Молилися Богу, щоб дожити до ранку. Як вихователька з Чернігова евакуювала 30 дітей на Прикарпаття (ФОТО)

Автор: Зелінська Таня

28 Mar, 2022 08:15

Молилися Богу, щоб дожити до ранку. Як вихователька з Чернігова евакуювала 30 дітей на Прикарпаття (ФОТО)

Вихователька Наталія Песоцька 18 днів прожила під обстрілами з 35 дітьми-вихованцями з чернігівського притулку та двома своїми.

7 днів вони ховалися у підвалі інтернату. Потім будівлю підірвали, але усі дивом уціліли – бомба потрапила в інше крило.

Дітей вирішили перемістити до церкви, де на них усіх виділили кімнатку на 16 кв.м. Там вони пробули 11 днів без світла та води. Зрештою, дочекалися евакуації. І вихователька вирішила вивезти усіх дітей до Києва, а далі – до Івано-Франківська.

“Українська правда. Життя” розпитала у Наталії, що вона та діти пережили за місяць війни.

Далі – її пряма мова.

Наталія Песоцька із вихованцями

“Я не могла не вийти 24 лютого на роботу”

Я 24 роки пропрацювала в Чернігівському центрі соціально-психологічної реабілітації дітей. З 1997 року, з першого дня, як він відкрився, коли там ще фарбували стіни й не було дітей.

Сюди потрапляють діти, батьки яких перебувають у складних життєвих обставинах, або діти, чиїх батьків позбавили батьківських прав. Усього в центрі під час війни було 35 дітей із трьох груп: хлопчики та дівчата від 3 до 18 років. Вихователів було всього 12, по 4 на кожну групу. 

24 лютого о пів на сьому ранку мені зателефонував чоловік і сказав, що почалася війна. Сам він у цей час був у Києві. Цього дня я мала виходити на свою зміну, з восьмої ранку і до восьмої вечора, у мене 12-годинний робочий день. Чоловік велів збирати гроші, документи й дітей.

Моя рідна сестра живе в будинку біля дитячого центру. Тому я зібрала речі, документи, гроші, своїх дітей та відвела їх до сестри. Сама заступила на роботу на зміну. Того дня в нас перебувало 35 дітей.

У перші дні війни батьки, в яких була змога, діток позабирали, здається, п’ятьох. Ще одну дитинку забрали десь за тиждень, коли ми вже сиділи в підвалі. Тоді всього залишилося 29 дітей.

Їхні батьки не те що не могли їх забрати, а самі розумієте, що там за люди… У центрі опиняються діти, які не дуже вже своїм батькам і потрібні.

Я не могла не вийти 24 лютого на роботу, адже це відповідальність: там же діти, як мої. Як таких обстрілів тоді ще не було, проте було страшно інше. Коли їхала в маршрутці на роботу, вона різко зупинилася перед колоною машин з нашими хлопцями.

Вони всі повитягували у вікна руки, подіставали свої військові капелюхи та кричали “війна”. А я просто бігла і плакала, не розуміючи, що війна вже йде.

Здавалося, що наче у фільм потрапила: усі люди говорять “війна”, а потім проїжджає одна за одною три “швидких”. Я зрозуміла, що везуть поранених. 

“Бомба впала просто на наш центр”

Я пропрацювала дві зміни по 12 годин, бо дістатися додому з роботи 24 лютого вже було важко. Шлях до мого будинку становить 10 км. Маршрутки вже не їздили. Тому я залишилася ночувати в центрі, а мої діти – у моєї сестри. І наступного дня я знову заступила на зміну.

Цього дня повернувся мій чоловік з Києва. Він забрав наших дітей і відвіз до нас додому, це район Шевченка. Я пропрацювала до восьмої вечора, і знову не могла дістатися додому. Я залишилася вже в сестри на наступні три доби. Потім чоловікові вдалося мене перевезти додому.

Добу я побула вдома з дітьми. І знову заступила на роботу на зміну, забравши із собою восьмирічного сина та чотирнадцятирічну дочку, щоб мені було спокійніше. Так ми всі з дітьми з центру весь час і перебували разом. Більше додому я не поверталася. 

