Перші кроки в бізнесі айтівець Володимир Мироненко робив у рідному Харкові. Через війну він та його дівчина Вероніка переїхали до Франківська. На новому місці вони обмірковували різні ідеї для власної справи, але зупинилися на мікрозелені.
Читайте також: Маленькі кроки можуть впливати на шлях до перемоги, – Вікторія Іванова, співзасновниця швейного виробництва
За рік ферма “Micro Green Прикарпаття” переїхала вже до нового, просторішого приміщення. А лоточки з їх продукцією вже можна побачити навіть у найбільших супермаркетах.
Як розпочати все заново? Де на це взяти сили та гроші? Про це — у нашому відеоциклі “Релоковані”, що виходить на каналі “Франківські теревені“.
– Поки ми сиділи в Харкові, я придивився 100 500 відео про те, чим зайнятися: маленькі бізнеси, виробництва, продажі, логістики послуги. Переїхали у Франківськ і, оскільки я люблю пиво й розбираюся у ньому — мусимо відкривати пивний магазинчик. Але вже по приїзді зрозуміли, що тут на кожному квадратному метрі може бути до 10 магазинчиків спокійно.
Якось подивився на YouTube про мікрозелень, надихнувся. Підходжу до Вероніки й кажу, що треба придбати курси з вирощування мікрозелені. І з цього все почалося.
Ми витратили 200 доларів на курси. Вчитель був Сумської області й він трішки допомагав, трішки не допомагав. Тобто це базова стратегія продажів курсів.
– Тобто вашим бізнес-консультантом основним був саме YouTube?
– Так. З YouTube все й починається.
– Кошти?
– Були власні кошти. Ми хотіли до початку війни придбати квартиру у Харкові… Але ці кошти вклали у першу свою ферму.
– Але початок був саме тут — у Франківську?
– Так, тут все почалося. Пошук приміщення. Для нього у нас був “дрес-код”: велика потужність по електроенергії, щоб була витяжка, щоб було мінімум 70 квадратів, щоб на підлозі була плитка.
– Наскільки я знаю, у Франківську не дуже легко знайти індустріальне приміщення.
– Перше наша комерційне приміщення було типу магазину. Нам все сподобалося, ми почали відразу будуватися, словом, робити все, хоч до того я був профаном. Почали збирати документи.
До речі, найголовніша проблема у Франківську, що ми не могли знайти приміщення суто під наш проєкт. Ми об’їздили десять приміщень, поки не знайшли те, яке нам підходило.
– Коли це все відбувалося?
– Це був липень 2022 року. Хотіли влітку розпочати, щоб до зими наша справа вже була запущена, щоб працювати самим на себе й не шукати роботу. Але сталася біда — блекаути. Це була перша пастка, в яку ми потрапили, як напевно й всі інші.
– Навряд чи ви уявляли собі, що ми таку зиму зустрінемо.
– Сталося все відразу: податкова, відкрити ФОП, людей шукати, логістика… Все нове й тут ще й блекаут.
– Давайте по черзі. Податкова — наскільки для вас це було складно?
– Там лише реєстрація. Якщо ми ведемо ФОП — там взагалі нічого важкого. Можна навіть через “Дію” сплатити ті податки.
– Словом, розібралися? YouTube знову допоміг?
– YouTube – це як сучасна методичка.
– Приміщення?
– Нам допомогли господарі самого приміщення розібратися, що далі робити, куди потрібно йти й реєструвати своє виробництво. Вони допомогли суто по франківським моментам. Ми ж не місцеві й не знали, де знаходиться податкова, де Держпродспоживслужба.
До останньої установи ми ходили по двох питаннях: маркування товару і лабораторія, тобто аналіз й сертифікація нашої продукції.
– Чи були складнощі?
– Ні.
Я б навіть сказав, що це як ходити на сповідь до Бога.
Туди приходиш, ти радієш, бо всі тобі допомагають, за ручку водять.
– Тобто ви й хабарів не платили там?
– Я взагалі нічого не платив.
Дуже позитивна сторона Франика, що всі тобі хочуть допомогти.
Якщо, до прикладу, не вистачає якоїсь довідки — вони кажуть: “Давайте ми зараз оформлюємо, а ви пізніше підвезете. Все буде супер, не хвилюйся”.
– Персонал?
– Персонал — це трішки пастка. Трішки з історії, трішки з політики, трішки зі свого досвіду — люди з заходу Україна зазвичай їздили на заробітки за кордон. Тепер, через закриті для чоловіків кордони, люди залишились в пастці, а вони звикли заробляти по півтори-дві тисячі євро. А ситуація в нашій країні не дозволяє робити такі заробітні плати. Тобто люди звикли до великої зарплати, а ми — початківці — не можемо запропонувати таку ставку. Бо у нас немає такого обсягу роботи й такого доходу.
