він зник безвісти
До їхнього весілля залишалися лічені дні.
Анна чекала на повідомлення від Володимира, але зв’язку не було. Хвилювання ставало дедалі сильнішим. Вона почала писати ротному, щоб дізнатися хоч щось про коханого.
Спочатку відповіді заспокоювали.
“Мені казали, що все добре”.
Згодом командир повідомив, що Володимир отримав поранення — у ногу та важке поранення руки. Але навіть тоді Анна не втрачала надії. Вона вірила, що він повернеться. Що вони все ж таки зможуть одружитися.
Вона зібралася і поїхала до нього. Та зустрічі, на яку чекала, так і не сталося.
Анна знову написала ротному.
“Я запитала: «Як Володя? У нас мав бути розпис, ми мали одружуватися…»”.
Відповідь складалася лише з двох слів: «Я не знаю».
Анна згадує, що саме в ту мить її життя ніби зупинилося.
“Я перепитала: «Він живий чи ні?» І знову отримала відповідь: «Не знаю»”.
Після цих слів, каже вона, світ просто зруйнувався.
“Усі плани, які я будувала, усі наші спільні мрії — просто перестали існувати”.
Попри все, вона ще довго не дозволяла собі втратити надію.
“Я до останнього вірила, що, можливо, він ще вийде з позиції. Що повернеться…”.
Але час минав. Військові, які були разом із ним, так і не повернулися.
11 серпня 2024 року, за день до свого дня народження, Володимир Цівка зник безвісти.
“Я залишилася сам на сам зі своїм горем”: пошук
Після того як Володимир зник безвісти, для Анни почалася інша боротьба — боротьба за будь-яку інформацію про його долю.
Вона звернулася практично до всіх можливих державних і міжнародних структур: до поліції, територіального центру комплектування, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, а також до Міжнародного комітету Червоного Хреста. Подала запити щодо можливого перебування Володимира у російському полоні та чекала бодай якоїсь відповіді.
Проте, каже вона, шлях родини безвісти зниклого військового виявився значно складнішим, ніж вона могла уявити.
Особливо запам’яталася зустріч із представниками Міжнародного комітету Червоного Хреста.
“Перше, що ми почули, — що вони можуть не відповідати на наші запити, бо не є державною структурою і мають на це право. Це було дуже боляче чути. Наші військові йдуть захищати нас, а родини часто залишаються майже сам на сам зі своїм горем”.
Ще однією проблемою стало те, що різні установи по-різному трактували її статус.
Ще до зникнення Володимира пара офіційно подала заяву про шлюб, і Анна мала свідоцтво про намір одружитися. Саме через це одні державні органи визнавали її право отримувати інформацію про військового та відповідали на офіційні запити, тоді як інші відмовляли, пояснюючи, що вона не є близькою родичкою.
За словами Анни, офіційно підтвердити перебування людини в російському полоні надзвичайно складно.
Під час зустрічі з представниками Червоного Хреста вона дізналася, що організація отримує інформацію лише у двох випадках: коли її офіційно передає російська сторона або коли родини самостійно звертаються із запитом.
У разі звернення родин підставою можуть бути підтвердження з інших джерел — фотографії, відео чи свідчення звільнених військовополонених. Такі матеріали використовуються для подання додаткового запиту з метою підтвердження факту перебування людини в полоні.
“Вони самі чекають, поки росія передасть списки. Якщо цього немає, офіційно підтвердити полон практично неможливо”.
Через дев’ять місяців після зникнення Володимира Анна все ж отримала звістку, яка подарувала їй надію.
Їй повідомили, що за наявною у військовій частині інформацією Володимир може перебувати в полоні. Вона одразу почала перевіряти ці відомості, телефонувала його побратимам, намагалася з’ясувати, чи це правда.
“У частині підтвердили, що така інформація є. Але офіційного підтвердження полону ми так і не отримали”.
Відтоді вона продовжує жити між двома реальностями — без остаточних відповідей, але з надією, яка не дозволяє припинити пошуки.
“Якщо ми, рідні, не будемо виходити, то хто це робитиме?”: чому важливі акції-нагадування про полонених та зниклих безвісти
Після зникнення Володимира, кожна акція-нагадування про військовополонених та зниклих безвісти стала для Анни обов’язковою.
Вона виходить з його фотографією не тому, що це стало звичкою. А тому, що переконана, що мовчання нічого не змінить.
“На акції я ходжу постійно. Це наш обов’язок. Якщо ми, рідні, не будемо виходити, то хто це робитиме?”.
Анна каже, що люди, які ніколи не опинялися в такій ситуації, часто навіть не уявляють, через що проходять родини безвісти зниклих захисників.
“Важко зрозуміти, як це — жити в постійному очікуванні й невідомості. Але просто сидіти, склавши руки, — не вихід. Це нічого не змінює”.
Вона переконана, що кожна така акція має значення, навіть якщо її результат не видно одразу.
“Нам неодноразово говорили представники Уповноваженого з питань осіб зниклих безвісти, що ці акції потрібні. Вони результативні. Світ бачить, що ця проблема існує, і розуміє, що її потрібно вирішувати”.
Саме тому вона продовжує виходити знову і знову.
“Поки немає підтвердження — є надія”: в очікуванні на нього
Час після зникнення Володимира для Анни ніби перестав мати звичний плин. Дні змінюють один одного, але очікування залишається незмінним.
“Дуже важко. Ти залишаєшся один на один зі своїми проблемами”.
Найбільше її ранить те, як часто люди роблять поспішні висновки.
“Коли чують, що людина зникла безвісти, багато хто одразу думає, що її вже немає. Але це неправильно. Ніхто не знає, що насправді сталося. Поки немає підтвердження, завжди є надія”.
Саме ця надія не дозволяє їй зупинятися.
Одним із найважливіших способів підтримати тих, хто може перебувати в полоні, Анна вважає листи.
Вона регулярно пише Володимиру, хоча не знає, чи дійдуть її слова до адресата.
“Я неодноразово писала листи через Координаційний штаб. Нам відомо, що російська сторона повернула не всі листи. А це означає, що є ймовірність, що частина з них усе-таки потрапила до військовополонених”.
Саме ця думка змушує її брати до рук папір знову і знову.
“Я щомісяця пишу по кілька листів. Дуже хочу вірити, що він хоча б один із них прочитав. Що знає: його чекають. Що про нього не забули”.
Вже майже два роки життя Анни — це очікування. Очікування дзвінка, повідомлення, офіційної відповіді чи будь-якої звістки, яка допоможе дізнатися правду про долю Володимира.
І серед усіх мрій, які війна поставила на паузу, для Анни залишається одна, найважливіша — дочекатися Володимира. Щоб одного дня здійснити те, що вони планували: нарешті стати сім’єю.
Читайте також:
ФОТО ТИЖНЯ