Я з малюками була в одному підвальному приміщенні, а підлітки хлопчики з дівчатками – в іншому, через стінку. Ми всі з 30 дітьми з трьох груп були разом. 

Сім днів ми жили в підвалі дитячого центру. Це звичайний підвал, не бомбосховище. Він ні до чого не пристосований, у ньому зберігалися овочі. Подекуди там є місця, де неможливо стати дорослому на повний зріст. Там проходять ще каналізаційні труби, що обмотані скловатою. 

До того ж дихати взагалі не було чим – скрізь пісок і земля. На 5–10 хвилин виходили на поверхню з підвалу, щоб подихати свіжим повітрям. Ми, як риби, підіймемося на 5 хвилин, поки не стріляють. А як тільки починали гатити або лунала сирена, ми одразу назад до підвалу. Ночували постійно внизу. 

Бомбардували поруч, багато було руйнувань у місті, але прямих попадань по нас не було. А в будинку напроти повилітали шибки. В один підземний сміттєвий бак потрапила бомба, але не здетонувала. Якби рвонуло, мабуть, тих домів уже і не було б… 

Ми зверху забрали лінолеум і матраци з ліжок, постіль. Порозкладали їх на підлозі й в таких умовах жили. На той момент ще залишалося світло, вода, нам готували їсти.

Годували дітей у підвалі. Адже перед тим, як почали бомбардувати наш центр, за 20 хвилин до цього ми всі їли в їдальні. І цю їдальню просто рознесло на друзки. Якби ми залишилися зверху, нас просто більше не було б. Ми вчасно поїли і вчасно спустилися в підвал. Господь нас зберіг.

Діти чудово розуміли, що відбувається надворі. Бо бомбардували дуже сильно, ми всі чули ці вибухи. Спочатку дуже жахалися, присідали. Не могли до цього звикнути.

Вони усвідомлювали, що надворі війна. Найменшому хлопчику – три з половиною рочки. Звичайно, у підвалі ми й казки їм розказували, й оповідання читали, щоб хоч якось їх відволікти від подій. Встигли й іграшки деякі спустити вниз. Але ж є і такі дітки, які в підгузках. Час від часу доводилося підійматися нагору, мити та перевдягати таких діточок. Вода в центрі хоч була.

Десь на шостий день почали бомбардувати наш дитячий центр (дат не пам’ятаю, усе вже в голові переплуталося). Гатили дуже жорстоко. І ми всі просто кричали від відчаю та страху/

Читала молитви Божій матері, а діти повторювали за мною. Ми кричали, бачачи, як сиплеться на нас тинькування. Дітки плакали… Бомба впала просто на наш центр, але не з того боку, де ми сиділи в підвалі, а з іншого. Це нас і врятувало. Після цього зрозуміли, що це вже межа – дітям тут бути більше не можна.

Коли розбомбили дитячий центр, на місце одразу прибули рятувальники. Вони почали питати, чи є тут хто живий. Слава Богу, ми залишилися всі живі, ніхто не постраждав. Плита, що була над нами, лише трошки відійшла від стіни. Не впала і нікого не прибило, дякувати Богові.

Дитячий центр після бомбардувань

“Діти не витримували бомбардувань, плакали від відчаю”

Вихователі приходили на зміну і допомагали. Був, звичайно, присутній і директор Анатолій Григорович. Він і ночував у підвалі разом із дітьми. А ось уже на сьомий день, коли нас розбомбили вщент, і ми зрозуміли, що надалі бути тут небезпечно, то пішли до Троїцько-Іллінського монастиря, який неподалік від нас.

У церкві перебували люди з селища Киїнка, яке потрапило під дуже страшний обстріл і було геть знищене. Усіх жителів Киїнки прийняло духовне училище при монастирі. Наша методистка сама з Киїнки, вона і домовилася, щоб також прийняли й наших діток. У монастирі пішли нам на зустріч.

По двоє-троє діток перебіжками під обстрілами переводили. Поміж домами пройти за часом десь хвилин 7. Нам надали одну кімнату на 16 м². І ми всі разом із 30 дітьми тулилися там.