Ми мусили знайомитись з реальністю і знайомити людей з цією реальністю. Тобто або ти чимось займається й отримуєш гроші, або просто сидиш і нічого не робиш.
– Багато за цей час людей змінилося?
– Ні. На початках — до блекауту — ми з дівчиною працювали самі. Потім ми знайшли одного працівника — суто для маленьких завдань, які забирають дуже багато часу. За весь час у нас було три працівники й водій.
Створили такі умови, щоб людині було дуже комфортно працювати на фермі. Все розписано на табличках, технологія дуже проста. Навіть якби Вас завтра покликати на ферму — Ви б розібралися.
– Ви самі здогадались так зробити чи за підказками?
– Це є власний досвід, трішки YouTube, трішки спілкування з іншими фермерами по всій Україні.
– Існує якесь ком’юніті по цій темі?
– В Україні є декілька спільнот. У найбільшій – “Мікрозелень України” – близько тисячі людей. Є навіть деякі шеф-кухарі, які підглядають за нами. Там же й продаємо зелень, якщо комусь чогось бракує.
– А конкуренція не відчувається?
– Ринок один, але коли мене додали в той чатик, то я був нульовий. За пів року вже я їм почав давати поради. Умовно, більшість виробників по мікрозелені в Україні не мають навіть відкритого ФОПа.
– Наскільки я розумію, значна велика проблема — в насінні?
– Так. Це найголовніша проблема всіх фермерів. Головне знайти якісне насіння, переплатити трішки більше, але не гратися в списання.
– Я придбав лоточок із зеленню і він мене далі годує. Така ідея?
– Ні, трішки не так. Бо в домашніх умовах потрібно мати препарати з мінералами й вітамінами, якими можна годувати рослину, плюс багато світла. Його у нас може бути достатньо тільки влітку, взимку дуже мало.
– А гроші на розвиток — це реінвестиція з того, що ви заробили?
– Так, є оборотні кошти, які завжди повертаються у перші два-три роки бізнесу.
У нас ще є бізнес-партнер, який дав другий поштовх для того, щоб ми не зупинилися. Це айтівець з Харкова і йому цікава ця ідея. Взагалі всім айтівець цікава ідея зі здоровим з “фудом”.
– Де ви взяли перших клієнтів?
– Перші клієнти з’явилися завдяки “Галці“.
Мене знайшли шеф-кухарі з ресторану в центрі міста. Я туди возив зелень, а машину паркував поблизу магазину. Якось зайшов подивитися, чи є у них зелень. Покликав адміністратора, керівника. Сказав, що вирощую мікрозелень й хотів би поставити під реалізацію. І керівниця магазину каже: “А я вас вже бачила”. А ми живемо другий місяць у Франківську. Ну і все почалося.
Маленьке місто, люди побачили, переповіли далі. Типу, що харків’яни переїхали й почали бізнес з нуля. Цікаво щось розповісти — не тільки про ситуацію в Україні, яка була на той час.
– А наступні клієнти?
– Це як “сарафан”. Починаєш з першого, потім заходиш в “Сільпо”, показуєш повний пакет документів, пропонуєш співпрацю. Записали наші контакти, зв’язалися і все пішло-поїхало. У Франківську ми “забрали” всі точки “Сільпо”. Конкуренти, які до нас тут вирощували, п’ять років не могли туди зайти. Не знаю, чому.
Потім зайшли в “Арсен”. Ще пізніше почали возити у Тернопіль, Чернівці.
Важливо зрозуміти, хто твій головний клієнт.
– Хто ваш головний клієнт?
– Я обрав ритейл. Бо в ритейлі ти можеш зробити собі ім’я, репутацію. Про тебе знатимуть більше людей, ніж коли ти будеш постачати в ресторани, бо там ти просто “no-name”.
– Але ви й у ресторани постачаєте, й роздрібом займаєтеся?
– У відсотковому співвідношенні я б сказав, що 70 на 30. 70 – це ритейл, 30 – ресторани. Але є така пастка, яка називається “сезонність твого товару”.
– Скажіть, якби повернутися назад і не було б цих обставин, чи розпочали б ви цей самий бізнес в Харкові?
– Можливо так, а можливо й ні. Все залежить від ситуації, в якій ти знаходишся.