Було 5 двоярусних ліжок. На них спала малеча по двоє “валетом” на одному ліжку. Дорослі спали на підлозі. З центру ми забрали матраци з постіллю, які спускали в підвал.

Ви ж розумієте, що дітки в нас із неблагополучних сімей… І вийшло так, що завівся педикульоз. Узагалі всі діти до центру поступають із цим діагнозом, ми лікуємо, обробляємо. Але бувають такі випадки, що шансів немає, і залишається тільки зістригати волосся повністю.

Тому довелося водити під кулями по двоє-троє діток назад до центру і там їх стригти, мити та вести назад. Це поки в дитячому центрі ще залишалася вода. З цією проблемою ми впоралися.

У церкві на сніданок та обід нам варили ріденький суп із хлібцем. Було таке, що давали макарони та молочну кашу, але дякуємо Богу і за те, бо людей, хто там жив, годували за талонами раз на день. Звичайно, допомагали волонтери, привозили нам печиво та яблука. Але ж, зрозумійте, як дітям важко перейти після шестиразового харчування на дворазове… 

У дітей ставалися психологічні зриви. Вони просто не витримували бомбардувань, плакали від відчаю. Їх нічим не можна було заспокоїти. Просились до мами, говорили, що страшно. Розрадити виходило тільки, коли садила дитину до себе та приголублювала. 

Потім по місту зникли світло, опалювання і вода. Комендантська година розпочиналася з шостої вечора. І уявіть собі: сходити в туалет проблематично – води нема. У кімнаті, де ми жили, поставили звичайне відро, яке слугувало всім туалетом. Виходу іншого не було.

Навкруги тривали обстріли, летіли й осколки. Дах був увесь побитий осколками. На територію монастиря навіть залетів снаряд, але, дякувати Богу, лише впав і не розірвався. Одному чоловікові рознесло ногу осколками, коли зранку вийшов на вулицю в туалет.

Ми ходили до їдальні туди й назад з посудом. Якось вибуховою хвилею мене відкинуло прямо з цими мисками на асфальт. Над головою летіли снаряди, але, дякувати Богу, люди підійшли та підняли мене. Я залишилася жива.

Зв’язку в нас не було. Говорили, що вже і сам монастир бомбили, що уже не можна було надалі залишатися тут. Вчасно нас звідти евакуювали. Так, 11 днів ми в цій церкві без світла, без будь-якої води були. Але до нас все ж таки час від часу підвозили питну воду, і працівниці церкви вже якось на генераторах варили нам їсти.

Помитися не було можливості, повна антисанітарія. Дітям там перебувати надалі було неможливо.

У підвалі ми прожили тиждень, а у церкві – 11 днів. Хоча за умовами церква від підвалу мало чим відрізнялася. Лишень ми не дихали скловатою, землею та піском. Тут ми вдихали фекалії своїх дітей.

О шостій годині вимикалося всюди світло, і ми, як мишки, сиділи до шостої ранку в темряві на підлозі, немагаючись розважати дітей. Навіть ліхтариком на телефоні заборонялося світити.

Поспати майже не виходило. Якщо годину чи дві дрімала, то це вже було добре. Крім того, у підвалі я застудилася, тепер через вибух не чую повністю на одне вухо. Не знаю, чи повернеться до мене слух.

Діти також зрештою застудилися. З соплями вони не могли нормально спати, кашляли та просилися в туалет. Я не спала майже 12 діб, увесь час була в напівнепритомному стані.

Потім почали стріляти неподалік від нас. Одну ніч поблизу ночував танк. Його вирахували та вночі почали бомбити. Ми попадали навколішки та стали кричати та молитися Богу, щоб дожити до ранку. 

“Зеленого коридору не було. Ми просто сподівалися на Божу поміч”

Згодом дирекція домовилася про нашу евакуацію. Ніхто з вихователів не погодився їхати з дітьми до Києва. Боялися, що дорогою розстріляють автобус, адже вже траплялися випадки розстрілу двох автобусів з дітьми і вихователями.

У людей спрацював інстинкт самозбереження, усі відмовилися. Я їх розумію і в жодному разі нікого не засуджую. Якщо ті жінки переживали за свої сім’ї, то мої діти були біля мене і я не боялася. Знала, що в разі чого впаду на своїх дітей та прикрию. Сподівалася на Бога, вірила, що ми залишимося живі. 

Приїхали два шкільних автобуси та прибули солдати з автоматами. Сказали, що в нас 15 хвилин на збори. Рюкзаки в нас були готові, але в тій метушні практично нічого не взяли. Ми сіли в автобуси. Нам повідомили, що дадуть “зелений коридор”. Але жодного “зеленого коридору” не було. Ми просто сподівалися на Божу поміч. 

Батюшка нас всіх благословив у дорогу, причастив, і так ми 9 годин полями та лісами діставалися з Чернігова до Києва. Водії дуже боялися зупинятися, бо в полі скрізь лежали снаряди. Тільки один раз зробили зупинку, щоб сходити в туалет.

Діти ходили в горщик, я підстилала туди пакет. Дітей захитувало, почалася блювота, адже автобус кидало то вгору, то вниз тими ярами та болотами. Але, слава Богу, у дорозі не було жодного пострілу. Наступного дня, коли ми вже евакуювали дітей, у наш дитячий центр у те ж саме місце знову потрапив снаряд…

 

“Наче потрапили в паралельний вимір”

Коли ми приїхали до Києва, на нас уже чекали волонтери. Повідомили, що зараз відходить потяг в Івано-Франківськ. Я сказала, що ми їдемо.

Волонтери домовилися за окремий вагон потягу. Було дуже складно, бо вокзал майже не освітлювався, і мене просто колотило, бо не дай Боже загубити хоч одну дитину. За кожною дорослою дитиною ми закріпили по малюку. Вони міцно взяли малих за руку, стали парами й ми всі дружно рушили групами. 

Діти в таких складних обставинах розуміють усе. І така відповідальність у них спрацювала. Вони допомагали, самоорганізувалися. Молодці. Нас погодували волонтери.

Хто встиг поїсти, хто не встиг, як почали кричати, що наш потяг уже стоїть на пероні та на нас чекають. Якісь речі ми залишили, головне було – забрати дітей. Сіли у вагон та поїхали. У вагоні були тільки ми. Поки їхали, ніщо ніде не стріляло. 

Потім дісталися до Івано-Франківська, де нам зателефонували з місцевої служби прав дітей і сказали, що чекають нас. Ми вийшли з вагона. Нас уже чекали п’ятеро жінок. Нас розмістили у двох мікроавтобусах, а дітям оголосили: “Зараз ми всі їдемо відпочивати в гори. Ми – в Карпатах”. 

Ми побачили зовсім інше життя: тут ходять люди, усе ціле, як і було до війни. Ми наче потрапили в паралельний вимір. Приїхали в санаторій у селі Ясень Івано-Франківської області. Нас прийняли, завели в їдальню, погодували борщиком і канапками.

Діти зрозуміли, що вони в безпеці тільки на другу добу після нашого приїзду сюди. Ще ні я, ні вони не могли усвідомити, що пострілів більше нема. Усі були у напрузі. Ми ще не відійшли до кінця. Але, звісно, їм легше. Тут тихо, п’ятиразове харчування, дуже добрі та привітливі люди. Зустріли нас, як рідних.

Ми в чому були, в тому і приїхали, що встигли, то й узяли. Представники санаторію та місцеві щодня приносять нам одяг, взуття, засоби особистої гігієни.

Ми фактично всім забезпечені. Дуже гарний тут директор Зіновій Володимирович, одразу ввійшов у положення, відвіз нас у магазин, де ми безплатно отримали одяг і взуття. Люди дуже співчутливі. 

Приєднуйтеся до “Галки” у  Telegram, Instagram та Viber - найважливіші та найсвіжіші новини одразу у Вашому телефоні! 

  • sad 3
  • sad
3
Подобається
  • like
  • exciting
  • laugh
  • surprise
  • sad
  • angry