– А ви відчуваєте потенційну різницю між тим, як ви вели б бізнес у Харкові й в Івано-Франківську?
– У Харкові була б скажена конкуренція, бо місто більше й кількість людей відповідно. Там неможливо спати, потрібно працювати. Бо якщо ти не зробив свою справу — за тебе її зроблять конкуренти.
– А у Франківську?
– У Франику є приблизно п’ять ферм. Знаю, що є ще в Калуші, Коломиї.
– Так виглядає, що всім вистачає наразі?
– Так варто повернутися до питання головного клієнта. Вони обрали ресторанчики, закривають 15-20 закладів і їм вистачає на життя, вони сидять “у шоколаді”.
– Це настільки “шоколадна” справа?
– Якщо розбивати ціну мікрозелені з самого початку і до готової продукції, то там взагалі мінімальний захід. Умовно п’ять-десять гривень коштує бокс, а ти його реалізуєш за 50-60 гривень. Але це без урахування витрат на податки, світло тощо.
Більшість конкурентів вирощують у домашніх умовах, тобто світло не по комерційному тарифу, вони не платять за оренду. Я б назвав це домашнім хобі.
– Які ваші уявлення? Ви далі маєте масштабувати цей бізнес чи чимось іншим займатися?
– Я обрав напрям ритейл, а ритейл хоче багато.
В Україні було 40 мільйонів людей і щоб задовольнити їх потребу — потрібно дуже багато зелені.
Наразі ми добудовуємо цю ферму і хочемо відкрити аналогічні під Києвом і Харковом.
У нас є партнер з Харкова і він зацікавлений у відкритті цілого комплексу. Якщо порахувати вартість оренди цього приміщення, то за п’ять років це 40 тисяч доларів. Тобто можна збудувати собі тепличку власну.
– Вас не лякає нестабільність?
– Звісно лякає, коли ти не знаєш, що з тобою буде далі. З іншого боку, можеш отримати й більше за те, чого ти прагнув досягти.
– Якби зараз була нагода спокійно повернутися в місто Харків і там все те саме зробити — ви це розглядаєте?
– Розглядаємо, але не так, що сьогодні зібралися й завтра поїхали. Бо Харків щодня під обстрілами, а Харківська область фактично найзамінованіша. Мінус й в тому, що до війни там було два мільйони людей, а зараз мільйон — мільйон 200.
– А з владою ви якимось чином стикувалися? Чи була якась допомога?
– У торговельно-промисловій палаті працювала дівчина, яка дуже допомогла зі штрихкодами для нашої продукції. Підказала, що доробити, що дописати. Також цього року вона покликала мене на зустріч релокованого бізнесу. Цікаво було подивитися на людей з такими самими проблемами.
– А гранти, програма “єПідтримка”?
– Я можу розповісти тільки темні сторони цих приколів.
Ми були в Ощадбанку — це головний банк, з яким працює “єПідтримка” і загалом “Дія”. Хотіли брати грант на 250 тисяч на власну справу. Нам розповіли, що потрібно розписати бізнес-план і після того відбувається розгляд заявки. І якщо її затверджують, то виплачують гроші.
Мінус в тому, що потрібно відкрити рахунок і щоразу ходити до того банку і казати умовно: “Тьотя Іра, дайте мені десять тисяч гривень на ті лампи”. Тобто на речі, які прописані в самому бізнес-плані. І якщо ті лампи трішки подорожчали — на 50 гривень — а ти заклав на них десять тисяч гривень, то ти мусиш докинути своїх 50 гривень. А якщо вони подешевшали й стали коштувати дев’ять тисяч гривень, то та тисяча гривень залишається у гранті — ти її не можеш використати.
Ще мінус в тому, що потрібно відпрацювати два роки з найманими працівниками. Повертаємося до другої проблеми міста — працівників. Сьогодні він працює, йому все окей, а завтра відкривають кордони й він каже: “Та все, я поїхав в Польщу”. А у тебе по бізнес-гранту мусять бути працевлаштованими два працівники цілих два роки. Якщо ти за місяць не знаходиш людину, то фактично ти порушив умови цього гранту. Це пастка.
– Якби зараз уявити, що ви можете самому собі щось побажати на майбутнє, що б це було?
– Мабуть, просто не зійти з розуму. Я хоч і добра людина, і посміхаюся, але хочеться не нервувати, не бути трішки злим на людей. Трішки приземлитися і бути як тибетський монах.
Матеріал підготовлений за підтримки Європейського Союзу в рамках проєкту Europian Union for Independent Media. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю galka.if.ua і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
ФОТО ТИЖНЯ
